Ми платимо 2 тисячі не за житло, а за позицію, з якої працюємо. Щоб місцевий не здав – снайперка Тетяна Хіміон

Не лякає сиве волосся,Не дивує чоло у зморшках,Не вбиває смертей відголосся,Бо тримаю його на сошках."Танго соло", Тетяна Хіміон.

"Я – творча людина.

В снайперській справі треба продумувати все до найменших дрібниць і підходити творчо до кожного кроку", – каже УП 47-річна снайперка Тетяна Хіміон із позивним "Танго".

Більшу частину життя вона дотримувалася цього принципу на паркеті.

Тетяна професійно займалася бальними танцями із семи років.

Наприкінці дев'яностих вона стала тренеркою.

Навіть вагітність і народження сина не змусили Хіміон зробити паузу в хореографічній кар'єрі.

"На восьмому місяці вагітності я показувала дітям, як робити колесо і сидіти на шпагаті.

Вони, мабуть, чекали, що почну народжувати, але я встала і сказала повторювати за мною.

На п'ятий день після пологів я вже була в танцювальному залі.

Син завжди був зі мною.

Він навіть ходити навчився в клубі.

Я його в куточку клала і танцювала.

В якийсь момент дивлюся – вже біля ноги стоїть.

Так хотів до мами, що довелося піти", – усміхається Хіміон.

З однорічним сином на руках Тетяна відкривала власний танцювальний клуб.

В 2002-му чоловік дав їй 200 доларів і сказав: "Купи дзеркала, магнітофон і вперед".

Так у рідному місті Хіміон, Слов'янську, з'явився "Four Step".

Four Step – один із елементів танго – улюбленого танцю Тетяни.

"Танець із характером", – описує вона.

Як і сама Хіміон.

Недарма вона обрала позивний "Танго", коли приєдналася до війська в 2022-му.

В її родині не було воїнів.

Вона не закінчувала військових вишів.

"Усе життя танцювала, ходила на підборах, носила панчохи.

Але в мене бійцівський характер.

Я виросла в гуртожитку з хлопцями.

Все дитинство "воювала" за своє місце під сонцем", – розповідає Тетяна.

24 лютого 2022 року вона поїхала разом із коханим у ТЦК та СП – записуватися до тероборони.

Але дорогою чоловік відмовив Хіміон приєднуватися до війська.

Тетяна радіє, що тоді погодилася на вмовляння партнера.

"Якби ми пішли разом, я б не змогла воювати з ним в одному підрозділі.

Він би мене оберігав, захищав.

Напевно, у нас навіть були би скандали.

Бо я йшла у військо з думкою тільки про бойову посаду, а коханий робив би все, щоб мене відгородити від роботи "в полях"", – вважає вона.

Перші кілька місяців повномасштабки Тетяна волонтерила в Слов'янську, а влітку 2022-го без відома чоловіка мобілізувалася в один із підрозділів Сил спеціальних операцій (ССО).

– Ким ви себе бачите, Тетяно? – запитав комбат у Хіміон під час першої зустрічі.

– Снайпером, – без роздумів відповіла вона.

Тетяна Хіміон стала однією з лауреаток премії "УП100: Сила жінок" у 2026 році.

Всі фото в матеріалі з особистого архіву Танго.

Тетяна Хіміон розповідає "Українській правді", як проскочила в Сили спеціальних операцій на швидкісному потязі, чому після посади розвідник-стрілець-снайпер стала кухарем, як виконувала бойові завдання під час запорізького контрнаступу в підрозділі Десантно-штурмових військ (ДШВ), навіщо вдавала "свою" під час зустрічі з росіянином на Донеччині, як вчиться приймати себе нову після важкого поранення і чому на війні стала "страшним соціофобом".

Далі – пряма мова Танго.

Швидкісний потяг до Сил спецоперацій.

Влітку 2022-го я потрапила до Сил спеціальних операцій.

Тоді вже починався людський голод.

Попросила знайомого, який заходив у підрозділ ССО, взяти мене з собою.

Він подав мої документи.

Пройшла перевірку і долучилася.

Ніяких Q-курсів не проходила.

Проскочила на швидкісному потязі, коли не було часу на зупинки і курси.

Не знаю, чому захотіла бути саме снайперкою.

Ця професія здавалася мені крутою.

Адже снайпер має бути хитрим і творчим.

Я була знайома з гвинтівкою хвилин 10–15, коли сказала комбату, що хочу займатися високоточною стрільбою.

Одного разу в часи волонтерства їздила з військовими на полігон.

Тоді вперше й стріляла.

Хлопці все виставили, а я просто нажимала на спусковий гачок.

Понятно, що не знала всіх математичних і технічних рішень.

Але цей подих, хвилинна затяжечка і постріл мені дуже сподобалися.

Настільки, що захотіла мати парфуми із запахом пороху, хоча взагалі ними ніколи не користуюся.

На першому тренуванні в ССО мені навіть інструктаж не провели, як користуватися снайперською гвинтівкою.

Мабуть, занадто впевненою була, коли заявляла командиру, що хочу бути снайперкою.

Я лежала на полігоні зі зброєю, а в голові випливло все, що хлопці казали кілька місяців тому: "Дихай, видихай, тримай".

Спробувала і непогано вийшло.

Деякі речі одразу відчуваєш своїми.

Я стріляла і відчувала, що в мене вдається, ніби снайпінг ідеально підходить моєму тілу і мисленню.

Так само ми й кохану людину обираємо.

Іноді здається, що вона не підходить тобі за якимись параметрами, але відчуваєш її "своєю".

Я все життя любила смуглявих хлопчиків – бандюганів, а заміж вийшла за найспокійнішого і найрозсудливішого чоловіка.

Якби він був такий емоційний, як я, може б, ми вже повбивали одне одного.

А так разом уже більше 30 років і насолоджуємося далі.

Чоловік дуже негативно поставився до того, що я приєдналася до війська.

Він приїхав додому з фронту і не знайшов мене.

Поїхав у волонтерський центр, де я допомагала з початку повномасштабки, там і дізнався про мою службу.

Набрав і запитав.

Я коротко відповіла: "Так".

Він засмутився, бо дуже кохає мене і турбується.

Танго: Коханий 3,5 року не вилазив з окопу на "нулі".

Коли уявляє мене в таких самих умовах, болісно це переживає, але приймає, бо знає мій характер.

В якийсь момент командир мого ССОшного підрозділу вирішив, що в нього жінки на "бойові" не ходять.

Він мене перевів з посади розвідник-стрілець-снайпер на посаду кухаря.

Ой, це була трагедія.

Дуже на нього сердилася.

Намагалася доводити, що я – зріла людина, мені не 18 рочків, а бойова посада – не спонтанне рішення.

Але ні, він ніби тішився тим, що відправив мене в тил.

Зрештою мені вдалося добитися переведення.

Я "працювала" на Херсонському напрямку – спочатку на медеваку, а потім у мінометному розрахунку.

А в серпні 2023-го перейшла в підрозділ Десантно-штурмових військ, де раді будь-якому гарному бійцю – хоч чоловіку, хоч жінці.

Буквально через місяць опинилася на "БРці" (на виконанні бойового завдання – УП) в Запорізькій області.

Перед цим проходила двотижневі курси марксмена – це снайпер у складі штурмових груп, який прикриває під час наступів.

"Вперед! Вперед! Маруновий берет!": Запорізький контрнаступ.

Восени 2023 року запорізький контрнаступ уже захлинувся кров'ю.

Було зрозуміло, що ми не зможемо реалізувати заплановане, але все одно накази "Вперед! Вперед! Маруновий берет!" нікуди не дівалися.

Командири кричали "вперед" у рації, а хлопці гинули.

Формально я була марксменом, ходила з бійцями на позиції, ходила зі штурмовими групами.

Але снайперську гвинтівку брала з собою лише один раз.

Це був найперший вихід.

Я зрозуміла, що на тій короткій дистанції, на якій ми працювали, вона неактуальна.

Тим паче, була осінь.

Посадки вже не було, лише штики-патики.

Снайперська гвинтівка важка і об'ємна.

Якщо йдеш із нею по відкритій місцевості, одразу стаєш потенційною ціллю.

Коли є резон, то да, ризикуєш.

Якщо немає, то й не варто висовуватися.

Тому гвинтівка лежала і чекала свого зіркового часу.

А я ходила зі звичайним автоматом.

Мене намагалися до останнього стримувати.

Як казав мій друг із позивним "Морячок": "Танго, не суєтись, почекай.

Зараз за тиждень хлопці закінчаться, підеш і ти, не турбуйся".

Так приблизно і сталося.

За тиждень хлопці закінчилися, і мене покликали прикривати штурмову групу.

Нам давали вказівки йти на активні штурми – залітати бронетранспортерами, атакувати.

А все кругом було заміновано.

Одного разу ми їхали на штурм, попереду нас прикривав танк.

Раптом назустріч виїхав джип.

Водій завернув у сторону, щоб об'їхати, буквально метр від дороги, і підірвався.

Ми були ніби в мінній пастці.

Крок вправо, крок вліво – лотерея.

Чому на 13-му році війни одні підрозділи мінують території, виходять, нікому нічого не передають, а інші заходять і ризикують підірватися на своїх же мінах? Цей безлад в армії дуже напружує.

Якщо безлад у твоїй хаті, це твої проблеми.

Безлад в армії призводить до смертей військових.

І це треба змінювати.

Перший наш штурм на Запорізькому напрямку був невдалим, другий був невдалим.

Коли нам втретє дали наказ штурмувати, хлопці почали ставати на диби.

Сіли, порозмишляли і придумали більш грамотний хід: піти туди, де нас не чекають, не їхати на бронетранспортері, а непомітно зайти пішки.

Хлопці тихенько зайшли в окопи, закидали росіян боєприпасами.

Хто здався, той живий.

Хто не здався, той не живий.

Дехто з них сам себе "обнулив".

Вдалося відбити вісім позицій.

В тому бою ніхто з наших бійців не загинув.

Хлопці були сильно поранені, але живі.

Ми захопили ті вісім позицій, але не було кого завести на них.

Нашим бійцям довелося просто відійти, бо вони були поранені.

На наступний день ці позиції знову зайняли кацапи.

Командир у мене запитав: "Підеш на штурм?".

Я відповіла: "Піду, а кого ви мені даєте?".

Він дав бійців.

Тоді я уточнила: "Добре.

А ви можете мені пообіцяти, що на відбиті позиції зайдуть люди?".

Він сказав: "Ні".

І в чому сенс? Зайти ще раз, когось покласти.

Добре, якщо ми всі виживемо, але загубимо своє здоров'я, для чого? Щоб командир поставив галочку, що ми відбили позицію, взяли полонених? А завтра ця позиція знову буде не нашою.

Командир був адекватний, погодився з тим, що немає сенсу.

Тетяна Хіміон: Мене найбільше надихає, коли всі бійці виходять після бою.

Якщо хтось із твоєї групи загинув, тобі далі з цим жити, воно ніколи не відпускає.

Є поняття ціна – якість, а є наказ – адекватність.

Якщо я можу виконати задачу, зроблю з усіма можливими ризиками.

А якщо розумію, що завдання нереально виконати, буду дуже обережно це робити.

Можливо, це звучить неправильно, бо накази треба виконувати.

Але я зіштовхнулася з різними командирами.

Не всі вони усвідомлюють, що насправді відбувається на "передку".

Зараз усе міняється, у війську з'являються молоді і досвідчені командири, але це відбувається дуже повільно, а наш ресурс закінчується.

Ми були на Запорізькому напрямку недовго – чотири місяці.

На жаль, в нас сильно постраждав особовий склад.

Залишки роти, 17 бійців зі 105, вивели в січні 2024-го.

Снайпінг, зустріч із росіянином і поранення на Донеччині.

Я вперше використала снайперську гвинтівку за призначенням улітку 2024 року в Миролюбівці на Донецькому напрямку.

Прикривала хлопців.

Була дуже хороша позиція – бугорочок, висота, 1,5 кілометра до цілі.

Тіло вийшло і "ушло".

Мої гвинтівки мають чоловічі імена.

Чому? В мене чоловік, два сини.

В нас були різні тваринки – собаки, хамелеони, хорьки – всі чоловічої статі.

Я єдина і неповторна жінка в своїй родині.

Багато хто сприймає жінок, які прийшли у військо, як феміністок, які борються за свої права і комусь щось доводять.

Я точно не за цим прийшла.

Дуже люблю чоловіків.

Мені з ними набагато простіше.

Тому мої гвинтівки мають чоловічі імена.

Тімоха – найтихіша зброя в моїй колекції.

Найулюбленіша – Дім Дімич.

Мені допомогли її придбати два Дмитри (один із них журналіст "Економічної правди" і волонтер Дмитро Рясний – УП).

Мишко – М-14.

"Дерев'яна" штука, якою американці воювали ще у В'єтнамській війні.

Ця зброя непогана для свого віку, але незграбна, як мішка.

Її не можна ні відкоригувати, ні зменшити приклад, ні підняти щоку.

Ще в мене був Гена – "Алігатор".

Здоровенна українська гвинтівка.

Ми працювали нею на 3 кілометри.

Вона, як крокодил Гена, здорова і кусюча.

Свій рекордний снайперський постріл я зробила з 3,3 кілометра за допомогою дрона.

Постріли на такі великі відстані коригуються безпілотниками.

Це снайперський терор, а не влучна робота.

Як правило, для зупинки штурму.

Наприклад, десь далеко починається штурм, ми стріляємо, щоб розігнати нечисть і вберегти наших хлопців.

Кулі більше лякають росіян, ніж убивають.

Бо ти не бачиш, в кого безпосередньо стріляєш.

Мені найбільше подобається в снайпінгу бачити ураження.

Як би це жорстоко не звучало, одразу видно +1 убитий.

Танго: Я не кайфую від убивств.

Сприймаю це як роботу, яка вичищає Україну від росіян, ніби від колорадських жуків.

1 червня 2024-го в Нетайловому на Донеччині нашу групу з чотирьох бійців відправили на позицію, яка була дуже близько до кацапської – буквально 30–40 метрів.

Там усе було сильно заміновано.

Ми прийшли на зміну іншої групи.

Хлопці виходили, зачепили розтяжку.

Зразу – троє "трьохсотих".

Я сказала своїм бійцям віднести поранених.

Залишилася сама на позиції.

Попросила командира відправити на підмогу когось із сусідньої позиції, де стояла 132-га бригада.

До мене вийшов хлопчик.

Дорогою теж зачепив розтяжку – поранило шию, ногу.

В мене двоє друзів загинули якраз із пораненням шиї, я бачила, наскільки швидко і безпорадно це відбувається, тому була готова робити все, що завгодно, аби тільки зупинити кровотечу.

Поранений викликав групу евака, але йти треба було 2 кілометри по замінованих стежках.

Він стікав кров'ю, був дуже слабкий.

В якийсь момент мені ніби вдалося зупинити кровотечу.

Хлопець лежав і просив пити, але я знаю, що не можна давати воду, бо він був контужений, міг початися набряк мозку.

Потім він попросив посунути рюкзак, щоб зручніше лягти.

Коли поміняв позу, знову відкрилася кровотеча на шиї.

У нас уже не було бандажів.

Я використала і свої, і його.

Вирішила тримати рану руками, поки не прийде евак.

Понятно, що я в цей момент не мала в руках зброї.

Піднімаю очі, проходить кацап.

Прийшлося з ним поспілкуватися.

Як виявилося, він із підрозділу "Сомалі".

Я "включила" Донбас, почала говорити їхніми улюбленими кацапськими фразочками, фу.

Він, мабуть, подумав, що "своя".

На щастя, я тоді була не в пікселі.

Поки росіянин ішов, намагалася підкласти коліно під рану, взяти гвинтівку.

Думала навздогін стрельнути, але ліс був дуже густий, то не стала провокувати.

Якби він зрозумів, що я по ньому стріляю, то повернувся би і вбив нас обох із пораненим.

За хлопцем прийшов медевак.

Він вижив.

Бійці з моєї групи повернулися.

Ми потім разом "розбиралися" з росіянами.

Вони не знали про нашу точку, думали, що то захоплена територія.

Там ми їх повбивали.

Наступного дня я отримала перше кульове поранення.

Ми опинилися в оточенні.

Прийшлося з нього виходити.

Вийшли не дуже вдало.

Нас чекали.

Довелося поборотися за свій вихід.

На жаль, не всі вижили, але ми вийшли.

Мені "вдало" прострелили коліно, куля не зачепила жодної кістки.

Я навіть змогла дострибати до еваку сама, спираючись на гвинтівку.

Не довелося мене виносити.

Десь через місяць я повернулася в стрій – знову була на "БРці" в Донецькій області.

А в листопаді 2024-го біля Курахового отримала важке поранення.

Нас із побратимом атакував російський дрон.

Я перенесла вісім операцій.

Вся війна – як лотерея.

Міліметри вирішують долю.

Уламок застряг у моїх ребрах, бо я худа.

Була б я повніша, він би пройшов.

Можливо, все було б інакше.

Зрозуміло, що є речі, з якими складно впоратися, але найголовніше, прийняти їх.

Я все життя була, як електровіник, а поранення мене обмежило.

Перші 2–3 місяці я боролася за сприйняття себе нової.

Нікого до себе не підпускала.

Відчувала себе неповноцінною, якоюсь недолюдиною.

Усвідомлювала, що тепер не можу бути ні штурмовичкою, ні снайперкою.

Але потихеньку приходжу до тями.

Йокалемене, це ж не найгірше, що могло статися.

На щастя, в мене залишилися свої кінцівки.

До року після поранення мені давали 5% шансу, що права нога запрацює.

Рік уже минув, вона не запрацювала.

Я не стала тими 5%.

Статистика не на моєму боці.

Але я пристосувалася.

Навіть бігаю.

Вже каталася на ковзанах і стала на лижі.

Це, звісно, смішно виглядало, пару разів мене витягували з сіток, але з'їхала нормально.

Я продовжую воювати на Запорізькому напрямку.

Мій новий напрям роботи – керування дронами.

Межі людського організму – їх немає.

Усе в голові.

Тетяна Хіміон: В мене є внутрішня сила.

Вона мене витягує.

Все-таки спорт є спорт – це тренування через болі, через не можу, через не хочу, через різні проблеми.

Мабуть, це мені допомогло.

Життя варте того, щоб за нього боротися.

Проблеми із забезпеченням, демотивація і соціофобія.

В нашому підрозділі немає потрібного забезпечення.

Просто немає сил – треба платити за все.

Була цікавою історія з орендою.

Село майже розвалене.

Ще не стерте, але вже на межі.

Шукаємо позицію.

Стоять дві хатки поруч – одна ціла, а друга підрозвалена, але в ній підвал хороший.

Займаємо цей підвал, приходить сусід і каже: "Це хата мого сина.

По 2 тисячі на місяць із людини за зйом".

Ми тупо були в шоці.

Хотілося послати людину, але не дозволяють цінності.

Хлопці заплатили, бо не хотіли сваритися, щоб не здав позиції.

Дрібниця, 2 тисячі – то копійки, але сам факт.

2 тисячі не за житло, а за позицію, з якої працюємо.

Це просто анекдот.

Ми навіть паливо самі купуємо.

В нас проблеми з постачанням води.

У нас немає сухпаїв.

Елітний підрозділ, але коли я йду на позицію, сама купую собі їжу.

Наш командир боїться запитувати щось у вищого командування.

Він тримає репутацію людини, яка сама все вирішує.

Хтось каже про мотивацію військових..

Немає ніякої мотивації.

Була, може, в перший місяць повномасштабки.

А зараз немає, бо бачиш ставлення до себе.

Я їду з бойового завдання в цивільному одязі.

Мені не дозволяють в хату заходити у військовій формі, бо сусіди побачать і здадуть.

Не можу свою військову машину поставити біля орендованого житла, бо мене ганяють.

Підходять сусіди і просять переставити.

Може, нам із Запоріжжя взагалі виїхати? Я розумію, люди бояться.

Сама стараюся сховати машину, де можна.

Але зараз такий період, коли немає листя.

Як її сховати? Щодня їжджу по провулках, шукаю місце для парковки, а потім ходжу пішки по пів кілометра до хати.

І так скрізь.

Приймати таке ставлення цивільних – найскладніше для мене.

Я через це стала страшним соціофобом, хоча завжди була душею компанії.

А зараз живу на горищі, щоб нікого не бачити, ні з ким не спілкуватися.

На жаль, докотилася до такого.

Друзі, ви можете фінансово підтримати підрозділ, в якому служить Тетяна "Танго" Хіміон.

Посилання на конверт у Приваті.Номер картки: 5168752146150761.

Ангеліна Страшкулич, УП.