НАТО – 77 років: від символа безпеки до ролі стурбованого спостерігача

Для стримування загрози: як і чому виникло НАТО

фото: nato.int

У часи після завершення Другої світової війни світ шукав шляхів до стабільності та безпеки. Поряд із тим Європу та США хвилював вплив Радянського Союзу, який почав швидко зростати після війни. 

Як наслідок, країни Західної Європи, ослаблені війною, почали шукати гарантії безпеки, тоді як США підкреслили прагнення стримати подальше розширення радянського блоку. Відповіддю на ці виклики стало створення НАТО – Північноатлантичного альянсу.

4 квітня 1949 року у Вашингтоні 12 держав підписали Північноатлантичний договір. На той момент це були представники Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Бельгії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії та Франції.

Ключовим елементом підписаного документа стала стаття 5 – принцип колективної оборони, за яким напад на одного союзника означає напад на всіх. Учасники угоди домовилися, що збройний напад на будь-яку з країн-підписанток у Європі або Північній Америці розцінюватиметься як загроза всім іншим. 

Концепцію новоутвореної міжнародної організації її перший генеральний секретар лорд Ісмей окреслив як "тримати росіян на відстані, американців – всередині (Європи), а німців – під наглядом". 

У перші десятиліття НАТО не лише декларувало цю норму, а й формувало спільну військову систему: створювалися об’єднані командні структури, інтегрувалися сили союзників, проводилися регулярні навчання. Альянс став не просто політичним союзом, а реальною системою військового стримування.

Холодна війна: стримування, баланс та процес розширення

фото: відкриті джерела

Після створення НАТО у 1949 році світ остаточно увійшов у період холодної війни – геополітичного протистояння між Заходом і Радянським Союзом, яке тривало приблизно з кінця 1940-х до 1991 року.

У відповідь на посилення НАТО СРСР разом із союзниками у 1955 році створив власний військово-політичний блок – Організацію Варшавського договору (ОВД). Варшавський договір 14 квітня підписали СРСР, Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія і Чехословаччина. 

Таким чином Європа опинилася поділеною на два військові табори, що визначило безпекову архітектуру континенту на десятиліття.

Цей період не ознаковувався прямою війною НАТО проти СРСР, однак Альянс відігравав ключову роль у стримуванні. Основою його стратегії стали баланс сил, ядерне стримування та демонстрація готовності до колективної оборони. США забезпечували союзників так званою "ядерною парасолькою", яка мала на меті запобігти відкритому конфлікту між блоками.

Паралельно Альянс активно розбудовував свою військову інфраструктуру: формувалися об’єднані командні структури, інтегрувалися збройні сили, проводилися регулярні масштабні навчання. НАТО поступово перетворювалося на цілісну систему колективної оборони, а не лише політичний союз.

Важливою частиною цього процесу було і розширення. Зокрема у 1952 році до Альянсу приєдналися Греція та Туреччина, посиливши південний фланг. У 1955 році членом стала Західна Німеччина. Власне це рішення стало одним із тригерів для створення ОВД.

Пізніше, у 1982 році, до НАТО приєдналася Іспанія, завершивши формування Альянсу в межах Західної Європи. До кінця холодної війни Альянс залишався стабільним блоком, який протистояв радянському табору, але водночас уникав прямого військового зіткнення.

Такий баланс сили без прямої війни на той час став однією з ключових характеристик холодної війни, в якій НАТО відігравало центральну роль.

Розпад СРСР та нові моделі роботи Альянсу

фото: Atlantic Council

Розпад Радянського Союзу у 1991 році не став сигналом до демонтажу НАТО, однак поставив Альянс перед новими викликами та можливостями для змін.

НАТО почало трансформуватися – від класичного оборонного союзу до структури, здатної реагувати на нові загрози: регіональні конфлікти, гуманітарні кризи та міжнародний тероризм.

Першим випробуванням стали Балкани. У 1990-х роках НАТО вперше в історії застосувало військову силу поза межами території країн-членів. Зокрема, у 1999 році Альянс провів операцію проти Югославії, а згодом очолив миротворчу місію в Косово. У цьому випадку НАТО вперше виступило як активний учасник врегулювання конфліктів, а не лише як стримувальний блок.

Ще одним ключовим епізодом стали події після терактів 11 вересня 2001 року. Тоді вперше в історії було активовано статтю 5 Північноатлантичного договору. У межах цього рішення НАТО долучилося до операції в Афганістані, яка стала найдовшою місією Альянсу і тривала майже два десятиліття.

Ще одним ключовим епізодом стали події після терактів 11 вересня 2001 року. Тоді вперше в історії було активовано статтю 5 Північноатлантичного договору – принцип колективної оборони. У відповідь союзники долучилися до операції в Афганістані – з метою боротьби з тероризмом. Ця місія стала найдовшою для Альянсу і тривала майже два десятиліття.

Паралельно НАТО продовжувало розширюватися. У 1999 році до Альянсу приєдналися перші країни соціалістичного табору – Польща, Чехія та Угорщина.

Тим часом роком під знаком найактивнішого зростання Альянсу став 2004. Тоді членами НАТО стали одразу сім країн — Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія та Естонія. Саме вступ останніх трьох означав безпосереднє наближення Альянсу до кордонів Росії.

У наступні роки до Альянсу приєдналися Албанія та Хорватія – у 2009 році, Чорногорія – у 2017 році, а також Північна Македонія – у 2020 році. А от найновішими учасниками стали Фінляндія та Швеція, яких прийняли в НАТО у 2023 та 2024 роках відповідно.

Ці процеси суттєво змінили безпекову карту Європи. Водночас вони стали одним із ключових факторів напруження у відносинах із Росією, яка сприймала розширення НАТО як загрозу власним інтересам.

У підсумку впродовж трьох десятиліть після холодної війни НАТО перетворилося на значно ширшу за функціями структуру, яка бере участь у міжнародних операціях і намагається визначити своє місце у новій системі глобальної безпеки.

Нові виклики перед НАТО: війна в Україні

фото: GeneralStaff.ua

Російська агресія проти України у 2014 році стала для НАТО сигналом, що класичні загрози нікуди не зникли. Анексія Криму та війна на Донбасі змусили Альянс переглянути підходи до безпеки. 

У наступні роки НАТО почало посилювати східний фланг: у країнах Балтії та Польщі були розміщені багатонаціональні батальйонні групи, активізувалися навчання, зросла увага до оборонного планування. Водночас саме в цей період стало очевидно, що Альянс не готовий до прямого військового протистояння з Росією поза своїми межами.

Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році перетворилося для НАТО на найсерйозніший виклик з часів холодної війни. У перші дні війни союзники оголосили про різке посилення східного флангу: до країн Балтії, Польщі та інших держав Східної Європи перекидалися додаткові війська, авіація і кораблі. Вперше в історії були активовані сили швидкого реагування НАТО.

Разом із тим усі ключові заяви керівництва Альянсу містили чітке застереження. Генеральний секретар Єнс Столтенберг наголошував, що НАТО "не є стороною конфлікту" і не вводитиме війська в Україну, щоб уникнути прямого зіткнення з Росією.

Саме ця позиція визначила подальшу роль Альянсу. Водночас говорити, що НАТО не бере участі у війні, було б спрощенням. Із 2022 року союзники надають Україні безпрецедентну військову, фінансову та гуманітарну допомогу: від систем ППО і бронетехніки до навчання військових і координації постачання озброєння. Зокрема, НАТО координує допомогу через спеціальні механізми, а також бере участь у підготовці українських військових і адаптації армії до стандартів Альянсу. Окрім того, у 2023 році була створена Рада Україна – НАТО, яка дозволяє Києву брати участь у консультаціях із союзниками на рівних.

Щодо спільних навчань варто відзначити, що реальний бойовий досвід та знання українських військових, здобуті за роки війни, у багатьох випадках виявляється більш релевантним, ніж класичні підходи, на яких тривалий час будувалася підготовка в арміях країн Альянсу. У низці спільних тренувань і навчань українські підрозділи демонстрували високу ефективність, зокрема у маневрових діях, роботі малими групами та адаптації до швидкозмінних умов. 

Ще одним викликом перед Альянсом, спричиненим повномасштабним вторгненням Росії в Україну, стали дронові провокації, під шквал яких потрапила низка країн-членів НАТО. У відповідь на цю загрозу організація висловлювала ноти протестів, її представники говорили про посилення безпеки, лунали обіцянки збивати літаки чи дрони у разі порушення повітряного простору. Проте здебільшого ситуація складалася таким чином, що НАТО залишалося стурбованим спостерігачем, шукаючи приводи згладити інциденти.

Роль НАТО як стурбованого спостерігача: політичні ризики і нові конфлікти

Дональд Трамп, фото: gettyimages

На тлі війни в Україні та зростання глобальної нестабільності у світі НАТО дедалі частіше опиняється у ситуаціях вимушеного балансування між демонстрацією сили та обмеженнями власних рішень.

Додатковим фактором невизначеності залишаються внутрішньополітичні процеси у країнах-членах. І найбільш дестабілізуючим моментом стають заяви та дії нинішнього американського президента. Дональд Трамп неодноразово ставив під сумнів доцільність участі США в Альянсі, критикував союзників за недостатні оборонні витрати і навіть допускав можливість зміни підходу до гарантій безпеки. Такі заяви викликають занепокоєння у Європі, адже саме США залишаються ключовим елементом оборонної архітектури НАТО.

Водночас сам Альянс змушений реагувати також на інші кризи у світі. Однією із таких стала ескалація на Близькому Сході, що поставила перед Альянсом питання про готовність діяти за межами європейського театру. 

Попри заяви про підтримку стабільності та необхідність стримування подальшої ескалації, роль НАТО у цьому регіоні залишається обмеженою. Альянс не виступає безпосереднім учасником конфлікту, а його реакція зводиться до політичних заяв, консультацій та посилення уваги до безпеки союзників.

Саме ця обережність стала одним із факторів для повернення жорсткої риторики з боку Дональда Трампа. Не отримавши бажаної реакції від союзників на свої дії щодо Ірану, він знову заговорив про несправедливий розподіл відповідальності в Альянсі, критикував союзників за недостатні витрати на оборону і допускав зміну підходів США до гарантій безпеки. 

У цих умовах дедалі помітнішою стає ще одна проблема – різні бачення ролі Альянсу серед його членів. Частина країн виступає за більш рішучі дії, інші – за стриманість і уникнення прямої ескалації як у ситуації з Росією, так і з Близьким Сходом. Саме ця різниця у підходах часто визначає темпи і глибину рішень.

У підсумку НАТО опиняється у складній позиції: маючи безпрецедентні ресурси і досвід, воно не завжди може діяти настільки швидко і жорстко, як того вимагає ситуація. Саме тому сьогодні Альянс дедалі частіше виглядає не лише як гарант безпеки, а й як структура, що змушена уважно спостерігати за розвитком подій – реагуючи на події, але дедалі рідше визначаючи їх перебіг.