Вибори в Угорщині: чи можливий «Будапештський майдан»?

Напередодні виборів в Угорщині стає очевидно, що жодна зі сторін не визнає легітимними їхні результати. Чи не готується Петер Мадяр скликати «Будапештський майдан?» І чи готовий Віктор Орбан силою розганяти «Майдан» в Будапешті?

Ситуація в Угорщині перед виборами 12 квітня характеризується безпрецедентною поляризацією, де інституційна криза довіри створює підґрунтя для потенційної позапарламентської конфронтації. Постать Петера Мадяра, який трансформувався з інсайдера системи на лідера опозиційного руху, радикально змінила динаміку: тепер протестний потенціал базується не лише на ліберальних цінностях, а й на розчаруванні консервативного електорату.

Питання про «Будапештський майдан» стає логічним наслідком того, що опозиційні сили та частина суспільства звинувачують уряд Віктора Орбана у створенні «захопленої держави». Адже якщо в Угорщині суди, ЗМІ та виборча система підпорядковані одній політсилі, легальні механізми зміни влади шляхом проведення виборів  сприймаються як неефективні або нерівні. Тому угорські вибори 2026 року виглядають не як чесне політичне змагання, а як плебісцит щодо легітимності самого режиму Віктора Орбана.

У разі оголошення результатів, які опозиція потрактує як сфальсифіковані або маніпулятивні (враховуючи контроль «Фідес» над медіа та виборчими комісіями), Петер Мадяр, імовірно, використає свій мобілізаційний ресурс для виведення сотень тисяч людей на вулиці. Його стратегія вже зараз будується на прямому контакті з масами в обхід традиційних ЗМІ, що є класичною ознакою підготовки до затяжного вуличного протистояння. Реакція Віктора Орбана на такий сценарій залежатиме від масштабу та радикалізації протестів.

Можна припустити, що і Орбан, і Путін ретельно аналізують досвід України. І для нейтралізації опозиційного «Будапештського майдану» запустять свій «Антимайдан».

Дослідження методів функціонування сучасних авторитарних та гібридних режимів свідчить про те, що Віктор Орбан не просто вивчає український досвід «Майдану», а й зводить протидію подібним сценаріям у ранг стратегії виживання своєї влади. А концепція «Антимайдану» у виконанні орбаністів трансформувалася з вуличних зіткнень у комплексну систему превентивного демонтажу будь-якої громадянської активності.

Тут Орбан діє через інструменти «м’якої сили»: правової дискримінації та дискредитації політичних опонентів. Створення в Угорщині Офісу захисту суверенітету (SPO) у грудні 2023 року стало прямою відповіддю на страх перед зовнішнім впливом. І будь-яка опозиційна активність, подібна до протестів Петера Мадяра, заздалегідь маркується як зрада «національних інтересів».

Орбанівський «Антимайдан» – це не тітушки, а тотальний контроль над медіапростором та мобілізація консервативного електорату через проголошення захисту від «брюссельського диктату», що робить вуличні протести маргінальними в очах провінційних виборців.

Віктор Орбан розуміє, щоб запобігти «Будапештському майдану», необхідно не просто розганяти натовп, а знищити саму можливість його організаційної та фінансової автономії. Його стратегія полягає у створенні «керованого громадянського суспільства», яке виступає живим щитом для режиму, підміняючи собою справжній низовий протест державною імітацією народної волі.

Протягом свого довгого правління Орбан демонстрував здатність до «гнучкого авторитаризму», уникаючи прямого насильства на користь юридичного та економічного тиску. Проте поява реальної загрози його владі може змінити правила гри. А угорські силові структури за роки правління «Фідес» пройшли значну ідеологічну та кадрову фільтрацію, що робить їх потенційно лояльними до чинного прем’єра.

Силовий розгін «Майдану» в Будапешті не можна виключати, якщо авторитарний режим проголосить, що протести загрожуватимуть функціонуванню державних інституцій або якимсь чином вдасться спровокувати частину протестантів на захоплення адміністративних будівель. Тоді Орбан може спробувати легітимізувати застосування сили апелюючи до потреби «захисту суверенітету від зовнішнього втручання», тавруючи протестувальників як «агентів іноземного впливу».

Прогнозуючи розвиток подій, можна виділити три ключові сценарії.

Перший – інерційний: протести відбуваються, але через відсутність єдиного фронту всієї опозиції та жорстку інформаційну блокаду вони поступово згасають під тиском вибіркових затримань протестантів та судових процесів, що дозволяє Орбану зберегти владу ціною остаточної міжнародної ізоляції.

Другий сценарій – сценарій ескалації: Діяльність Петера Мадяра спровокує глибокий розкол всередині політичної еліти Угорщини, а силовий розгін стане точкою неповернення і призведе до загальнонаціонального страйку та втручання інституцій Європейського Союзу. Що може закінчитися або падінням уряду, або переходом країни до відкритої диктатури.

Третій сценарій – компромісний: під тиском вулиці Орбан погоджується на певні поступки (наприклад, перевибори на окремих дільницях або зміну виборчого законодавства), щоб розрядити атмосферу, виграти час і дочекатися виснаження енергії протесту. В будь-якому разі, Угорщина входить у фазу глибокої політичної турбулентності, де вулиця стає вагомішим інструментом політики, ніж виборча урна.

Якщо ми більш детально проаналізуємо перший сценарій розвитку подій після виборів в Угорщині, то, скоріш за все, режим Віктора Орбана розраховує на поступову деградацію протестного руху.

Сподіваючись на те, що головними чинниками поразки стануть відсутність коаліційної єдності опонентів та інформаційний вакуум. В такому разі орбаністи оберуть тактику «салямі» – вибіркові арешти та суди, щоб деморалізувати суспільство. Це може законсервувати владу Віктора Орбана паралельно з перетворенням Угорщини на міжнародного вигнанця.

Цей інерційний сценарій розвитку політичної ситуації в Угорщині вказує на перехід режиму Віктора Орбана від гібридної електоральної автократії до фази «консолідованого авторитаризму», де ключовим механізмом збереження статус-кво стає не консенсус, а вибіркове придушення та залякування.

В умовах відсутності консолідованого опозиційного фронту протестна активність втрачає свою стратегічну мету, перетворюючись на серію розрізнених виступів, які угорська державна пропаганда легко видасть за фіаско опонентів Орбана.

Тоді жорстка інформаційна блокада, вибудувана через такі лояльні до уряду медіа-холдинги, як KESMA, дозволить режиму ефективно дегуманізувати протестувальників, тавруючи їх як «агентів іноземного впливу», що нівелює можливість розширення соціальної бази протесту за межі великих міст.

Стратегія «вибіркових затримань» та точкових судових процесів продемонструє перехід до тактики «хірургічних репресій», які мають на меті не масовий терор, а підвищення ціни участі в політичному житті для найбільш активних контреліт.

Це здатне створити ефект «спіралі мовчання» та деморалізувати частину суспільства, яка очікувала на швидкі зміни. За таких умов згасання протестів означатиме повний крах правової системи і руйнування основ законності, оскільки судова гілка влади остаточно інтегрується у вертикаль виконавчої, забезпечуючи легітимізацію переслідувань під виглядом охорони громадського порядку.

Наразі втрата Угорщиною статусу «демократії з недоліками» на користь «авторитарного анклаву», запустить механізми фінансового тиску Євросоюзу. Такі як повне заморожування коштів з Фонду згуртованості (Cohesion Funds) та Фонду відновлення та стійкості (RRF), що позбавить режим економічної бази для підтримки лояльності електорату через соціальні дотації.

Тоді Віктор Орбан буде змушений компенсувати дефіцит західних інвестицій поглибленням залежності від позаєвропейських політичних акторів, передусім Китаю та Росії, що остаточно перетворить Угорщину на геополітичну аномалію всередині НАТО та Європейського Союзу.

Збереження орбанівської влади може досягатися шляхом стратегічного ослаблення суб’єктності держави на світовій арені. І Угорщина, яка за прем’єрства Віктора Орбана прагнула регіонального лідерства у Центральній Європі, намагаючись відігравати роль «особливого» посередника між Сходом (Російська Федерація, Китай) та Заходом, перетвориться на ізольований «заповідник нелібералізму». Державне утворення, чиє виживання повністю залежатиме від стійкості персоналістської вертикалі та надходження допомоги від Москви та Пекіну.

Другий сценарій розвитку подій додатково можна визначити, як сценарій системної дестабілізації, внутрішнього розколу та делегітимізації підконтрольного режиму Орбана силового блоку. За ним події можуть перерости з вуличного протестного руху Петера Мадяра у повноцінну внутрішню кризу владних еліт. Тут ключовим чинником стає руйнування монолітності «Фідес», коли частина політичного та бізнесового істеблішменту починає розглядати Петера Мадяра як життєздатну альтернативу чинному курсу.

Застосування владою жорстких поліцейських заходів або силового розгону в цій ситуації перетвориться на пусковий механізм незворотних змін. Коли замість придушення протесту, насильство з боку держави спровокує «ефект мучеництва» та позбавить режим Орбана залишків демократичної легітимності в очах міжнародної спільноти. Що перетворить внутрішньополітичну напругу на екзистенційну кризу режиму, де повернення до статус-кво стає вже неможливим.

Зростання політичного впливу партії «Тиса» Петера Мадяра, може стати критичним випробуванням для «гібридного режиму» Віктора Орбана. У цій моделі ключовим детонатором виступає не лише зовнішній протестний тиск, а насамперед внутрішня дестабілізація владної вертикалі.

Успішна спроба Мадяра досягнути розколу у лавах угорської політичної еліти означала б руйнування монолітності партії «Фідес», де лояльність традиційно базується на патронажно-клієнтських зв’язках. Перехід критичної маси функціонерів середньої та вищої ланки на бік опозиційного руху і партії «Тиса», здатен створити ситуацію «двовладдя» в інформаційному та адміністративному полях, змушуючи чинний уряд вдаватися до реактивних, а не стратегічних дій.

Силовий розгін мирних акцій може стати для Орбана фатальною межею. Бо крах ілюзії «м’якої легітимності» означатиме перехід режиму, задля власного виживання, до відкритого примусу.

Силове придушення в умовах високої суспільної мобілізації зазвичай викликає ефект «зворотного удару», що призводить до загальнонаціонального страйку. Тоді зупинка стратегічних підприємств та транспортних вузлів паралізує економічну життєдіяльність країни, остаточно підриваючи соціальний контракт, на якому тримався режим – умовна стабільність в обмін на обмеження політичних свобод.

У такому разі втручання інституцій Європейського Союзу в кризу стає неминучим і набуває форми безпрецедентного правового та фінансового тиску. Використання механізму верховенства права та потенційне застосування статті 7 Договору про ЄС щодо призупинення прав голосу Угорщини в Раді ЄС створюють умови зовнішньої ізоляції.

Це ставить правлячу еліту перед дилемою: капітуляція з метою збереження європейських дотацій та уникнення санкцій, що ведуть до падіння уряду й призначення дострокових виборів, або ж остаточний розрив із демократичними нормами.

Фінальна фаза сценарію передбачає критичний момент. У разі падіння уряду відбувається болісний, але демократичний транзит, де Петер Мадяр виступає як консолідуюча політична фігура нової системи. Натомість альтернативний шлях веде до переходу до відкритої диктатури. Це передбачає введення надзвичайного стану, повну цензуру медіа, арешти лідерів протестів та фактичний вихід країни з правового поля Євросоюзу. 

Подібний розвиток подій перетворює Угорщину на «ізгоя» всередині європейської спільноти, що в довгостроковій перспективі загрожує не лише економічним колапсом, а й глибоким цивілізаційним розколом угорського суспільства.

Цей сценарій ескалації демонструє, що внутрішньоелітна криза у поєднанні з остаточним визначенням силового апарату з ким він, є найшвидшим шляхом до демонтажу консолідованого авторитаризму створеного за довгі роки правління Віктора Орбана.

Третій сценарій може означати перехід режиму Віктора Орбана до стратегії «контрольованих поступок». Під тиском масової мобілізації опозиційних сил орбанівська влада може вдатися до часткового перегляду електоральних правил або санкціонування локальних перевиборів. Однак такі кроки можна буде розцінювати не як реальну демократизацію, а як інструмент каналізації протестного потенціалу.

За такого компромісного варіанту, в Угорщині почнеться трансформація політичного режиму Віктора Орбана з моделі «неліберальної демократії» у стан кризового маневрування, де вулична мобілізація стає визначальним фактором легітимності. Такий сценарій можна класифікувати як стратегічну деескалацію, спрямовану на збереження системного контролю через точкові поступки.

Погоджуючись на перевибори на окремих дільницях або косметичні зміни виборчого законодавства, орбанівська влада не прагнутиме до реальної демократизації, а використовуватиме тактику «випускання пари».

Це класичний приклад імітування інституційних реформ для знешкодження протестного потенціалу. Адже пропонуючи опозиції та угорському суспільству обмежені поступки, режим буде намагатися перевести конфлікт із площини вуличного протистояння у в’язке русло бюрократичних процедур та судових спорів.

Така стратегія розрахована на ефект виснаження опозиції. Адже протестні рухи, як правило, мають обмежений часовий ресурс і високу залежність від емоційного драйву. Затягування процесу орбанівським режимом через дрібні поступки дозволить владі дочекатися природного спаду активності мас, одночасно розколюючи опозиційне середовище на тих, хто готовий до компромісу, і радикально налаштованих прихильників повної зміни влади.

Проте вхід Угорщини у фазу «глибокої політичної турбулентності» означає ерозію ключового стовпа орбанізму – «стабільності», побудованої на домінуванні однієї політичної сили. І коли вулиця починає важити більше за виборчу урну, відбувається девальвація виборів як дієвого інструменту досягнення політичних змін.

У довгостроковій перспективі такий сценарій створює прецедент, де орбанівська система влади виявить свої критично слабкі місця. Коли будь-яка поступка, зроблена під тиском маніфестацій, у сприйнятті протестувальників стає доказом ефективності радикальних методів, що може призвести до циклічного повернення кризи при кожному наступному непопулярному рішенні уряду.

Угорщина, в такому разі, ризикує опинитися в стані перманентної нестабільності, де владна вертикаль змушена постійно балансувати між репресивним апаратом і вимушеним діалогом з вулицею.

А це може означати, що вибори 2026 року можуть втратити статус фінального арбітра, перетворившись лише на один з етапів затяжної внутрішньої політичної боротьби, де реальна влада виборюється не в бюлетенях, а в здатності контролювати публічний простір та порядок денний.

Хоча можливий і зовсім інший, радикальний розвиток подій. Віктор Орбан в перші ж дні після оголошення результатів не на його користь, втратить самовладання, і, щоб не випробувати свою долю, вирішить втекти до Путіна в Москву, поки ще у нього залишатиметься така можливість. Якщо це трапиться, тоді Орбан піде шляхом Януковича.

Однак, для автократичних лідерів (навіть у системі «гібридного режиму», як в Угорщині) критично важливою є лояльність силовиків. Втеча можлива лише тоді, коли Орбан відчує, що армія та поліція не виконуватимуть його накази щодо придушення протестів.

Якщо він зрозуміє, що силові органи переходять на бік опозиції, Москва стане для нього єдиним безпечним місцем поза юрисдикцією Європейського Союзу та Міжнародного кримінального суду.

Якщо це дійсно відбудеться, то втеча чинного (або щойно зміщеного) лідера країни НАТО до Москви спровокує безпрецедентну безпекову кризу. Новій владі Угорщини доведеться негайно проводити люстрацію спецслужб, які за часів Орбана були глибоко інтегровані в обмін інформацією з терористичною Російською Федерацією.

Ця втеча остаточно закріпить за Віктором Орбаном статус «троянського коня», що дозволить Євросоюзу швидше реформувати систему одностайного голосування. Прийнявши рішення, на кшталт того, що для вирішення будь-якого питання в ЄС потрібно набрати не менше, ніж 75 відсотків голосів.

Водночас існує небезпека того, що у Москві Орбан може перетворитися на інструмент гібридної війни. Путін використовуватиме його як «легітимного прем’єра у вигнанні» для дестабілізації Угорщини через медіа-ресурси (які все ще знаходяться під контролем олігархів, лояльних до Орбана). Це створить ризик тривалого внутрішнього громадянського протистояння.

Також раптова втеча Віктора Орбана здатна привести до обвалу форинту та паніки на ринках. Проте це відкриє вікно можливостей для швидкого розслідування корупційних схем Фонду Матіас Корвінус (Mathias Corvinus Collegium (MCC). Діяльність якого перебуває під пильною увагою міжнародних інституцій та розслідувачів через зв’язки з урядом Орбана, непрозоре фінансування і підозру у виведенні державних коштів.

Якщо Віктор Орбан обере шлях втечі до Москви, це означатиме кінець «угорської моделі» неліберальної демократії через її повну самодискредитацію. Такий розвиток подій трансформує Угорщину з амбітної ідеологічної лабораторії «третього шляху» – на черговий повчальний приклад деградації автократії.

Не можна виключати, що саме в ці дні Путін узгоджує з Орбаном підготовку його можливого «катапультування» до Москви. В терміновому порядку туди перекачуються капітали прем’єра, і вирішується питання придбання маєтку для Віктора Орбана на Рубльовці під Москвою.

Схоже, що епоха Віктора Орбана невблаганно минає: попри всі зусилля, втримати контроль над країною йому не під силу. У цій ситуації сценарій з притулком у Путіна виглядає для Орбана нього куди кращим, ніж реальна загроза постати перед судом у Гаазі.