Втекла з окупації, щоб стати на захист України. Згадаймо Людмилу Балабуху

Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Людмилу Балабуху.

10 травня 2024 року життя Людмили Балабухи відібрав російський обстріл на Харківщині. Удар КАБом, її привалило плитою/ Про це повідомляє «Главком» із посиланням на платформу пам'яті «Меморіал».

Людмила Багіра Балабуха переїхала до Харківської області в 16 років, її перша домівка була за майже чотири тисячі кілометрів від України – це місто Абай в Казахстані.

Людмила Балабуха була наймолодшою у великій родині: мала п’ятьох сестер і брата. До Харкова поїхала з матір’ю, оскільки напередодні тут оселилася та одружилася одна зі старших сестер. А за два роки тут закохалася і Людмила. Це була емоційна та стрімка історія, згадує донька Анжеліка розповіді батьків: «Мама зустріла батька, коли їй виповнилося 18. Тато був на 9 років старший. Але різниця у віці не завадила. Уявляєте: на третій день після знайомства батько запропонував їй бути разом. А за рік з’явилася і я».

У родини немає дитячих фото Людмили, на найдавнішій – вже 19-річна дівчина. Світлини могли залишитися у родичів у Казахстані, проте, за словами доньки, з ними сім’я перестала спілкуватися після початку повномасштабного вторгнення: «погляди розійшлися».

Єдине, що донька захисниці точно знає про дитинство матері – маленька Люда мала впертий і волелюбний характер, ці ж риси виховувала в доньці та онуці.

Більшу частину життя Людмила працювала технологинею на молокозаводі, а в останні роки була продавчинею у магазині. Після розлучення переїхала до села Мала Рогань неподалік Харкова. Там її й застало повномасштабне вторгнення.

Перша розмова Людмили з донькою про війну була з підвалу. Анжеліка спочатку не повірила матері: «Яка війна? Ні, ти щось плутаєш!».

А згодом, згадує Анжеліка, мама вигадувала для неї «спокійну неправду з підвалу» – мовляв, вона в безпеці.

«Декілька місяців потім приховувала, що служить. Казала, що в школі допомагає волонтерам. Я тоді годувала грудьми, вона мене берегла», – розповідає донька захисниці. 

Подробиць про окупацію Людмила теж не розповідала дочці. 

«26 лютого вона вже вийшла звідти сама. Йшла дорогою до ринку «1-й кілометр» із Малої Рогані. Вибухи були настільки сильні, що її хвилею зносило... Прийшла на «1-й кілометр», побачила наших військових і сказала: хочу служити. З березня вона вже служила офіційно», – згадує короткі материні відповіді Анжеліка.

Із села Мала Рогань до ринку сільськогосподарської продукції «1-й кілометр» – близько шести кілометрів навпростець. Як і скільки йшла Людмила, невідомо.

«Відважна, вона любила свободу, її неможливо було поставити в якісь рамки. Вона б не змогла сидіти в окупації, тому за першої ж нагоди пішла. І з 92-ою бригадою вона визволяла Малу Рогань», – згадує маму донька.

Звільнення Малої Рогані відбулося трохи більше, ніж за місяць, після того, як Людмила вибралася звідти.

«Довелося побути в окопах». «На нулі»? Були». «При мені брали в полон окупантів». Про будні військової Людмила теж говорила коротко. І завжди спокійно. «Ворог був на відстані 500 метрів. Де? Десь під Куп’янськом...».

Людмила Балабуха спершу була помічницею мінометника, а потім пройшла курси і стала парамедикинею. Зі своїм відділенням одними з перших заходили в щойно звільнені населені пункти. Пройшли Куп’янськ, Петропавлівку, Куп’янськ-Вузловий, Ківшарівку. 

До поранення у відділенні Людмили служив Віталій із позивним Михалич. Згадує, ще недавно незнайомі й зовсім чужі – вони зійшлися не просто в одне коло, а стали сім’єю.

«У нас наймолодшому було 19 років, а старшому – за п’ятдесят. Усі зі своїми характерами. Але Людмила Василівна до кожного підібрала ключ. У побутових справах саме вона керувала й усе тримала під контролем. Заходимо на нове місце, а вона одразу: «Тут буде кухня, тут санвузол, тут відпочинок». Де б ми не були – у полі, в лісі – вона все впорядкує і про всіх подбає. Є поряд магазин – скупиться. Командирка була, господиня. І наш моральний стан – на ній був. Коли вона лишалася в місці розташування, то готувалася до нашого повернення. Гаряча їжа обов’язково, за можливості – гаряча вода. Хоч дощ, хоч бруд – ми знали, що повернемося ніби додому. А якщо стоянка кілька днів – на наступний день усіх нас вишиковувала на прибирання», – згадує Михалич. 

Побратимам Людмила багато розповідала про доньку й онучку. Із ними будувала плани на життя після перемоги. Про все, що поза війною, розмови були довгими і тихими. А ще на фронті Людмила вивчала українську мову, якою до цього не володіла.

«Українську мову мама не знала – розуміла, але не розмовляла. А як пішла служити, почала вчити. І ми з нею, якщо в телефонному режимі, то спілкувалися, переписувалися виключно українською. Я пам’ятаю день, коли вона мені вперше написала українською. Я їй: «А це точно ти, мам?» А вона: «Спитай мене, що тільки я можу знати». Добре, вірю. Нічого не питала, подзвонила. Каже: «Я вчу, я хочу». Це було важливо їй. Усім, хто був поруч, воював із нею», – розповіла донька.

Взимку 2023-го року Людмила приїхала у відпустку до своїх дівчаток. Усміхнені, із однаковими зеленими очима. У їхній родині кажуть: «наші спадкові очі». 

«Мама закінчила курси стрільби з «Джмеля». На іспиті потрібно було з 300 метрів поцілити в ящик, і вона влучала! Каже, тоді всі дивувалися, як вона це відразу зробила», – згадує Анжеліка.

Кілька фотографій матері дівчина знайшла на сторінці її бригади. Зберегла в сімейний архів. На світлинах помітні ті самі зелені очі, які один в один під колір «Джмеля».

«Мама була весела, усміхнена. Дуже любила парфуми. Завжди мені казала, як наставництво, що ми маємо за собою доглядати. І, коли вже пішла служити, якщо виходило приїхати у Харків, то робила манікюр, вії, волосся. І завжди – дуже довгі нігті, я ще дивувалася: чи їй зручно? Вона так любила, їй хотілося цього», – згадує донька Анжеліка.

Онучку Діану Людмила називала «моя принцеса». Дівчинку так звали і побратими, коли приїжджали в гості. Всі як один питали: «Де наша принцеса?». 

Людмила мала псевдо Багіра, а ще побратими кликали її Мама. Особливий зв’язок Багіра мала із побратимом на псевдо Малиш. Коли він загинув – тяжко це переживала. Побратим Віталій згадує, що єдиний емоційний зрив у Людмили був, коли не стало Малиша.

«Вона завжди на позитиві була, без жодних слабкостей. Свої плани, і всі про сім’ю. І Малиш став її частиною. Якщо була можливість вирватися додому, то забирала його додому, з донькою познайомила, піклувалася по-материнськи. А потім дуже важко переживала, коли він отримав поранення. Шпиталь, кома, реанімація... Його намагалися вертольотом до Києва везти, але, на жаль…. Із мамою його спілкувалася, підтримувала її, похованням займалася. Це їй дуже важко все далося», – пригадує побратим Віталій. 

«Вдома залишилася картина, на якій зображена мама і Малиш. Я по фото замовила їхній портрет, – додає донька Анжеліка. – Йому був 21 рік. Вони на день народження сфотографувалися, а за кілька місяців він отримав поранення. Малиш її мамою називав... Названа мама. А вона його – синочок», – пригадує донька захисниці.

Про свою смерть Людмила не боялась говорити, каже донька.  

«Доню, ти маєш бути готова, що я можу загинути. Ти бачиш, який зараз час?», – пригадує слова матері Анжеліка Балабуха.

15 травня 2024 року Людмила мала піти у відпустку. Вона останні місяці лікувала спину, отримала статус «обмежено придатна». Однак не скаржилася і говорила: «броня» всім військовим дається взнаки». Далі збиралася переводитись на тилову посаду, бо лишати службу не хотіла, казала: «Я тут на своєму місці. Війна не може подобатись, але служити мені подобається. І, коли все закінчиться, я хочу далі йти по цьому шляху. Це моє життєве призначення».

9 травня Людмила з донькою розмовляли востаннє. Обговорювали нове житло. Вирішили винаймати квартиру разом, більшу, родинну. 

«Я хочу зробити все для вашого щастя. Будемо разом», – повторювала Людмила в телефонних розмовах.

10 травня Анжеліка дзвонила мамі, щоб показати обрану квартиру, яку саме оглядала з ріелтором. Та відповіді не було. Тоді був перший день нового наступу російських військ на Харківщину.

«Гудки йдуть. Я перший, другий, десятий раз дзвоню, ніхто не бере. І я вже тоді зрозуміла, що сталося щось погане, – каже Анжеліка. – Мама завжди, завжди брала слухавку».

10 травня життя Людмили відібрав російський обстріл на Харківщині. Удар КАБом, її привалило плитою.

«Я аналізую, і мені здається, ніби вона відчувала свою смерть. Вона так дивно писала останні рази. Кілька разів наголошувала: не хвилюйся – зі мною все буде добре. Декілька днів якось так наголошувала, хоча раніше просто казала, що все добре. Ніяких таких акцентів. А це прямо кілька СМС. Якось неспокійно їй було», – каже донька.

11 травня після дзвінків друзям матері та пошуків страхи Анжеліки підтвердилися.

«Дізналася я в неділю на День матері. Чому запам’ятала? Я флористка, відпрацювала день, збирала букети мамам», – згадує Анжеліка.

12 травня 2024-го доньці офіційно підтвердили загибель Людмили Балабухи. Захисницю поховали на кладовищі в селі Зідьки, як вона і просила. Там похована і її матір.

Про маму і бабусю Анжелі, а згодом і більш дорослій Діані, нагадуватимуть речі. Прикраси. Парфуми, які Людмила любила. Годинник. Він досі сповіщає сигналом про кожну годину і одну хвилину. Це їм вже звично і майже непомітно. Але коли вухо все ж вловлює звук, приходять спомини.

Рідні приходять до Людмили на кладовище. Фото з їхньої останньої сімейної фотосесії вони використали як меморіальну світлину. Маленька Діана не знає, що бабуся померла, для неї вона досі в лікарні.

«Діані розкажу, що бабуся була добра і відважна. Вона її пам’ятає. Їй кілька днів тому виповнилося чотири роки. Востаннє вони спілкувалися по відеозв’язку, коли мама була у лікарні, на руці був катетер. І мала досі думає, що вона в лікарні. Я просто кажу, що ми йдемо до її портрета», – каже донька Анжеліка.

У день народження, в особисті особливі дати до могили захисниці приходить один із її побратимів. Іноді він дзвонить «Людиним дівчатам»,  щоби підтримати, поговорити. 

Побратими, їхні родини пам’ятають Людмилу. Коли Анжеліка публікує в соцмережі згадки про маму, їй часто пишуть незнайомці: «Світла пам’ять, вона нам дуже допомогла», «Ми знаємо Людмилу. Ваша мама врятувала життя моєму чоловікові».

Десь далеко живуть сім’ї тих, кого парамедикиня лікувала, перев’язувала, витягала в безпеку.  

«Ми завжди будемо згадувати маму в колі сім’ї. У нас є Алея Слави, яку встановили минулоріч. Також я б хотіла, щоб десь на білборді у бік Харкова, було її фото, місяць-два. Щоб ті, хто її знав або не знав, бачили – що вона нас усіх захищала», – каже донька захисниці.

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув у боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.