/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F33%2Fb523a5ccadadd6ad788ed7e266bd298e.jpg)
Українське питання. Фундаментальний погляд на Україну від отця польського націоналізму Романа Дмовського
Роман Дмовський (1864–1939) — польський політик, державний діяч, співзасновник і головний ідеолог руху «Національна демократія» («ендеція»), підписант Версальського договору 1919 року, один з архітекторів відновленої польської державності. Вихідець із збіднілої шляхетської родини, він пройшов шлях від студентського підпілля до центральних арен європейської дипломатії — Паризької мирної конференції та переговорів щодо кордонів післявоєнної Польщі.
Дмовський стояв на позиціях жорсткого національного реалізму: вважав Германію — а не Росію — головною екзистенційною загрозою для Польщі та послідовно обстоював принцип етнічно однорідної польської держави на противагу федералістській багатонаціональній концепції свого головного опонента — Юзефа Пілсудського.
Публікований текст «Українське питання» написаний 1930 року і є квінтесенцією його геополітичної доктрини. Дмовський розглядає українську проблему не як питання національного самовизначення, а як інструмент германської стратегії — знаряддя одночасного послаблення Росії та Польщі. Незалежну Україну він вважав неминучим германським протекторатом, який замкнув би Польщу в стратегічних лещатах. Український національний проект, на думку Дмовського, позбавлений органічної основи: малоруський ареал надто різнорідний, щоб утворити дієздатну націю. Його підсумковий висновок категоричний: українське питання має бути цілком виключене з польської зовнішньої політики.
-------------------------------------------------------------------------
Незалежна Україна була б державою, в якій домінували б германські впливи. [...] Польща за існування Української держави опинилася б між Германією та сферою германських впливів — можна сказати, германським протекторатом. Немає потреби наочно показувати, як вона тоді виглядала б.
Цей текст датується 1930 роком. Джерело: Архів МВС, сигн. K-458.
I. Визволення народностей
Одним із важливіших питань нашої як внутрішньої, так і зовнішньої політики є українське питання. Його загально розуміють як одне з питань народностей, що прокинулись до самостійного життя у дев'ятнадцятому столітті, підняли свою мову з народного наріччя до гідності літературної та врешті-решт здобули незалежне державне існування. У цьому розумінні поява на карті Європи окремої Української держави — лише питання часу, і то недалекого.
Це розуміння надто просте. Українське питання в нинішньому своєму вигляді далеко виходить за межі місцевої проблеми народності: як питання народності — воно значно менш цікаве й менш вагоме, аніж як господарсько-політична проблема, від вирішення якої залежать великі речі в майбутній розстановці сил не лише Європи, а й цілого світу. Саме це значення треба насамперед усвідомити, щоб зайняти в ньому будь-яку свідому позицію. Політика щодо українського питання, яка з цим не рахується, буде безвідповідальною.
Про питання народностей, цілий ряд яких історія XIX і початку XX століття висунула й розв'язала, загалом слід сказати, що вони не такі прості й не такі схожі між собою, як це видається при поверховому погляді.
Класичний приклад національного відродження і взірець для інших народностей являли чехи. У країні, де лише сільський люд говорив по-чеськи, а всі інші верстви були німецькими, на початку XIX ст. розпочався чеський національний рух, який виробив собі літературну мову і створив нею багату словесність, що пишається цілим рядом видатних поетів і вчених; чудово організувався у господарській сфері, досяг переваги у виробництві країни, цим шляхом завоював міста і виробив провідні суспільні верстви; організувався дієво для боротьби за свої права та інтереси і проводив надзвичайно енергійну, свідому своїх цілей політику, яка дала чехам першорядну роль у Габсбурзькій монархії; нарешті, при поділі цієї монархії не лише здобув для Чехії незалежне державне існування, а й досяг приєднання до неї Словаччини, Підкарпатської Русі і частини польських земель.
Однак настільки вражаюча історія відродження народу, знищеного не лише політично, а й цивілізаційно, — явище виняткове. Другого подібного прикладу не знайти. Зрозуміти його можна, лише пригадавши, що чехи як самостійний народ мали довгу, майже тисячолітню історію, що чеська цивілізація була знищена лише в XVII столітті, що ще в XVI столітті, у золотий вік нашої цивілізації, наші письменники констатували: чеська мова, як старіша цивілізаційно, є багатшою і вищерозвиненою, ніж польська. Така довга і так недавно перервана традиція власного, і до того ж високого цивілізаційного життя, якої інші народності, що прокидалися, не мали, надала чеському національному рухові багатий зміст і стала головною основою його могутності.
У дужках слід додати, що чехи свого часу відіграли велику роль у боротьбі з Римом, взявши видатну участь у Реформації та таємних союзах, які за нею стояли. Традицію цих союзів чеські політики відновили в нещодавні часи, що дало їм тісні зв'язки з впливовими колами в Європі та Америці, а також енергійну підтримку їхньої справи таємними організаціями. Однак це сильно відбилося на їхній молодій державі та дусі її політики, і майбутнє лише покаже, чи не спричинить це великих для неї труднощів.
Справа народностей виросла — як серед самих національно відроджуваних народів, так і в європейській громадській думці — під впливом головним чином трьох чинників: 1) Французької революції, яка вивела на історичну сцену народ, що існує незалежно від держави й бере до своїх рук владу над нею; 2) польського питання, що займало в першій половині XIX ст. увагу всієї Європи, — питання历史 народу, цивілізаційно самостійного і наділеного багатою політичною ідеологією, але позбавленого власної держави; нарешті, 3) романтизму в літературі, що звертався до духовного багатства власної раси, підносив цінність народної традиції як джерела поетичного натхнення й духовної сили народу.
Однак не можна сказати, щоб стихійний рух народностей, що виріс із цих джерел, був головною причиною їхньої емансипації, їхньої, так би мовити, політичної кар'єри.
Як тільки ідея народності здобула собі місце в Європі XIX ст., дипломатія великих держав зрозуміла, що в багатьох випадках її можна чудово використати в боротьбі з противником. Її й використали насамперед у східному питанні — проти Туреччини. Балканські народи завдячували своїм визволенням насамперед тому, що могутні держави прагнули знищити позиції Туреччини в Європі.
Держави, що поділили Польщу, помітили у XIX ст. і те, що, пробуджуючи питання народностей на території колишньої Речі Посполитої, можна надзвичайно ослабити поляків і суттєво скоротити польську національну територію. Вони почали цілеспрямовано створювати рухи народностей власними засобами.
Класичний у цьому відношенні приклад становлять витоки литовського руху. Після придушення повстання 1863–1864 рр. знаменитий Мілютінський план організації освіти в Царстві Польському мав на меті вивести з-під польського впливу всі можливі елементи в країні — все населення, що говорило по-руськи, по-литовськи, навіть по-німецьки та по-єврейськи. До цього вело групування цих елементів в окремих, по можливості, середніх навчальних закладах, які, втім, усі були російськими.
За цим планом гімназія в Маріямполі призначалась для синів литовськомовних селян північної частини Сувалкської губернії. Існуюче в школах для поляків додаткове навчання польської мови в цій школі було замінене навчанням литовської, перші підручники якої були укладені за наказом уряду. Потім при Московському університеті заснували десять стипендій для литовців — вихованців Маріямпольської гімназії. Всі перші литовські національні діячі вийшли з тих стипендіатів. Значно пізніше (вже без підтримки й всупереч намірам російського уряду) вони перенесли рух із Царства Польського до Ковно, пропагуючи його передусім у духовних семінаріях.
Австрія приблизно те саме робила раніше серед русинського населення Східної Галичини.
Пруссія свого часу навіть намагалася у своїй офіційній статистиці запатентувати винахід кашубської і мазурської народностей; від цього винаходу, втім, згодом відмовилася.
До кожного питання народності слід, таким чином, підходити з двох точок зору: 1) що дана народність являє собою як самостійна етнічна одиниця — у мовному, цивілізаційному відношенні, за історичними традиціями? якою є її згуртованість? і 2) хто, проти кого, з якою метою прагне до її організації в нову державу?
З обох цих точок зору українське питання постає як предмет дуже складний — і тим самим дуже цікавий.
II. Україна як народність
Слово «Україна», яке ще недавно означало пограничні землі на південному сході Польщі, у політичній мові останніх часів набуло нового значення. У нинішній постановці українського питання під Україною розуміється весь ареал, більшість населення якого говорить малоруськими наріччями, — територія, що налічує близько п'ятдесяти мільйонів людей.
Східнослов'янські наріччя, звані руськими, спочатку мало різнячись між собою, чисельно надзвичайно зросли внаслідок колонізації слабко заселених територій від Карпат до Тихого океану й асиміляції їх населення. Виразний поділ їх на великоруський і малоруський — слід додати ще й білоруський — відламки відбувся лише після знищення й спустошення Великого Київського князівства кочовими половцями. Великоруська, російська мова складалася на лісовому просторі між Волгою та Окою, де слов'янські переселенці поступово зливалися з фінськими племенами й яке два століття перебувало під монгольським ярмом. Вона стала мовою Московської держави, пізнішої Росії, і породила велику, багату й самобутню літературу.
Натомість малоруська мова стала мовою південного заходу, що дедалі глибше входив у сферу польського панування. Вона була мовою Прикарпаття, яке на короткий час утворило власну державу — Галицьке королівство, а також мовою переселенців, що просувалися під захистом польської могутності дедалі глибше в степ, дедалі далі на схід, за Дніпро, — від Червоної Русі через Поділля, Київщину, Чернігівське і Полтавське воєводства, поглинаючи степові елементи. Після втрати цих воєводств Польщею і потім після поділу Польщі просування цих переселенців на схід, за Дон, і на південь, до Чорного моря, не припинилося, не припинилося й подальше поширення малоруської мови. Звідси — той величезний ареал, який вона займає нині.
Малоруське населення відрізняється від великоруського не лише мовою. Вже сам факт, що останнє колонізувало лісові простори й мішалося з фінськими племенами, тоді як перше поширювалося по степу, поглинаючи його кочових мешканців, мав породити велику різницю. Ще більша виникла з різниці в історичних долях. Тоді як великоруське населення, довго перебуваючи у сфері монгольського панування, формувалося під його впливами, малоруське зазнало більших чи менших впливів західних, польських, а значна його частина через церковну унію була втягнута в сферу впливу Римської Церкви. Можна навіть сказати, що різниці характеру й психології більші, ніж різниці мови.
Слід, однак, констатувати, що між окремими землями, де звучить малоруська, а нині звана українською, мова, існують величезні різниці природних умов і ще більші — різниці в історичних долях. Починаючи від Прикарпатських земель, які майже тисячу років тому входили до складу Польщі, а від Казимира Великого аж до першого поділу безперервно становили невід'ємну частину Корони й ніколи не перебували під російським пануванням, — і закінчуючи чорноморським узбережжям та пізньо колонізованими землями на схід від Полтавщини, які ніколи не знали польського панування, — весь ареал малоруської мови можна поділити на сім чи вісім окремих цілісностей, кожна з яких мала свою історію. Звідси — глибокі духовні, культурні і політичні різниці між окремими групами малоруськомовного населення й надзвичайно скудний запас того, що є спільним для всіх груп.
Українське питання стоїть на противагу питанням усіх інших народностей, що відроджуються. Там у кожному випадку йдеться про кілька мільйонів відносно однорідного населення, тут же — про десятки мільйонів, що розпадаються при цьому на вельми різнорідні територіальні групи. При такій різнорідності говорити про існування українського народу можна лише з великою натяжкою.
Тим не менше сам факт існування народу, що виразно відрізняється від сусідніх або тих, що живуть з ним на одних землях, — мовою, звичаями, характером, врешті, вірою чи обрядом, — вже породжує питання, яке в сприятливих умовах з'являється на політичній арені або внаслідок прагнень діячів, що виходять із цього народу, або внаслідок інтриг держав, що намагаються розіграти його у власних інтересах. Це було неминучим і на ареалі малоруської мови.
Питання народилося одночасно, в середині XIX століття, у двох віддалених один від одного пунктах.
Стихійний рух, здійснений людьми чистими й безкорисливими, що шукали окремого культурно-літературного вираження для окремого духу свого народу, з'явився в той час на Задніпровській Україні. Головним його представником був поет Шевченко.
Не випадково його колискою була саме ця земля. Колишні Чернігівське і Полтавське воєводства — це була найбільш самобутня Україна, найбагатша расово й найбуйніша духовно. Ця земля породила в першій половині XIX ст. великого письменника Гоголя, який, хоча й писав по-російськи, виражав у своїй творчості дух України. Вона ж і залишилася осередком українського руху в Російській державі.
Російський уряд не ставив перешкод цій культурно-літературній роботі, хоча й дивився на неї без особливого схвалення. Він трактував цей рух як регіоналістичний. Натомість поляки — із зрозумілих міркувань — ставилися до нього з симпатією й спонукали його переродитися на політичний. Їхнім бажанням було розіграти його проти Росії. Це прагнення було цілком логічним. У державі, де російський елемент прагнув залити все, слід було для власного захисту роздмухувати будь-яке прагнення до національного протистояння Росії. Починаючи з повстання 1863 р., на знаменах якого поруч з Орлом і Погонею було вміщено святого Михайла, і закінчуючи Державною думою, де за прикладом Польського кола виникла автономна українська група, незмінно існував певний зв'язок симпатій між польською політикою в Російській державі та українським рухом.
Другим пунктом, де питання заявило про себе, стала австрійська частина — Східна Галичина. Там витоки зовсім інші. Там австрійський уряд створює руське питання з метою ослаблення поляків. Як казали в Галичині, «граф Стадіон винайшов русинів». Звідси це питання від самого початку постало там як політичне, тоді як робота над культурним відродженням трактувалася радше як допоміжний прийом для політики.
Це було суто місцеве питання, питання австрійської держави, що охоплювало Східну Галичину і Північну Буковину. Русини (Ruthenen) стали правово-політично однією з австрійських народностей. Визнали себе такими, втім, не всі: поруч із нечисленними елементами, що вважали себе поляками (gente Ruthenus, natione Polonus), сильна група (старорусини) вважала себе росіянами й користувалася в культурному житті російською мовою, вважаючи малоруську мову лише народним говором. Цей напрям підтримувала й живила Росія, яка аж до війни 1914 р. дивилася на Східну Галичину як на своє майбутнє надбання.
Лише наприкінці минулого століття почали говорити про «українську» народність, що населяє як Східну Галичину, так і південь Російської держави, і з'явилося «українське» питання як проблема політичного майбутнього населених цією народністю земель. Відтоді в австрійській політичній мові слово «русини» швидко витісняється новим терміном «українці».
III. Україна в германській політиці
Легкість, з якою віденські політичні кола від місцевого, вузького поняття «русини» (Ruthenen) перестрибнули до широкого поняття «українці» і внутрішнє австрійське руське питання перетворили на міжнародне українське, була дивовижною. Вона була б і зовсім незрозумілою, якби водночас, наприкінці минулого століття, не відбулася глибока зміна в становищі Габсбурзької монархії.
Пов'язана кілька десятиліть союзом з Германією, Австро-Угорщина перетворила наприкінці століття цей союз на глибший, тісніший зв'язок, що вів, з одного боку, до того, щоб дати германцям і угорцям монархії, яким загрожувало панування інших народностей, тверду опору в германцях Рейху, з іншого ж — до підпорядкування австро-угорської дипломатії зовнішній політиці Германської імперії. Вже тоді для рухів австрійської політики, незрозумілих у Відні, знаходилося пояснення в Берліні.
Саме тоді політична література пангерманського руху жваво зайнялася розробкою концепції нової держави — Великої України. Водночас у Львові було засновано германське консульство — не для германських громадян, яких у Східній Галичині практично не було, а для політичного співробітництва з українцями, що, до речі, було публічно розкрито.
Було також виявлено жваву активність на полі руських справ Союзу оборони Східних Рубежів (Ostmarkenverein), заснованого в Германії для боротьби з польськістю.
Виявилося, що з перетворенням питання на українське центр ваги політики в цьому питанні перемістився з Відня до Берліна.
Постає питання: чому Германія, яка не має русинського населення у своїй державі, так жваво зайнялася цим питанням. Це не могло бути ідеалістичним, безкорисливим бажанням підтримати народність, що відроджується, — адже інтерес до питання виходив від уряду і від кіл, що представляють хижацьку германську політику. Це було використання питання в германських інтересах. Проти кого?
У передвоєнний період Германія дивилася на Росію як на поле своєї економічної експлуатації та сферу своїх політичних впливів. Навіть поза межами Германії Росію часом трактували як частину ширшої германської імперії. Виходячи з цієї позиції, германці прагнули до ослаблення Росії — як політичного, так і господарського: їм важливо було, щоб вона не була здатна протистояти їм у жодній сфері.
Саме наприкінці минулого століття Росія, яка вбачала багатство малоруських земель головним чином у їх неймовірно родючому чорноземі, почала енергійно розробляти рясні поклади заліза і кам'яного вугілля, що мались там, і будувати на їх основі власну промисловість, розраховану не лише на внутрішній попит, а й на зарубіжні східні ринки. Для Германії це означало не лише скорочення в майбутньому російського ринку для її ввезення, а й нове суперництво на азійських ринках.
З іншого боку, Германія наприкінці минулого століття зміцнилася в Туреччині і приступила до здійснення справи її повного підкорення. Тут серйозною перешкодою для неї була позиція Росії на Чорному морі та її доступ до Балкан.
Всі ці небезпеки й труднощі усував сміливий задум створення незалежної, великої України. До того ж, беручи до уваги культурно-національну слабкість українського елемента, його неоднорідність, наявність на морському узбережжі різнорідних етнічних елементів, що не мають нічого спільного з українством, рясноту в країні єврейського населення, нарешті, досить значну кількість германських колоністів (на Херсонщині і в Криму), — можна було бути впевненим, що нову державу вдасться взяти під сильний германський вплив, захопити в германські руки її експлуатацію й цілком керувати її політикою. Незалежна Україна вимальовувалася як господарська і політична філія Германії.
Натомість Росія без України, позбавлена її зерна, її вугілля і заліза, залишалася б державою територіально великою, але неймовірно слабкою господарськи, без жодних перспектив на господарську самостійність, приреченою на вічну залежність від Германії. Відрізана ж від Чорного моря і Балкан, вона перестала б брати участь у справах Туреччини і балканських держав. Цей плацдарм залишився б цілком доменом Германії та її пособника — Габсбурзької монархії.
З точки зору цілей германської політики щодо Росії, безперечно, найвидатнішим діянням цієї політики стала б Велика Україна.
Однак був ще хтось, проти кого Германія вважала план український рятівним.
Коли польське питання в другій половині XIX ст. зійшло з порядку денного міжнародних справ і перетворилося на внутрішнє питання трьох держав-учасниць поділу, германська політика була єдиною, яка ясно бачила всю сукупність цього питання. Вона не поділяла оптимізму Росії та Австрії й не переставала боятися повернення цього питання на міжнародний ґрунт. Бісмарк цього не приховував, і Бюлов відкрито говорив, що Германія бореться не лише зі своїми поляками, а з усім польським народом.
Германці розуміли, що стрімко йдучий прогрес їхньої політики на світовій арені веде до великого конфлікту. Хвилини ж великих зіткнень між державами мають ту особливість, що тоді придушувані в мирний час питання вриваються на міжнародну арену. Польське питання не було настільки заглушеним, щоб уже ніколи не могло спливти; навпаки, наприкінці XIX ст. в Польщі розпочався політичний підйом, у всіх трьох поділах утворився єдиний великий національний табір, що свідчив: нові польські покоління дещо навчилися, — розмовляв справді політичною мовою, давно в Польщі не чуваною.
Вихід Польщі на міжнародну арену як великого народу став би для германської політики великою поразкою. Якщо не можна було знищити цей народ, слід було зробити його малим. Найпростішим же способом для цього було створення Української держави й просування її кордонів углиб польських земель — настільки далеко, наскільки далеко чути руську мову.
Отже, план український був способом завдати потужного удару водночас Росії і Польщі.
Цей план на папері було здійснено. Тим папером був договір, підписаний 1918 року в Брест-Литовську наспіх зліпленою делегацією Української Народної Республіки з одного боку, Германією, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією — з іншого. Він залишився на папері, бо ще недавно могутня Германія в ту мить здатна була лише підписувати папери.
Він залишився як заповіт Германської імперії, у важку повоєнну добу на своїх виконавців.
IV. Україна у світовій політиці
Після російської революції українське питання ввійшло в нову фазу. За федеративного устрою радянської держави та частина її території, де більшість населення користується малоруською мовою, стала Українською республікою — зі спірним обсягом самостійності та офіційною українською мовою.
Водночас після відновлення Польщі внаслідок Першої світової війни частина земель колишньої Речі Посполитої з русиномовним населенням, зокрема колишня Східна Галичина — важливий осередок українського руху, — увійшла до складу нашої держави.
У такому стані речей українське питання не було визнане вирішеним ні українцями, ні тими чинниками, що з тих чи інших міркувань опікувалися їхньою справою. Бродіння на його ґрунті не припинилося, не припинились і спроби, спрямовані на відторгнення руських земель як від Радянської Росії, так і від Польщі. Ці спроби викликали навіть знаменитий похід на Київ з боку Польщі 1920 р., причини та політичні цілі якого досі не були належно роз'яснені. Він нічого принципово не змінив у стані українського питання — хіба те, що Ризький мир, який за ним настав, закріпив захід радянської України, усунувши Польщу зі значної частини території, яку вона раніше силою факту займала.
У ті перші послявоєнні й пореволюційні роки ніхто ще не передбачав, що українське питання в короткий час набуде всесвітнього значення.
Як тепер усі знають, війна 1914–1918 рр., яка в Східній Європі спричинила насамперед глибокі політичні перевороти, для решти світу, і зокрема для Західної Європи, стала великим економічним переворотом. Цю роль вона відіграла не лише тим, що знищила значну частину народного багатства і дезорганізувала сформований до неї порядок господарських відносин, але також — і в значно більшій мірі — тим, що надзвичайно прискорила вже йдучий до неї процес промислової децентралізації світу. Цей процес несе катастрофу державам, у яких промисловість досі централізувалася.
Ці наслідки війни, спершу недооцінені належним чином — здавалося ж, що господарські негаразди тимчасові, — дають про себе знати дедалі сильніше, чим далі ми від війни. Дедалі очевидніше, що уряди держав нездатні з ними впоратися, і безпосередньо зацікавлені кола, представники великого капіталу, виявляють дедалі більшу енергію і дедалі більшу винахідливість у пошуку засобів порятунку.
Улюблена ідея, над якою сьогодні працює багато гострих умів, не стільки політичних, скільки фінансових, — це розподіл шляхом мирної угоди виробництва між державами світу, що веде до того, аби одні залишалися виробниками, інші ж погодились залишатися споживачами того чи іншого товару. Той, хто захотів би зі споживача вирости на виробника, був би визнаний ворогом установленого світового порядку. Йдеться про те, щоб нині провідні господарсько і політично держави, що виробляють дедалі дорожче, були ограджені від суперництва інших держав, котрі, будучи здатними виробляти дешевше, почали розвивати свою промисловість в останні часи.
Здійснення цієї незвичайної ідеї, попри існування Ліги Націй і цілого ряду інших засобів, нелегке. Одним із найбільших перешкод на цьому шляху вважається радянська Росія. Вона явно знущається з зусиль капіталістичної Європи та Америки щодо збереження встановленого торгового порядку у світі, про що свідчить хоча б остання промова Сталіна в Москві. Це знущання могло б залишитися словами без змісту, якби Росія була позбавлена вугілля і заліза, якими вона рясніє саме на українській території. Відторгнення України від Росії означало б, отже, вирвання в неї зубів, огорожу від її суперництва і прирікання її на роль вічного споживача виробів чужої промисловості.
У зв'язку з цим першорядне місце в порядку денному світових справ посідає сьогодні інша велика ідея.
Значення, якого сьогодні набули автомобіль і аероплан у мирний час і на війні, а також дедалі ширше застосування нафтових двигунів, насамперед на кораблях, привело до того, що до недавнього часу скромна нафта висунулася на першу позицію серед видобуваних із надр землі сировинних ресурсів. Якщо держави, що нині панують у світовому господарському порядку, зможуть зосередити у своїх руках усю або майже всю нафту, їхнє панування могло б бути забезпечене надовго — оскільки, розуміється, якийсь технічний переворот не позбавить нафту її нинішнього значення.
Звідси — ідея поділу світу на нечисленних взаємопов'язаних власників нафти, тим самим привілейованих, та скривджених решту, які можуть отримувати це цінне паливо лише від перших — або не отримувати зовсім, наприклад, у разі війни.
Навіть та скромна кількість нафти, що є на нашому Прикарпатті, була головною перешкодою для врегулювання справи Східної Галичини на мирній конференції.
Переважна кількість відомої нині нафти знаходиться в Америці. Сполучені Штати виробляють понад 69% усієї нафти у світі. Крім того, друге місце у світовому виробництві посідає Венесуела, четверте — Мексика, чималі кількості видобувають Колумбія, Перу й Аргентина. На всій цій нафті лежить або сподівається лягти американська рука.
У нашому Старому Світі нафта є в менших кількостях у Європі (насамперед у Румунії, потім у Польщі) і в Азії. Персія (яку експлуатують головним чином англійські руки) посідає п'яте місце у світовому виробництві, Нідерландська Індія — сьоме; менші кількості видобуваються в Британській Індії, Японії та Китаї. В останні роки англійці відкрили нафту в Іраку й почали її розробку.
Найбагатші ж джерела нафти в Старому Світі, що становлять близько половини всього європейського та азійського виробництва й здатні виробляти значно більше, знаходяться на Кавказі (Баку). Завдяки їм Росія посідає сьогодні третє місце у світі з видобутку нафти.
Таким чином, інша велика ідея нинішньої програми облаштування світу розбивається об радянську Росію.
Україна нафтою не володіє — могла б мати її трохи, якби до неї були приєднані польські землі з Дрогобичем і Бориславом, — але якщо достатньо широко зрозуміти її територію, простягнути аж до Каспійського моря, як це починають робити, тоді відторгнення України від Росії тягне за собою відрізання останньої від Кавказу й звільнення кавказької нафти з-під її влади.
Це пов'язує українське питання з найбільш актуальним нині світовим питанням — нафтовим.
V. Перспективи Української держави
Українське питання, отже, не можна трактувати так, як трактуються питання будь-якої народності, що прокинулася до політичного життя в XIX столітті. Своїм значенням воно перевершує всі інші — як за чисельністю малоруськомовного населення, так і за роллю займаного ним ареалу та його природних багатств у питаннях світової політики.
Вже наприкінці минулого століття воно посіло чільне місце в планах германської політики, під чийним покровительством і було поставлене так широко. Відновлення польської держави не зменшило, а радше збільшило його значення в планах германської політики: з його вирішенням пов'язуються надії на зміну германсько-польського кордону й зведення Польщі до території, де вона була б державою нікчемною, цілком залежною від Германії. Економічна ж сторона питання, настільки значуща в планах Гогенцоллернської монархії, для сьогоднішньої Германії з її потужними господарськими труднощами ще важливіша. Безперечно, вона малася на увазі, зокрема, коли голова германського уряду в недавній промові вказував на головне джерело германських фінансових і господарських труднощів у політичному становищі на схід від Германії.
Останніми роками, завдяки вугіллю і залізу Донецького басейну та кавказькій нафті, Україна стала предметом живого інтересу представників європейського й американського капіталу й посіла місце в їхніх планах господарського і політичного облаштування світу на найближче майбутнє.
До цього слід додати — що аж ніяк не є найменш важливим — роль, яку Україна поруч із Польщею відіграє в питаннях єврейської політики.
Завдяки цьому і ще цілому ряду інших, менш значних причин — як-от: інтереси колишніх кредиторів Росії та тих, чиє промислове й сільськогосподарське майно залишилося на території нинішньої Радянської України, нарешті, надії певних католицьких кіл на запровадження церковної унії на Україні, — про українське питання не можна сказати, що воно страждає на брак симпатій у світі.
Безперечно й те, що якби дійшло до відторгнення України від Росії, потужні кола вжили б усього свого впливу і всіх засобів для того, щоб справа не закінчилася створенням якоїсь порівняно невеличкої держави. Лише велика, якомога більша Україна могла б вести до вирішення тих проблем, що надали українському питанню такого широкого значення.
Україна, відірвана від Росії, зробила б велику кар'єру. Чи зробили б її українці?..
Молоді народності, що прокидаються до історичної ролі, — внаслідок скудного запасу тих традицій, понять, почуттів та інстинктів, які перетворюють людський гурт на народ, а також внаслідок браку політичного досвіду і вправності в управлінні власною країною, — досягаючи самостійного державного існування, стають лицем до лиця з труднощами, з якими не завжди вміють справлятися. Навіть ми — хто не переставав бути великим историчним народом — внаслідок порівняно короткої перерви в нашому державному існуванні, після відновлення держави виявили великий брак досвіду і велику нездатність впоратися з завданнями, що на нас звалилися. На щастя, зазвичай нечисленні й такі, що займають невелику територію, такі народності утворюють малі держави, у яких мають справу з проблемами меншого калібру.
Україна, однак, — це не якась Ковенська Литва з двома з половиною мільйонами мешканців, для якої найважчі проблеми коренятся в її фінансах і розв'язуються наразі шляхом завчасного розпродажу прав на лісові порубки.
Україна від першої ж миті постала б перед великими завданнями великої держави. Насамперед — відношення до Росії. Росіяни мали б бути найбезпомічнішим народом у світі, щоб легко змиритися з утратою величезного ареалу, де знаходяться їхні найродючіші землі, їхнє вугілля і залізо, який забезпечує їм нафту й вихід до Чорного моря. Далі — розробка цього вугілля і заліза з усіма її наслідками для державного ладу і господарського життя країни. Велику проблему становить чорноморське узбережжя, етнічно не являючись українським, — відношення до донських земель, до неукраїнського Криму, і навіть до Кавказу. Російський народ зі своїми историчними традиціями, з розвиненими державними інстинктами поступово доходив до впорання з цими завданнями і по-своєму їх вирішував. Новий український народ мав би негайно знайти свої способи впоратися з усіма цими завданнями й неодмінно виявив би, що це йому не під силу.
Щоправда, знайшлися б ті, хто зайнявся б цим, — але тут-то й виступає трагедія.
Немає людської сили, здатної перешкодити тому, щоб відірвана від Росії і перетворена на самостійну державу Україна стала збіговиськом аферистів цілого світу, яким сьогодні дуже тісно у власних країнах: капіталістів і шукачів капіталу, організаторів промисловості, техніків і купців, спекулянтів та інтриганів, шахраїв і організаторів розпусти будь-якого ґатунку. Германцям, французам, бельгійцям, італійцям, англійцям і американцям поспішили б на допомогу місцеві або сусідні росіяни, поляки, вірмени, греки, нарешті, найчисленніші й найважливіші з усіх євреї. Зібралася б тут ціла своєрідна Ліга Націй…
Всі ці елементи за участю спритніших, більш досвідчених у справах українців виробили б провідну верству, еліту країни. Це була б, однак, особлива еліта, бо навряд чи яка країна могла б похвалитися такою багатою колекцією міжнародних мерзотників.
Україна стала б виразкою на тілі Європи; люди ж, що мріють про створення культурного, здорового і сильного українського народу, що дозріває у власній державі, переконалися б, що замість власної держави у них міжнародне підприємство, а замість здорового розвитку — швидкий прогрес розкладу і гнилі.
Той, хто припускає, що при географічному становищі України та її розмірах, при стані, в якому знаходиться українській елемент, його духовних і матеріальних ресурсах, нарешті, при тій ролі, яку відіграє українське питання в нинішньому господарському і політичному становищі світу, могло б бути інакше, — не має ні краплі уяви.
Українське питання має різноманітних прихильників як на самій Україні, так і за її межами. Серед останніх особливо багато таких, які добре знають, до чого йдуть. Але є й такі, що вирішення цього питання шляхом відриву України від Росії уявляють собі дуже ідилічно. Ці наївні найкраще зробили б, тримаючи руки від нього подалі.
VI. Росія і Україна
З того, що тут сказано про українське питання, не випливає, що украинський народ і все, що з нього виходить, прагне до відриву від Росії.
Що стосується народу, слід сказати, що при рівні культури, на якому знаходиться населення цієї частини Європи, майже єдиною його турботою є його господарські справи, а ставлення до держави залежить від того, як державна влада поводиться з цими справами. Втім, навіть у найцивілізованіших країнах політичні прагнення народу — це насамперед прагнення його освічених верств.
Стосовно інтелігенції, що виходить з малоруського народу на півдні Росії, то чимала її частина вважає себе просто росіянами: не лише задовольняє на російській мові свої культурні потреби, а й має російську політичну ідеологію; на малоруську ж мову дивиться як на руське наріччя. Інші — і число їх нині швидко зростає — вважають себе українцями, прагнуть до розвитку украинської літературної мови й обстоюють її офіційні права, але в більшості вважають Україну невід'ємною частиною Російської держави. Ставлення до нинішньої Росії залежить від того, хто є більшовиком, а хто ним бути не хоче або кому шлях до цього перекритий.
Що стосується росіян, то, за винятком хіба суїцидальних доктринерів, серед них немає таких, хто визнавав би за Україною право на відрив від Росії і на створення власної, незалежної від неї держави. Одні вважають малоруське населення такими ж росіянами, як вони самі; другі прихильно дивляться на плекання ним своєї літературної мови; треті нарешті визнають за ним право на той чи інший ступінь політичної самобутності, але всі вважають Україну частиною Російської держави, назавжди з нею пов'язаною.
Це не означає, що украинське питання з усіма чинниками, що його творять і підтримують, не є для Росії серйозним і небезпечним питанням.
Україна як найвагоміша з господарської точки зору частина Російської держави — це земля, від якої залежить весь її майбутній розвиток. Не менше значення має нею володіння у війні.
Нинішня Радянська Росія, так само як і колишня Царська Росія, — найбільш мілітарна держава у світі. На її армію нерідко дивляться насамперед як на Червону Армію, призначену для сприяння світовій революції. Здається, що сам радянський уряд любить, щоб так дивилися на його мілітаризм. Тим часом, якщо придивитися уважніше, доводиться констатувати, що це насамперед російська армія, існування і розміри якої викликані необхідністю збереження цілісності держави й захисту її кордонів.
У різних своїх частинах Росія перебуває під загрозою повстань. Нещодавно ми бачили повстання в Азербайджані — країні з населенням власне тюркським. Це було повстання не перше і не останнє. Азербайджан — це Баку, а Баку — це нафта; нафта ж сьогодні, оскільки вона не знаходиться в англійських або американських руках, набуває властивості сильного політичного ферменту. Дедалі частіше слідом за нею на поверхні землі з'являється інша дивна рідина — кров.
До речі кажучи, поруч з американцями й англійцями є й інші народи, насамперед германці, які вважають, що вміли б самі впоратися з нафтою.
З цими особливими властивостями нафти стикаємося і ми на нашому Прикарпатті, де політичне бродіння є дуже сильним порівняно з кількістю нафти. На цьому нафтовому плацдармі нам доводиться мати справу з іноземними підприємцями — не лише промисловими, а й політичними: вони, як і ті, пожвавлюють рух за допомогою іноземного капіталу.
Втім, не лише нафтоносний Азербайджан готовий у сприятливих обставинах завдати Радянській Росії чималих внутрішніх труднощів.
Справа оборони кордонів від зовнішнього ворога найсерйозніше стоїть на Далекому Сході, а в більш далекій перспективі обіцяє набути загрозливого характеру. Налагоджений з Китаєм контакт, незрівнянно тісніший, ніж за Царської Росії, не дозволяє вже в китайських справах залишатися в спокої: треба або робити більшовизм у Китаї, або з Китаєм воювати. З тієї миті, як Гомінь-дань, або будь-який інший китайський уряд, впорається всередині країни зі своїми комуністами, він безперечно почне тиснути на Росію, щоб витіснити її з її далекосхідних позицій. Ради, здається, добре це розуміють: тому Китай посідає перше місце серед їхніх інтересів.
Тут не місце докладніше зупинятися на Китаї. Достатньо лише вказати насамперед, що китайці, маючи найбільш перенаселену країну у світі, належать до найенергійніших колонізаторів. Ця їхня енергія в останній час зросла: буквально в останні кілька років вони просунули колонізацію так званої Внутрішньої Монголії — що для Росії небайдуже — настільки успішно, що та перетворилася на китайську країну. Ще важливіше для Росії те, що те саме відбувається в Маньчжурії.
Радянська Росія вже мала нещодавно гострий конфлікт з Китаєм у Маньчжурії і до нового в короткий час має бути готова. Війна ж з Китаєм дедалі менше обіцяє бути іграшкою — не лише тому, що вони засвоюють european воєнне мистецтво і військово вправляються у своїх громадянських війнах, а також, і це насамперед, з огляду на їхню господарсько-технічну еволюцію останнього часу.
Китай — велика землеробська країна. Але він також і завжди був великою промисловою країною. Тільки, відрізаний від світу, зосереджений у собі, він загруз у старих китайських методах виробництва. Нині він з величезною швидкістю переходить на європейські методи. Маючи всі найважливіші види сировини у великій кількості, він у дедалі ширшому масштабі переробляє на збудованих згідно з останніми вимогами європейської техніки фабриках зерно на борошно, бавовняне і шовкове волокно на тканину, руду на залізо і сталь, пісок на скло тощо. Полегшує йому це те, що він — одна з найбагатших на вугілля країн у світі.
Війна з Китаєм буде, отже, дедалі більше війною з промисловою державою, а це звучить дуже серйозно.
Якби Росія була позбавлена України, а тим самим вугілля, заліза й нафти, — її перспективи на протистояння Китаю у війні стали б невдовзі нікчемними.历史 найближчого майбутнього була б историчною державного просування і китайської колонізації до Байкалу, а потім безперечно й далі. Це стало б загибеллю Росії — з точки зору не однієї політики бажаною. Настав би, однак, час, і, може, досить скоро, коли европейські народи помітили й навіть відчули б, що Китай — надто близько.
Це становище обумовлює те, що Росія, який би уряд у ній не правив, мусить обороняти Україну як свою землю до останнього подиху, усвідомлюючи, що її втрата була б для неї смертельним ударом.
VII. Перспективи реалізації
При всьому значенні України для Росії і при найдальше йдучій готовності Росії до її оборони, нарешті, при всьому мілітаризмі тієї ж Росії, можна собі уявити відторгнення від неї цієї цінної країни. Воєнної сили Росії не вистачило б для ведення успішної війни водночас на двох фронтах, і сильний натиск на неї із заходу у разі її війни на Далекому Сході, дуже можливої навіть у найближчому майбутньому, мав би закінчитися для неї роковим чином. Тоді програма українська могла б стати реальністю.
Для того, однак, щоб могло настати зайняття України ворогом, цим ворогом мають бути Польща і Румунія. Скільки б найвеличніші держави світу не бажали відірвати Україну від Росії й скільки б не були готові принести заради цього великих жертв, їхні бажання залишаться лише добрими побажаннями, якщо головними виконавцями їхньої волі не будуть поляки і румуни, а принаймні самі поляки.
Тут-то й виступає вся складність реалізації програми украинської.
Румуни добре розуміють, що за будівництво Украинської держави вони заплатять щонайменше Бессарабією. Вони добре знають, що всі апетити на Бессарабію, які час від часу виявляються з боку Рад, мають своє джерело не в Москві, а в Харкові і Києві. Не було б московського гальма, становище в цій справі було б значно гострішим. Для Румунії безпечніше мати за сусіда велику державу, політика якої з необхідності переносить свій центр ваги дедалі більше до Азії, аніж державу меншу, що зосереджує свої інтереси над Чорним морем. Тому пробудити в Румунії ентузіазм до відриву України від Росії — справа нелегка.
Ще важливішим у цій справі є становище — не хочеться сказати політика — Польщі. Бо одне з найбільших нещасть Польщі полягає в тому, що десятиліття, що збігло від її відновлення, не дало їй виробити програму ясної, послідовної державної політики, що відповідала б її становищу й інтересам. Її політичне роздвоєння, що так різко виступило під час Першої світової війни, ще не завершилося, хоча стрімко наближається до кінця. Политичний абсурд, що полягав у зв'язку з Центральними державами й у згинанні всієї програми польської политики під їхні бачення, не ліквідувався одразу. Табір, що представляв цей абсурд, пов'язав із собою у внутрішній политиці різнорідні елементи, що надали йому підтримку в справах зовнішньої политики, не розуміючи їх або вважаючи менш важливими. Це дало йому силу нав'язати країні свою зовнішню политику, в якій невідомо, що було свідомою програмою, а що просто звичкою з колишніх часів, від якої неповоротка думка не могла звільнитися.
Звідси в политиці польської держави ми бачимо постійний опір тому, що само собою напрошувалося, що випливало з логіки становища, постійні спроби збити її з колії, повернути на шляхи, якими вона йшла раніше у зв'язку з Центральними державами. Це фатально відбилося на міжнародному становищі польської держави й навіть справило негативний вплив на политику нашого союзника, Франції.
На щастя, досвід десяти років і политичне дозрівання елементів, які ще недавно не мали клітин у мозку для справ зовнішньої политики, приводять до того, що польська думка в цих справах швидко уніфікується; на щастя, кажемо ми, бо жодна держава не витримає довго двох напрямів зовнішньої политики, і рано чи пізно за таку розкіш мусить дорого заплатити.
І стосовно украинської проблеми польська громадська думка близька до повної одностайності.
Наше становище в цій справі цілком ясне. Навіть якби у нас було найтуманніше уявлення про украинські прагнення, у нас таки є письмовий документ, що є офіційною програмою Украинської держави. Це Брест-Литовський договір. Украинці, що конспірують з нашими конспіраторами, можуть сьогодні й щиро декларувати багато чого, але здоровомисляча политика не може будуватися на деклараціях окремих людей, організацій або навіть офіційних представників цілого народу. Вона має дивитися насамперед на те, що коренится в інстинктах, у прагненнях народів і в логіці речей. Яким би не було Украинська держава, воно завжди мало б прагнути до охоплення всіх земель, де лунає руська мова. Мало б прагнути не лише тому, що такі прагнення украинського руху, а й тому, що бажаючи встояти перед Росією, яка ніколи б не змирилася з його існуванням, воно мало б бути якомога більшим і мати якомога численнішу армію.
Польща, отже, заплатила б значно більшу, ніж Румунія, ціну за будівництво Украинської держави.
Однак це лише один бік справи.
Незалежна Україна була б державою, в якій домінували б германські впливи. Так було б не лише тому, що сьогодні украинські діячі конспірують з германцями і мають їхню підтримку; і не лише тому, що про це мріють германці і що на украинському ареалі у них є германці й євреї, які були б для них опорою; але також, і це насамперед, тому, що повне здійснення украинської програми коштом Росії, Польщі та Румунії має свого природного, найвірнішого покровителя в Германії й мусить зв'язувати українців з нею. Польща за існування Украинської держави опинилася б між Германією і сферою германських впливів — можна сказати, германським протекторатом. Немає потреби наочно показувати, як вона тоді виглядала б.
Нарешті, як вище було сказано, збудована сьогодні Велика Україна не була б у своїх провідних елементах настільки вже украинською і не мала б у собі здорових відносин. Це справді був би виразок на тілі Європи, сусідство якого було б для нас фатальним.
Для народу, особливо для народу молодого, яким є наш, якому ще треба виховуватись до своїх призначень, краще мати за сусіда державу потужну, хоча б навіть дуже чужу і дуже ворожу, аніж міжнародний публічний дім.
З усіх цих міркувань програма незалежної України не може розраховувати на те, щоб Польща за нею стала, — тим паче щоб за неї кров проливала. І це польська громадська думка вже сьогодні дуже добре розуміє.
Ми можемо бути незадоволені лінією кордонів Ризького миру, але це не відіграє у нашій политиці великої ролі.
Ми можемо жалкувати і безперечно сердечно жалкуємо про наших співвітчизників, які навіть у значних скупченнях живуть сьогодні в межах Радянської України, і про польське добро, залишене там іншими, — але ці почуття не можуть збити нас із шляху, що його нам диктує добро Польщі як цілого і її майбутнього.
Ми можемо навіть співчувати французьким кредиторам Росії, але їм скажемо, що їхні реституції, хоча б і найбільш правомірні, не мають нічого спільного з великими цілями не лише Польщі, а й Франції.
Здається, украинському питанню у нашій зовнішній политиці вже немає місця.
Тим самим стосовно нашого становища як сусіда Росії, і зокрема Радянської України, реалізація програми украинської є більш ніж сумнівною.
Остаточне виведення украинського питання з програми нашої зовнішньої политики потягне за собою для нашої держави насамперед один важливий наслідок. Встановиться трактування руського питання в польській державі як її внутрішнього — і лише внутрішнього — питання. Зникне спокуса підпалювати власний дім для того, щоб від нього зайнявся дім сусіда.
Роман Дмовський
Текст датується 1930 роком. Джерело: Архів МВС, сигн. K-458.