Соляні стовпи й фрагменти архітектури: як СЕО Yasno знімав фотоісторію про Одесу

Цими днями в Києві проходить презентація книги Орисі Демської «Одеса. Степом і морем розказана історія». Твір описує минуле міста, починаючи з греків і скіфів. І розбиває імперські міфи про «російськість Одеси». Разом з презентацією книги, кияни можуть ознайомитися з ілюстраціями до неї — унікальною фотовиставкою робіт Сергія Коваленка. Сергій — СЕО компанії Yasno, який вже чверть століття захоплюється фотографією.

Про магію фото, емоції українців та експедицію Одещиною — далі в інтерв’ю. 

Ви — генеральний директор компанії Yasno і, водночас, фотограф. Як вам вдається поєднувати ці ролі?

Я не сприймаю це як поєднання. Фотографія зі мною вже половину життя, а може й більше. За цей час були різні періоди: я знімав природу, потім міста, зараз — людей. Але фотографія завжди була поруч.

Останні світлини до повномасштабного вторгнення я зробив 23 лютого 2022 року — ми з другом гуляли Києвом. Було відчуття, передчуття. Потім я довго не брав камеру до рук. І навіть не стільки через саму війну, скільки через внутрішній стан — не було ресурсу ні на що, крім роботи.

Фотографія повернулася приблизно за рік. І стала для мене своєрідною «бульбашкою», способом перемикатися. Бо для мене це не лише результат. Це процес: подумати, зняти, надрукувати, показати комусь. Тому це не про поєднання — це про різні виміри життя, які доповнюють одне одного.

Що у вашому житті з’явилося раніше — бізнес чи фотографія? 

Фактично одночасно. Я почав працювати — і приблизно тоді ж почав фотографувати. Мене дуже захопив сам процес навчання: експозиція, світло, налаштування, друк. Я знімав на плівку, і мене буквально зачаровувала магія проявлення чорно-білих фотографій.

Як почалося ваше захоплення фотографією? Скільки років фотографуєте?

Це гарне питання, на яке, мабуть, немає простої відповіді. Не було якогось одного моменту. Мені завжди подобалися візуальні образи. Я великий фанат кіно — можу дивитися фільми заради картинки, навіть якщо сюжет сценарно не чіпляє.

Якось у мене з’явився плівковий механічний фотоапарат з одним об’єктивом — і все почалося. Спочатку мене захопив сам процес зйомки, потім — друк, потім — бажання ділитися і обговорювати. І ось ця історія триває вже 24 роки.

Зараз ви більше знімаєте людей. Чому?

Так, останні кілька років приблизно 80% моїх фото — це портрети. І мені це дуже подобається.

Раніше я любив знімати міста — архітектуру, великі простори. Але одного разу друг-фотограф запропонував попрацювати в студії — і це виявилося зовсім іншим досвідом. Ти багато спілкуєшся з людьми, чуєш їхні історії.

Є ще один важливий момент: під час війни люди перебувають у дуже різних емоційних станах. І фотографія може працювати як для них, так і для мене. Часто після зйомки люди кажуть: «Це не я». А я відповідаю: «Ні, це ти — просто в іншому стані».

Іноді люди не можуть одразу дивитися на свої фото — їм потрібен час. І це нормально. З людьми з’являється дуже сильна двостороння емоція. Часто виходить не те, що ти очікуєш: думаєш, що це буде про красу, а виходить — про драму. І в цьому є магія фотографії.

Давайте поговоримо про Вашу спільну виставку з Орисею Демською. Як ви познайомилися?

Я знав Орисю «заочно» — як авторку книги «Мова». Для мене це дуже сильна робота, особливо з огляду на мій бекграунд: я виріс на Дніпропетровщині, і українська мова не була домінуючою, тож мені довелося свідомо її опановувати. Ця книга — геніальний здобуток нашої культури, бо вона цікава, інформативна, і в сенсетивній манері розповідає історію української мови. Не впевнений, чи були ще якісь приклади такого підходу до описання історії. 

Потім виявилося, що у нас є спільні знайомі. Ми познайомилися, коли я був на Одещині. Орися побачила мої роботи і запропонувала поїхати разом місцями, про які вона пише в новій книзі. Щоб показати їх через мій обʼєктив.

Ми подорожували Одещиною, говорили про історію, про чумаків, дивилися на соляні стовпи, які збереглися донині. Так і народилися ці фотографії.

І важливо: це передусім книга, історія. А фотографії — її продовження. Коли ми думаємо про місто, зазвичай уявляємо кілька штампів: море, бульвар, ринок, відомі пам’ятки. Це перші асоціації. А тут ми дивилися на Одещину ширше — як на унікальну територію з дуже довгою історією. Тому й візуальна мова вийшла іншою.

Які образи та місця Ви використовували під час роботи?

Це більше про природу і простір, ніж про конкретних людей. І друга частина — це фрагменти Одеси: не великі об’єкти, а деталі, шматочки архітектури.

Наприклад, місця, де колись чумаки добували сіль. Я міг сидіти там годинами. Це і про історію, яку ми всі знаємо, і про дуже живі, конкретні деталі — як це відбувалося, хто там працював.

Інтуїтивно мені ближчі пейзажі, великі природні об’єкти. Але в книзі більше саме архітектурних фрагментів.

Скільки часу тривала робота над проєктом?

Досить швидко. Основні фото були зроблені наприкінці березня минулого року, коли книга вже була на фінальній стадії.

Чи є у вас улюблений кадр?

Є. Але його немає в книзі — він представлений на виставці.

Так вийшло, що ми тоді трохи заблукали автомобілем і вийшли на пагорби. Була весна, дуже красиво падало світло на дерева та все навколо. Для мене це один із найтепліших кадрів цієї історії.

До виставки фотографій, яка буде презентована разом з книгою, увійшли ваші роботи лише про Одесу чи роботи різних часів?

Там є дві кімнати, дві великі експозиції. Перша присвячена саме книзі — це роботи, пов’язані з Одещиною, зроблені під час подорожі з Орисею. Друга кімната — це фотографії різних емоційних станів, я називаю її «попурі».

Половина робіт, на мій погляд, дають надію. Інша половина — більш драматична, вона створювалася у різні періоди, під час складних подій. Там є одна з моїх важких фотографій, зроблена рівно за день до повномасштабного вторгнення. Вона контрастує з фотографією, знятою на Київщині ще до великої війни — і з тим внутрішнім нервом, який уже відчувався напередодні. Загалом це добірка емоційних фотографій, які для мене дуже важливі.

Чи маєте поради для глядачів, як читати фото? Що для Вас важливіше: щоб людина дивилася на те, що зображено на фотографії, чи щоб вона відчувала емоцію, яку відчували ви, коли цю фотографію робили?

Дуже гарне питання. Завжди можна розповісти історію, що стоїть за фотографією. Але мені хочеться, щоб люди передусім дивилися і уявляли щось своє.

Ми ніби схожі, але водночас дуже різні — і в кожного в голові в конкретний момент відбувається щось своє. І ми ніколи до кінця цього не знаємо. Людина не завжди може чітко сформулювати, що вона відчуває.

Мені важливо, щоб погляд «зачепився» за фотографію, щоб людина просто якийсь час на неї дивилася. Що вона подумає — це вже її історія. Я не хочу задавати напрям чи нав’язувати відчуття.

Друга фаза — це контекст. Якщо є можливість його дізнатися, відкривається ще один шар. Наприклад, якщо іноземець подивиться на фото, він уявить одне. А якщо українець знає, що ця фотографія зроблена на заході сонця — буквально за 12 годин до початку повномасштабного вторгнення, — це вже зовсім інше відчуття.

Чого ви очікуєте від презентацій у Києві?

Чесно — не знаю. Мені хочеться, щоб прийшли люди. Щоб вони послухали про книгу, прочитали її, поспілкувалися з Орисею.

Щоб подивилися на фотографії, поговорили про них і просто добре провели час, трохи переключилися. Для мене це така «бульбашка», в якій я можу відновитися, набратися сил для роботи і життя. Хочеться, щоб це відчуття з’явилося і в інших.

Під час презентації відбудеться благодійний аукціон і збір коштів на потреби бригади НГУ «Рубіж». Чому важливо допомагати війську навіть організовуючи культурні події? 

Для мене це дуже особиста історія — там служать близькі мені люди, воїни на передовій.

Я завжди кажу: потрібно вкладати гроші в те, що знищує ворога. Це про ресурси. Тим, хто воює на передку, постійно не вистачає ударної дронової сили, кількості. І на це потрібно витрачати гроші.

Мене трохи тригерить питання «потрібно чи не потрібно допомагати». Я розумію, що всі живуть у різних контекстах, у різних «бульбашках». Але мені здається, що за ці роки ми всі мали зрозуміти: єдина гарантія нашої безпеки і можливості жити, працювати, спілкуватися — це наше військо.

Тому питання «допомагати чи ні» для мене не стоїть. Це участь у війні. Війна — це завжди боротьба ресурсів. І будь-яка допомога — це інвестиція в нашу безпеку і майбутнє України.

У Києві здорожчають послуги евакуації авто / © УНІАН Уссурійський білогрудий ведмідь / © Київський зоологічний парк загальнодержавного значення Наслідки атаки РФ на Київщину 3 квітня / © МВС Удар по ветклініці у Чабанах / © із соцмереж