Згадати все

Примітка редакції. Хтось творив подвиги, хтось у їхній тіні робив мутні справи. У середньому – всі ми герої, але в армії героїв чомусь не вистачає людей.

Коли почалося вторгнення РФ, багато українців бачили в армії свого єдиного рятівника. Влада зробила ставку на переговори в Нормандії. Що, вже забули це слово? Я нагадаю.

24 лютого 2022 року наше небажання бачити реальну загрозу полетіло туди ж, куди до того змило переговори в Нормандії. Тобто кудись убік каналізації. І ось уже п'ятий рік держава воює лише на повномасштабному рівні. До того воювала з 2014-го, хоч і сама начебто не бажала цього помічати.

Минуло багато часу, навіть за мірками людського життя. Діти, народжені напередодні вторгнення, за рік-два підуть до школи. Це надто помітний період, щоб відмахуватися від нього і казати, що невдовзі все закінчиться. Краще подивімося, як поводиться суспільство, яке не бажає помічати реальності.

Зараз деякі політики, тобто майже всі, волають до своїх виборців. Мовляв, як так! Люди вбачають в армії загрозу! Отже, армія робить щось не так, а треба правильно! Звісно, промовляється це не з любові до народу, а з бажання наростити свій соціальний капітал. А потім на виборах конвертувати його вже в капітал не соціальний.

Тому народу і кидають неймовірно креативні і прекрасні ідеї на кшталт набору іноземців до армії. Ви ж чули про мільйони дядьків, які прямо уві сні мріють приїхати повоювати за нас? Мабуть, я неправильно порахував, бо їх насправді мільярди. Класна ідея.

Відкрию секрет, з іноземцями все не так добре, як вам могло здаватися раніше. Коли їх стало багато, дехто нагорі вирішив набирати до армії менше українців і за рахунок цього отримати той самий соціальний капітал. Як ви зрозуміли, коли іноземці на полі бою опиняються без потрібної підтримки суміжних підрозділів, де мали бути українці — у нас стає трохи менше іноземців.

І це «трохи» затягнулося дуже надовго. Так, ми залучаємо людей з-за кордону, але багато в чому це відбувається всупереч державі та її представникам. Хоча обіцяють чомусь вони, а не ми.

Армія знову робить більше, ніж повинна робити. Їй знову заважають ті, хто мав би допомагати. Влада знову зазирає до рота якому завгодно маргіналу замість власного солдата. Це системна проблема. Тому логічно розібратися, яка деталь нашого суспільства настільки нетривка, що навіть 24 лютого 2022 року не мотивувало нас її поміняти.

Де ж ми звернули не туди? Чому народ так вирішив? Чому політика з усіх боків партійного спектра йде проти армії — отже, це правильно, так? Чи ні? Підозрюю, однозначної відповіді на ці запитання не дасть ніхто. Адже відповіді потрібні чесні, а не зі своїм інтересом.

Якщо відповідей немає, всім нам доведеться повернутися у весну 2022 року. Як кажуть зараз у суспільстві, доторкнутися до землі. Помацати траву. Або перевірити пульс у мертвого російського десантника, який трошки не доїхав до Києва. Згадати, що ми пережили тоді і що втратили, щойно загроза здалася трохи більш віддаленою.

Звісно, цього не захоче ситий тил, який дозволяє собі скаржитися на дискомфорт від цих поганих військових. Звісно, цього бояться політики, які у спробі вислужитися перед своїм керівництвом і виборцями зовсім забули, хто взагалі дозволяє їм сидіти в безпечній будівлі Верховної Ради. Звісно, цього не захочуть нечесні політики і бізнесмени, які монетизували війну.

І саме тому це доведеться зробити.

Повернутися в той момент національного подвигу і подивитися, хто під час цього подвигу займався аж ніяк не подвигами. Цього разу не списувати власну неуважність на відчуття єдності. Об цю єдність ноги витерли. Доведеться визнати, що чесні українці помилково приписали свої риси багатьом землякам, які цього не варті.

Подивитися на все це свіжим поглядом, зафіксувати. І усунути умови для такої поведінки.

На щастя для нас, ситуація у світі не сприяє дипломатичним розв’язанням конфліктів. З такою сильною дипломатією це те саме, що за діагнозу «імпотенція» намагатися особисто покращувати демографічні показники на рівні області.

Майже півтори тисячі днів триває лише повномасштабний етап нашої війни. Кожного цього дня хтось думав, що вже майже врятувався від свого внеску в національну боротьбу. Що ж, не питання. Ставки не завжди бувають виграшними. Подивимося, хто з цих розумників пересидить удома наступні півтори тисячі днів.

Зрозуміти можу лише військових, які можуть і самі цього боятися, адже в тилу в них залишилися сім’ї. Вибачте, братани. Знову доведеться трохи потерпіти, щоб країні стало краще.

Я хотів додати наприкінці статті пропозицію увірватися в один хороший підрозділ, але передумав. Якщо особам чоловічої статі пропонують дорогий рекрутинг, від якого вони крутять носа — що ж, нехай хоча б погуглять наявні пропозиції самостійно. Думаю, інтернет мають усі, інакше як би ви читали цей текст.