Про участь у російськомовних проєктах, громадянську позицію і війну: відверте інтерв'ю з Юрієм Дяком

Ні для кого не секрет, що до початку повномасштабної війни в Україні знімали чимало російськомовних проєктів. Це були як копродукції, так і російські стрічки, створені на території України за участі українських акторів. Тож сьогодні деякі глядачі можуть помилково вважати, що окремі українські актори працювали в Росії. Та це не відповідає дійсності.

Зокрема, український актор Юрій Дяк, який нині займає чітку проукраїнську позицію, донатить, допомагає війську та ще з 2016 року спілкується українською мовою, в інтерв'ю для 24 Каналу розповів про свій досвід роботи в російськомовних проєктах. Він поділився історіями про привілеї, які мали російські "зірки" на знімальних майданчиках, окреслив свою громадянську та мовну позиції, а також зізнався, що саме сьогодні його найбільше тригерить як громадянина і як актора.

Чому українські актори погоджувались працювати в російськомовних проєктах?

Юрію, до початку великої війни в Україні багато акторів погоджувались на роботу в російськомовних проєктах, працюючи в Україні. Дехто ж їздив працювати в Росію та навіть проживав там. Через це часто виникає плутанина: хто все-таки працював в російських проєктах, а хто – в українських російськомовних, які створювались тоді. Розкажіть, як було у вашому випадку?

Правильніше сказати інакше – мало хто з акторів відмовлявся там працювати. Таких було одиниці. І ми всі ці прізвища знаємо. Усі інші погоджувалися працювати в російськомовних проєктах, тому що в нас просто не було іншого вибору. Нас ставили в такі рамки, де нам диктували умови.

У мене теж були проєкти, від яких я відмовлявся, бо вважав, що це проросійське лайно. Не просто російськомовний продукт, а саме проросійський.

Чому знімали російською мовою? Усі це добре розуміють: до повномасштабної війни чимало проєктів в Україні були копродукцією і вироблялися на так звані пострадянські країни – ті, де зберігався вплив Росії. Саме туди ці проєкти й продавалися.

Так само було і в моєму випадку – я теж працював у російськомовних проєктах. Звісно, після 2014 року значно більше почали знімати українською мовою, і це добре. Але все одно залишалися проєкти, де звучала російська, і, звичайно, ми погоджувалися в них працювати.

Юрій Дяк / Фото з особистого архіву актора

Я не жив у Росії й не працював там. Хоча, якщо бути точним, один раз таки було – у 2010 році я знявся там у рекламі "Макдональдс".

Чи хотілося там працювати до Майдану? Звичайно. Бо якщо тебе визнавали там, тебе починали помічати і тут. Так тоді, на жаль, працював кіноринок. Історично склалося, що Росія, зокрема Москва, мала більший вплив у театральному та кіномистецтві. І всі, хто звідти приїжджав, автоматично вважалися "майстрами".

Знаєте, зараз у нашому театрі працює кілька людей, які навчалися там. І я не можу сказати, що це майстри. І, мабуть, це навіть добре – бо ще раз доводить: українська акторська школа не гірша, а подекуди навіть краща.

Відомо, що раніше на українських знімальних майданчиках продюсери нерідко віддавали перевагу російським акторам – саме вони отримували головні ролі та певні привілеї. Натомість українські актори часто опинялися в інших умовах. Чи стикалися ви з подібним ставленням?

З такими ситуаціями стикалися майже всі українські актори, які знімалися у вітчизняних фільмах і серіалах. Саме тому часто віддавали перевагу російським акторам. До Революції Гідності їх було значно більше.

Ми, фактично, були "гарніром".

Згодом їх почали запрошувати по одному-двох на проєкти, і вже більше головних ролей отримували українські актори. Але на ключові ролі – одну-дві – все одно часто протягували "потрібних" людей. Подейкували, що деякі продакшни отримували за це гроші з Росії. Це відома історія.

Інколи ці приїжджі дозволяли собі поводитися тут дуже зверхньо. Для них створювали кращі умови – окремі вагончики, інші привілеї. Таке справді було. І ти відчував себе другосортним у власній країні, у своєму місті. Це, чесно кажучи, жахливо.

Юрій Дяк / Фото з особистого архіву

І розумієш: ти нічого не можеш із цим зробити. Бо якщо скажеш зайве – тебе просто перестануть знімати. Фактично, опиняєшся "на лаві запасних". Тому відкрито виступати могли лише одиниці – ті, хто вже мав ім'я. Ми всі їх знаємо: Римма Зюбіна, Ірма Вітовська.

У мене теж був такий випадок. На одному проєкті, де було багато російських акторів, навіть гримерки відрізнялися за рівнем. Я якось зайшов у "їхню" – просто поїсти, бо не вважаю себе актором нижчим за них. Не пам'ятаю, чи це було дозволено, але добре пам'ятаю погляд однієї акторки, яка зайшла й побачила мене там. Вона нічого не сказала, але її реакція була дуже показовою.

Поза кадром я спілкувався українською, а на майданчику – мовою сценарію. Це їх дивувало, і, здається, мене навіть трохи остерігалися. Але мені було байдуже, адже це вже було після Майдану. З 2016 року я у публічному просторі спілкуюся виключно українською мовою.

Про акторів, які "перевзулися" та мовне питання

Багато українських акторів після початку повномасштабної війни змінили свою позицію, почали активно підтримувати та просувати українське. Та чи є, на вашу думку, ті, хто перевзувся заради кар'єри?

Іноді свою думку варто залишати при собі. Думаю, ми всі це бачимо: хтось – глибше, хтось – поверхово. Я не звик беззастережно довіряти людям і звертаю увагу на певні деталі. Бачу вчинки деяких людей із творчого середовища, а також їхніх партнерів. І ці вчинки говорять самі за себе.

Тож чи можна це назвати "перевзуванням", чи якось інакше – не мені давати остаточну оцінку. Можливо, такі випадки є, адже людям потрібно якось виживати. Хтось, ймовірно, змінює позицію заради кар'єри.

Утім, мої думки та прізвища, які я маю на увазі, залишаться при мені. Не хотілося б переходити на особистості.

Як зараз ставитесь до колег, які до 24 лютого 2022 року знімалися в Росії, будували там кар'єру, а після початку війни повернулися в Україну й активно розвивають свою кар'єру тут?

Зараз я ставлюся до цих людей доволі спокійно, навіть філософськи. Бо, як то кажуть, якщо людина зробила щось один раз – може зробити і вдруге. От, наприклад, щось украла й каже: "Ні-ні, я більше так не буду". Я таким словам не вірю.

Тому ставлюся до них з обережністю. Бо ті, хто після 2014 року справді порвали з усім – із кар'єрою в Росії, із можливостями там – викликають повагу. А ті, хто продовжував працювати там, попри війну, аж до 2022 року, а потім швидко змінив позицію… Тут, думаю, все зрозуміло. Адже вони вже не могли повернутися ні туди, ні, по суті, нормально залишитися тут без пояснень.

Вони можуть ображатися на мене за такі слова – мені це байдуже. Я їм не довіряю. Можливо, до кінця своїх днів вони й будуть відданими Україні – і це було б добре. Але є одне "але": потрібно пам'ятати, що відбувалося в Україні з 2014 до 2022 року. Бо війна для нас почалася ще у 2014-му.

Юрій Дяк / Фото з особистого архіву

Усі ці роки дуже гостро у суспільстві стоїть мовне питання, яке взагалі не мало б поставати в нас. Яку позицію щодо мови займаєте ви?

Всі ці роки? Це які – з 22-го? Чи з 2014-го? Чи з 1991-го? І як у нас може не постати мовне питання, якщо я народився в Радянському Союзі, у 1987 році? Моє дитинство, окрім сім'ї та друзів, було російськомовним: ми дивилися російське телебачення, розважальні програми, новини – завжди орієнтувалися на них. Я пам'ятаю, як у дитинстві ми навіть дивилися Олімпіаду, це ще до 2000-х, і коли виступали росіяни, ми казали: "О, наші теж, наші теж щось роблять". Ми їх вважали своїми, розумієте?

Звичайно, ті, хто добре знав історію, не вважали їх своїми. Лише після 2014 року я почав більше цікавитися українською історією, розуміти, що відбувалося і відбувається в країні. Тому мовне питання, що постає в суспільстві, – це нормально.

Має бути лише українська мова. Візьміть сторінки історії: Емський указ і Валуєвський циркуляр – далеко ходити не треба. І всім усе стане зрозуміло.

Я б хотів, щоб мовне питання після початку повномасштабного вторгнення взагалі зникло. Мені дуже боляче, коли люди мого віку спілкуються зі своїми маленькими дітьми російською. Бо вони закладають новий майбутній конфлікт у країні.

Коли війна, дай Боже, закінчиться, і буде збережена державність, Україна… ці діти – діти тих, хто говорить лише українською, і діти тих, хто говорить російською – зустрінуться в школах, на уроках, за партами, на перервах. І між ними виникне конфлікт: одні будуть розуміти, що це мова ворога, інші ж казатимуть, що це мова їхнього дитинства. Це для мене дико. Я імпульсивна людина, хочеться одразу сказати щось батькам, якось відреагувати.

Юрій Дяк / Фото з особистого архіву

Якось після вистави відбулося обговорення побаченого з глядачами. Чоловік у військовій формі каже: "Добрий вечір, я такий-то, такий-то, і я вірменин". Я йому відповів, що вдячний, бо він – іноземець і спілкується українською. Не всі українці можуть таке. Саме такі випадки надихають.

Що вас найбільше тригерить зараз – як громадянина і як актора?

От, напевно, мовне питання мене й тригерить. А що ще може мене тригерити зараз, окрім війни, як громадянина і актора? Мене тригерить те, що люди крадуть на наших оборонних замовленнях, що хтось краде в армії. Коли читаєш про це, дивишся – це дуже злить.

Усі працюють, хтось витрачає останні копійки, а хтось дозволяє собі на цьому наживатися. За таке має бути дуже суворе покарання. Не може бути так, що людина просто внесла заставу в мільйони гривень і вийшла. Такі справи мають розглядатися без застав узагалі.

"Актор не може опускати руки": звідки Юрій Дяк черпає натхнення у складні часи

На вашій інстаграм-сторінці дуже багато зборів, публікацій, які мотивують українців не опускати руки навіть після такої важкої зими, як цьогоріч. Звідки ви черпаєте цю силу у такі складні часи і як знаходите слова, що надихають інших?

Дякую за це питання. І якщо ви в моїх постах прочитали ті слова, які, як ви кажете, надихають інших, значить, це дійсно там відчутно. Мені дуже приємно, що люди це помічають, тому що мене так навчили: актор не може опускати руки. Актор – не просто матеріал, актор у першу чергу особистість, громадянин. І актор інколи задає певні хвилі.

Я, напевно, сам не хочу опускати руки, тому говорю ті слова, які спадають на думку, які дають силу мені. І ті самі слова я передаю людям у своїх сторіс і постах. Я нічого спеціального не вигадую – просто дуже хочеться, щоб так було. Дуже хочеться, щоб люди не опускали руки. Ніколи.

Якщо кожен із нас буде знаходити слова, які надихають когось поруч, тоді ми всі навколо будемо підтримувати одне одного. У складні часи, в непрості, в страшні, у пекельні, болючі та жахливі, такі, як зараз. Я черпаю силу в людях, які поруч, в друзях, які воюють. Як я можу опускати руки тут, у тилу, коли мої друзі воюють? І коли треба збирати гроші, коли треба робити все, що можливо, щоб ми перемогли?

Тому так і живемо – з надією та натхненням на наступний день.

Юрій Дяк / Фото з особистого архіву

Чи думає Юрій Дяк долучитись до війська

В інтерв'ю "Фактам" ви казали про те, що кожен чоловік думає про те, чи піти на фронт. Багато українських акторів, які працюють в театрі, зізнавалися, що мають бронювання. Чи маєте ви бронювання або ж відстрочку від мобілізації?

Я підтверджую свої слова: кожен чоловік думає про те, чи піти на фронт. Тому що навіть той, хто тікає, думає про це і вирішує тікати. А той, хто залишається тут, завжди про це думає. І це нормально. Зараз у мене є бронювання від театру, але це не означає, що я не готуюся чи не придивляюся до спеціальностей, у яких міг би бути корисним.

Чи вважаєте ви справедливим те, що дуже багато діячів культури, зараз мають бронювання від мобілізації?

Я не можу судити про справедливість, тому що не знаю точних цифр. "Дуже багато діячів культури" – це неточна оцінка, від якої ми можемо відштовхнутися. Чи мають діячі культури взагалі право на бронювання? Звичайно, мають, як і представники інших галузей і спеціальностей. Але я точно знаю, що на такі заклади культури, як наш театр, може бути заброньований лише певний відсоток. Просто ніхто не дасть забронювати увесь колектив. Тому я не знаю, скільки діячів культури фактично заброньовані.

Але є ще один аспект: хто потім буде відбудовувати країну в ідеологічному та культурному плані?

Я переконаний, що для повноцінної держави мають бути забезпечені три міністерства: Міністерство освіти, Міністерство здоров'я та Міністерство культури. А зараз, під час війни, звичайно, ключове ще й Міністерство оборони. Без здоров'я не буде людей, здатних забезпечувати життя країни. Без освіти не буде ні розвитку, ні здоров'я. А без культури все це взагалі не матиме значення. І зараз, звісно, без оборони також ніяк. Лише ці люди забезпечують нам можливість займатися культурою, освітою та здоров'ям.

Юрій Дяк / Фото з особистого архіву актора

Що вас стримує не долучитись до війська зараз?

Не знаю, що мене стримує. Можна придумати багато різних причин, і це буде звучати як виправдання. Я не хочу виправдовуватися і не збираюся цього робити. Але наразі в моєму житті так: я не на фронті, намагаюся допомогти, як тільки можу. Зараз я заброньований від театру. Маю відповідальність перед студентами, яких набрав минулого року. Знову ж таки, це все може прозвучати як виправдання. Але наразі так. Як буде далі, я не знаю.

Про роботу в університеті ім. Карпенка-Карого

У своєму інстаграмі ви розповідали про нову главу: початок роботи в університеті ім. Карпенка-Карого. Як прийняли для себе таке рішення?

Я почав викладати у 23 роки, у 2010 році, одразу після закінчення університету. Зробив паузу у 2018-му, але ніколи не казав собі, що поставив крапку у викладацькій діяльності. У моєму досвіді є викладання на приватних курсах та уроки ораторського мистецтва.

Тому, коли мене запросили викладати в театральному університеті, я погодився. Йшов я туди з однією думкою: передати студентам свій досвід, навчити їх не повторювати тих помилок, які робив я, поділитися всім, що вмію, нічого не залишаючи собі.

Я не вважаю студентів своїми конкурентами. І якщо хтось з них стане кращим у професії, ніж я, я буду лише щасливий від цього.

У вересні буде уже рік з початку вашої викладацької діяльності. Поділіться враженнями від роботи з майбутніми акторами.

Враження чудові. Це студенти, які справді хочуть щось робити. Це майбутня інтелігенція України. Я їм про це сказав 1 вересня, і разом із колегами намагаємося їх так виховувати.

Я зібрав чудових людей у нашу команду. Звичайно, я художній керівник і несу відповідальність за все, але це наша команда. У мене прекрасні викладачі: Ольга Нагірняк, Ірина Дорошевська, Олександр Греков. Всі молоді, талановиті актори, здібні та зацікавлені у професії, і вони активно працюють.

Ми ділимося своїм досвідом, а студенти діляться з нами своїми здобутками. Так відбувається обмін творчою енергією, і це залишає лише прекрасні враження.

Про скандал із домаганнями в університеті Карпенка-Карого

Університет Карпенка-Карого нещодавно потрапив у скандал щодо харасменту, сексуального насильства над студентками. Чи ви у свої студентські роки стикались з подібним? І загалом, яка ситуація в університеті зараз?

У свої студентські роки я особисто з подібним не стикався, як і з безпосереднім насильством. Але за тієї моделі викладання, яка була, звичайно, це можна назвати булінгом і насильством. Іншого ніхто не бачив і не розумів.

На нашому курсі наче такого не було. Були якісь чутки щодо певних моментів, але публічних скарг не було. І це при тому, що наш художній керівник, зрадник України, але все ще володар звання Герой України (Михайло Рєзніковіч), славився такими моментами. Ми ж вважали, що він уже старенький, тому на нашу долю цього, можливо, не припало.

Щодо постійного тиску – так, він був, усі виховувалися в страху. І це неприпустимо: актор не може виховуватися в страху. Він не може творити, коли йому страшно, коли він увесь час думає, що його можуть вигнати. Він мусить розуміти, через що його можуть вигнати. І це лише з професійної точки зору.

Але не лише тому, що ти якось міг посперечатися в творчій суперечці зі своїм викладачем. Така ситуація в мене була: якось ми сперечалися з приводу Станіславського. Це був перший курс, виникла страшенна пауза, і я подумав: "Ну все…" А він мені сказав: "Юра, лікуйте нерви, пийте валеріанку". Я тоді думав, що мене виженуть в кінці першого курсу, реально. Але не вигнали, а ще й взяли в театр.

А взяли через те, що я працював щиро. Це була творча суперечка, і, думаю, саме за цей азарт я і потрапив у театр. Азарт у актора має бути завжди. Чим довше він збережеться, тим краще.

Багато чого змінюється. Звичайно, ті люди, які мають нести відповідальність, повинні її нести за свої вчинки. Ситуація наразі має ставати кращою.

Про особисте життя та творчість

Ви рідко з'являєтесь у медійному просторі, зокрема майже не говорите про особисте життя. Як війна повпливала на вашу сім'ю, стосунки?

На даний момент не хочу говорити про особисте, можу сказати лише, що моя сімʼя змінилася і я щасливий.

У вашому творчому доробку – чимало українських фільмів і серіалів, які полюбилися глядачам. Над якими проєктами працюєте нині?

Наразі я затверджений у один проєкт із цікавим іноземним режисером. Не певен, що можу розкривати якісь деталі. Ми встигли познайомитися з режисером – він справив на мене дуже хороше враження. Це інтелігентна, розумна людина. Тому вже очікую на початок знімального процесу.

На вашу думку, чого зараз не вистачає українському кіно?

На мою думку, українському кіно не вистачає глибини не лише зараз, а й загалом. Здається, що всі вважають нашого глядача якимось "придурковатим" і в більшості випадків створюють низькоякісний продукт. А глядач дивитиметься те, що йому показують.

Через те, що раніше було багато низькоякісного контенту, цей "шлейф" досі впливає на кіноіндустрію. Дуже хочеться, щоб глядач думав – навіть через комедію чи розважальний контент, але щоб у ньому завжди була закладена мораль.

Юрій Дяк / Фото з особистого архіву актора

Хто з молодих колег останнім часом вас найбільше приємно здивував у професійному плані?

Я радію молодим колегам, коли вони професійно і якісно виконують свою роботу. Коли приходять на майданчик із вивченим текстом, підготовленими, зарядженими, з палаючими очима та гарячими серцями – це неймовірно. Вони надихають і мене теж. І так має бути.

Ніхто не має права знижувати планку, яку вже собі встановив. А той, хто її ще не поставив, мусить робити це, спостерігаючи за іншими – можливо, за старшими колегами або за ровесниками. Тоді професійні провали будуть мінімальними.

Які українські фільми та серіали порекомендуєте нашим читачам?

"Козаки. Абсолютно брехлива історія" – це справді хороша робота. Але я чесно пишаюсь усім своїм доробком. І навіть якщо весь фільм чи серіал може бути не тієї якості, про яку я мріяв або яку хотів би бачити, своєю роботою я в більшості випадків задоволений. Мені за неї не соромно.

Тому, народ, дивіться українські фільми та серіали. Бо саме від того, що ви їх дивитиметеся та ділитиметеся враженнями, наш ринок серіального та кіновиробництва буде ставати кращим.

Дякую, що прочитали це інтерв'ю. Ходіть у театр, дивіться кіно. Слідкуйте за нашими соціальними мережами – там не лише розважальний контент, а й багато цікавих, мудрих та філософських речей. Я намагаюся вести свої сторінки так, щоб вам було цікаво, щоб усе поєднувалося.

І допомагайте нашим Збройним Силам, бо без них ми просто натовп, який весь час бігатиме від кордону до кордону.