Великдень у старому Києві: дзвоновий хаос, плюшеві листівки та штрафи за лайку

Для патріархального стародавнього Києва Великдень був не просто головним церковним святом, а грандіозним міським фестивалем. Світле Христове Воскресіння і  Світла седмиця за ним - тиждень, коли сумки листонош роздувалися від тисяч колекційних листівок, а дівчата довіряли свою долю крашанкам та намисту, - це був час загальної радості і особливих традицій.

Про забуті традиції, штрафи за лихослів'я і ту неповторну атмосферу, коли весь Київ на сім днів ставав величезним містом-святом, - у матеріалі Коротко про.

Де себе показати, а де бородату жінку побачити

Великодні свята старого Києва - час, коли стиралися станові бар'єри та кастові обмеження. У чергах як у храмах, так і до павільйону на ярмарку нарівні стояли і прості міщани, і чиновники. Ейфорія від пережитої важкої зими і радість очікуваного теплого майбутнього накривала всіх однаково, незалежно від регалій і багатства.

Головні локації загального свята тоді розташовувалися там, де й сьогодні. Хоч були деякі нюанси.

Софійська площа. Тут свято було особливо урочисте, сусідство святині зобов'язувало. Просто біля стін собору вишиковувалися довгі ряди з пропозицією різноманітної випічки. Продавали не просто здобу: тут були і «паски-велетні», прикрашені цукровими квітами та паперовими ангелами, і майже не прикрашені декором демократичні «польські баби».

З розважальної програми найчастіше тут ставили «райки» - ящики зі збільшувальним склом. За копійку (за ціною простої крашанки) у них можна було побачити картинки «створення світу» або види Парижа, що вважалося розвагою, «пристойною» для святого місця.

Контрактова площа. Тут обмежень із поправкою на святість було менше. Виглядала вона як бурхливий мурашник, де торгівля їжею (точки з випічкою, за замовчуванням, були сусідами з продажем усіляких наливок) перемежувалася з містечком атракціонів. Головним хітом були "гойдалки" - величезні дерев'яні каруселі. І вереск панянок, що катаються, часом перекривав навіть гул дзвонів Іллінської церкви. Ще одна фішка - балагани та чудеса. Зазивали пропонували побачити «людину-скелета» чи «бородату жінку». «Бісовщина», звісно, ​​але людям подобалося.

Володимирська гірка. Це було місце для тих, хто хотів відчути свято, але зробити це, вирвавшись зі штовханини площ. Після ранкової служби сюди стікалася світська публіка - вбрання до Великодня готували місяцями. Це була локація для світських зустрічей та демонстрації великодніх обновок. З розваг пропонувалися гойдалки, облаштовані на терасах гірки. Вважалося, що у «свято свят» (так називали Великдень) потрібно обов'язково «погойдатися», щоб розігнати кров і зустріти весну оновленим.

Хаос дзвонів накривав усе місто

Київ у Світлу седмицю наповнювався хаосом дзвону. Звичні і доведені у своїй системності майже до автоматизму «дзвіниці» у ці дні «збивалися». Вся справа - у старій традиції дозволяти у ці дні дзвонити всім охочим.

«Всю Світлу седмицю дозволяється дзвонити кожному, і тому дзвін невпинний», - повідомляють церковні хроніки того часу. "У Світлу седмицю - хто не дзвонар?" - повторює народна приказка.

Церква дозволяла, і люди охоче використовували цю нагоду. До дзвіниць вишиковувалися черги, особливо шанс «пошуміти голосно» подобався дітям. І «дзвін без ладу» звучав цілий день, наповнюючи місто звучанням свята.

Адже уявіть, коли водночас і безперервно «заговорять» усі дзвони старого Києва? Від Києво-Печерської лаври до Софійського собору - близько 600 великих і малих дзвонів. Від такої святкової какофонії й захочеш – не сховаєшся.

Листівки до Великодня - плюшеві, рельєфні та з видами Києва

Святкові листівки, які сьогодні йдуть з ужитку навіть у соцмережах, до 1917 року були в Києві на піку моди. Філокартією (колекціюванням поштових листівок) тоді захоплювалися всі поголовно. Надіслати вітальну листівку поштою вважалося не лише ознакою гарного тону, а й було обов'язковою дією для будь-якого киянина. Такі вітання посилалися не тільки близьким, що живуть десь далеко, а й знайомим, які мешкають на сусідній вулиці. Вони заміняли особисті візити, ставали подарунком та приводом похвалитися перед гостями своїми альбомами з колекціями.

У Світлу седмицю листоноші ставали найочікуванішими гостями. Їхні сумки роздувалися до неймовірних розмірів. До будинків прилітали сотні листівок з написами «Христосъ Воскресе!». У кожній вітальні на комодах та камінних полицях вишиковувалися цілі виставки з цих привітань. За їхньою кількістю та «багатством» судили про зв'язки та престиж сімейства.

У Києві випускали та продавали десятки тисяч екземплярів щорічно. Лідером серед виробників великодніх листівок було видавництво «Світанок». У 1916 році воно випустило спеціальний каталог з рельєфними, емалевими, глянсовими, автохромовими та «модерн»-листівками - від аристократичних до плюшевих (з наклеєним на текстиль тканинним ворсом). Інші київські друкарні випускали види міста, часто комбінуючи їх із великодньою символікою. Найулюбленішими у киян були зворушливі та наївні сюжети, такі як: дівчинка з курчатами, діти та величезні крашанки, всілякі символи Великодня. Осторонь і окремою «серйозною» серією були краєвиди київських храмів і відомих місць.

Ворожіння на намисто та передбачення крашанки

Ворожіння на Великдень церква не схвалювала. Вона і до інших язичницьких традицій і народних звичок ставилася, м'яко скажемо, стримано, а тут була категорична. Але ж заборонений плід завжди солодкий, от і ворожили. Особливо молодь. Воно й зрозуміло: весна надворі, сезон сватань, залицянь та кохання.

Яскравим і одним із найулюбленіших було ворожіння на намисто. Ще перед початком посту (коли лежав сніг) дівчата піднімалися на київські пагорби і, перехрестившись, кидали вниз свої намиста. З настанням Великодня поверталися і біля підніжжя пагорба шукали свої прикраси. Якщо крізь намисто проростала парна кількість травинок - чекати на швидке заміжжя. Якщо ж воно просто лежало і через нього нічого не проросло - ніхто не зашле сватів. Найгірший варіант - коли намисто рвалося, це віщувало неприємності чи навіть швидку смерть. Щоправда, був вихід. Знайшовши всі до єдиної бусинки та відновивши намисто, неприємностей можна було уникнути. Що цікаво, чіпати чуже намисто було категорично заборонено: ось тоді біда точно тебе наздожене.

Крім цього ритуалу, ворожили практично на всій великодній атрибутиці. Наприклад, з першим ударом дзвона дівчата шепотіли: «Дай бог нареченого гарного, в чоботях та з галошами, не на корові, а на коні!».

А ще вмивалися «на красу». У миску з водою клали червоне пасхальне яйце та золоту каблучку. Дівчина вмивалася цією водою, щоб обличчя було «як яєчко» (чистим і рум'яним), а життя багатим.

Ворожили також і на паску. На кожного члена сім'ї пекли невелику «іменну» паску. Якщо вона виходила високою та рівною - буде здоров'я та достаток. Підгорала, тріскалася, не піднімалася - чекай на лихо і неприємності.

У крашанок (великодні яйця) був свій ритуал. Його клали на стіл і розкручували. Куди покотиться і де зупиниться - туди "прикотиться" доля (наречений, гроші, дорога).

А ще на Великдень киянам категорично заборонялося полювати. Люди вірили, що пролита у цей день кров тварини принесе нещастя всьому роду, бо «всяка земна тварь славить Воскресіння Христове».

На тему

Штрафи за лихослів'я

Традицію штрафувати за лайки у великодні свята в середині ХІХ століття запровадили у трудовій артілі київських візників. За будь-який сказаний матюк порушник повинен був викласти 25 копійок (5 кухлів пива на той час), якщо візник траплявся вдруге - сума подвоювалася і так далі. Примітно, що це правило працювало на чесному слові, адже ініціатива йшла від тогочасних «таксистів». У результаті суми набігали пристойні, і їх передавали на благодійність до міських лікарень та богаділень.