Альянс без гарантий: как будущее НАТО стало заложником выборов в США

Заяви Дональда Трампа про можливий вихід США з НАТО вже не виглядають як емоції або переговорна тактика.

Вони поступово оформлюються у політичну позицію, яку підтримує частина американського істеблішменту.

Це стає новою реальністю, до якої Європа змушена адаптуватися.

Тепер і держсекретар Марко Рубіо говорить про необхідність "переосмислити" відносини з НАТО після війни з Іраном і ставить питання, чи не став цей блок "one-way street".

Під сумнів поставлено не поведінку окремих союзників (хоча це теж присутнє), а саму логіку Альянсу.

Йдеться про те, що вперше за десятиліття поставлено під сумнів основу, на якій тримається європейська безпека: передбачуваність американських гарантій.

На додачу все це набирає обертів прямо напередодні виборів у США.

Союз як довіра vs союз як транзакція.

Те, що відбувається сьогодні, часто пояснюють суперечкою навколо Ірану або оборонних витрат.

Але ці фактори – лише поверхня значно глибшої проблеми.

Насправді йдеться про різне розуміння самої природи союзу.

Для європейських країн НАТО – це довгострокова система безпеки, яка працює навіть тоді, коли інтереси не збігаються повністю.

Система працює на передбачуваності та політичній довірі.

Для Трампа ця логіка виглядає застарілою та небізнесовою.

Його підхід – транзакційний, що ми бачили і раніше.

Для Трампа будь-який альянс має сенс лише тоді, коли від нього є пряма, відчутна вигода.

Натомість якщо союзники не відповідають на конкретний запит – зобов’язання втрачають вагу.

Саме в цій логіці слід читати його реакцію на відмову європейських країн підтримати операцію проти Ірану.

У Вашингтоні це було сприйнято не як політичне розходження, а як провал союзницької солідарності.

Американська сторона фактично формулює це так: коли США діють – союзники мають діяти разом з ними.

І тут виникає ключовий аргумент Трампа, який відгукується всередині США: Америка завжди "була там автоматично" – зокрема, у підтримці України, яка навіть не є членом НАТО.

І якщо союзники не готові діяти так само, то сам союз втрачає сенс.

Оборонні витрати лише підсилюють цю логіку.

Ще кілька років тому орієнтиром були 2% ВВП, і багато європейських країн не досягали навіть цього рівня.

Сьогодні планка піднімається до 5%, але навіть це не вирішує головного – питання довіри.

Адже проблема вже не в цифрах.

США забезпечують понад половину оборонних витрат НАТО – і саме це дедалі частіше використовується як аргумент на користь перегляду умов союзництва.

У сприйнятті частини американської політичної еліти НАТО перестає бути союзом рівних і перетворюється на асиметричну конструкцію, де США несуть основний тягар, а союзники залишають за собою свободу вибору.

Реакція Європи показує, наскільки серйозно там сприймають ці сигнали.

Британський прем'єр Кір Стармер, попри персональні атаки, публічно стримано наголошує на відданості НАТО і діях "в національних інтересах".

Країни Балтії та Польща закликають не руйнувати союз і зберігати єдність.

Але паралельно відбувається інший процес – менш публічний, але значно важливіший.

Європейські уряди дедалі активніше обговорюють сценарії, за яких США більше не є гарантованим елементом безпеки.

Розвиваються альтернативні формати, збільшуються оборонні витрати, з’являються рішення, які ще кілька років тому здавалися політично неможливими.

На цьому тлі роль генерального секретаря НАТО Марка Рютте виглядає особливо показовою.

Його не випадково називають "Trump whisperer": він обрав максимально обережну стратегію – уникання критики Вашингтона і спроби втримати Альянс від відкритого конфлікту зі США.

Це не прояв слабкості, а ознака того, що Альянс сьогодні опинився у внутрішній кризі, де головне завдання – не допустити її загострення.

Вікно можливостей для Росії.

Поки Захід переосмислює сам себе, Росія діє.

У цій логіці Україна опиняється у подвійно вразливій позиції: як країна, що фактично виконує функцію східного флангу НАТО, але не має жодних формальних гарантій.

Москва вже намагається поглибити розрив між США і союзниками.

Зокрема, вона передавала Ірану розвіддані для ударів по американських об’єктах у регіоні – без жодної помітної відповіді з боку Вашингтона.

Кремль традиційно розглядає американські вибори як можливість впливу на зовнішню політику США.

Періоди внутрішньої політичної конкуренції роблять Вашингтон менш послідовним і більш чутливим до аргументів про "вартість союзів" і "перевантаження зобов’язаннями".

Паралельно Кремль активно працює на політичному рівні.

Зустріч спецпредставника Кирила Дмитрієва з близькими до Трампа переговірниками – Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером – супроводжувалася публічним сигналом: санкції проти Росії неефективні, а її енергоресурси – ключ до стабільності глобальної економіки.

Вже наступного дня США погодилися частково послабити санкції, відкривши можливість для відновлення потоків російської нафти.

Це означає нові ресурси для війни проти України – і новий політичний сигнал.

Російські коментатори прямо назвали це поступкою і закликали скористатися моментом, поки Трамп і його політична сила залишаються при владі перед проміжними виборами.

Це виглядає як тактичний успіх.

І, ймовірно, не останній.

Російські дії все частіше розраховані на коротку перспективу – до завершення виборчого циклу у США.

Розрахунок простий: зафіксувати максимальні вигоди у момент, коли американська політика є найбільш фрагментованою і схильною до перегляду попередніх зобов’язань.

Транзакційний підхід до союзів, який просуває частина американської політичної еліти, об’єктивно працює на користь Росії.

Він розмиває принцип колективної відповідальності і переводить питання безпеки у площину ситуативних домовленостей – саме ту, в якій Кремль традиційно має перевагу.

Європа як заручниця американських виборів.

Ключове питання для європейської безпеки сьогодні вирішується не лише на фронтах війни і не лише в Брюсселі.

Воно вирішується внутрішньою ситуацією США.

Риторика Трампа – це не ситуативна реакція на Іран чи оборонні витрати.

Це відображення глибшого зсуву в американській політиці: зростання ізоляціонізму і переосмислення союзів як інструментів, а не як стратегічних зобов’язань.

Проміжні вибори стануть точкою, яка покаже, наскільки цей підхід закріплюється.

Водночас погрози щодо НАТО навряд чи самі по собі визначатимуть результати голосування.

Більшість американців зосереджені на економіці та внутрішніх проблемах, а зовнішня політика цікавить їх передусім тією мірою, якою вона впливає на внутрішній добробут.

Це активно використовується у політичній риториці – через спробу представити союзи як витрату, а не як інвестицію в безпеку.

Водночас, за даними Gallup, 92% демократів, 75% незалежних і навіть 64% республіканців підтримують збереження НАТО.

Загалом близько трьох чвертей американців виступають за Альянс, тоді як лише близько п’ятої частини – проти.

Попри це, політичний дискурс дедалі частіше рухається у протилежному напрямку – до більш транзакційного підходу до союзів.

Це створює парадокс: суспільна підтримка Альянсу залишається стабільною, тоді як політична логіка дедалі частіше ставить під сумнів сам принцип безумовних гарантій.

У цьому сенсі зовнішня політика стає інструментом внутрішньої боротьби – способом мобілізації виборця через прості й зрозумілі меседжі про "ціну союзів" і "справедливий розподіл витрат".

Розрив проходить не стільки між США та Європою, скільки всередині самих США – між суспільним консенсусом і політичним дискурсом.

Чи зможе ця логіка трансформуватися у стійкий електоральний результат, стане зрозуміло лише за підсумками виборів.

Проте наслідки для Європи починаються ще до оголошення результатів.

Членство без членства.

Сполучені Штати не обов’язково вийдуть з НАТО.

Проте майже напевно зміниться характер їхньої участі: підтримка союзників стане більш умовною, рішення – більш односторонніми, гарантії – менш передбачуваними.

У такому сценарії НАТО формально залишатиметься, але фактично трансформується з альянсу гарантій в альянс можливостей – де кожне рішення потребує окремого політичного торгу.

Для Європи це означає необхідність діяти на випередження.

Збільшення оборонних витрат, розвиток власних інструментів безпеки, регіональні коаліції – усе це вже не стратегічний вибір, а вимога часу.

Європейська безпека більше не може базуватися на припущенні про стабільність американської підтримки.

І саме це робить результати американських виборів фактором прямого впливу на безпеку континенту.

Сьогодні питання вже не в тому, чи вийдуть США з НАТО.

Питання в тому, чи залишається НАТО системою безумовних гарантій.

Саме там сьогодні вирішується майбутнє європейської безпеки.

Авторка: Світлана Ковальчук,.

кандидат політичних наук, виконавчий директор YES.