«Здається, що кожен дрон летить саме за мною». Французький режисер прожив місяці в Києві, щоб зняти фільм про життя українців під час війни

Французький режисер Крістоф Бесьє (Christophe Beyssie) колись працював пліч-о-пліч з українцем на борту судна. Колишній офіцер торгівельного флоту, фотограф і відеограф, він вирішив показати повсякденне життя людей під час війни — і, можливо, змусити когось замислитися: що б ви робили, якби опинилися на місці українців?

Крістоф Бесьє провів у Києві місяць у кінці 2025 року. Перша повітряна тривога пролунала того ж вечора, коли він прибув, а потім майже щодня. З його вражень народився документальний фільм «Україна: Життя попри все» — 68 хвилин про тих, хто тримається і допомагає іншим: вихователів дитячого садка, молодих спортсменів, волонтерів, тих хто втратив дім, хто плете маскувальні сітки та готує для військових.

Прем’єра відбулася 24 лютого 2026 року в Нанті — у четверту річницю початку повномасштабної війни. Зараз Крістоф шукає нові майданчики для показів. Режисер розповів «Детектору медіа» про те, як вирішив їхати в Україну, чого французам треба повчитися в українців і про роботу над фільмом. Далі — пряма мова.

А що, якби це сталося з нами?

— Я довгий час був моряком, офіцером торговельного флоту. Мабуть, мені знадобився цей шлях, близько тридцяти років, щоб нарешті повернутися до зображення та до бажання проживати історії, а цього разу — й ділитися ними.

Фото Крістофа Бесьє

Я дуже люблю дивитися документальні фільми, фільми про реальне життя. У підлітковому віці, а потім і в молодості я ходив на спортивні події свого міста, мітинги та будь-куди, де «вирувало» життя. У мене була потреба в дії, у русі.

Рішення зняти фільм — це ланцюжок пережитих подій. Спочатку я провів 6 місяців в Африці, заблокований через COVID. Мій старший механік, Олексій, українець, застряг там разом зі мною та з рештою екіпажу. Я цей період переніс відносно добре. Йому було значно важче. На той час його синові виповнився один рік. Він скаженів від того, що не може бачити, як той росте, не знаючи, коли зможе повернутися додому. Я намагався йому допомогти, й ми пережили цей час разом. Згодом ми фізично загубили один одного з поля зору, але завжди залишалися на зв’язку через WhatsApp.

Під час вторгнення, 24 лютого 2022 року, ми списалися. Він знову був далеко від своєї родини — у Перській затоці, безсилий. Через кілька тижнів йому вдалося організувати переїзд сім’ї до Молдови, щоб вивезти їх у безпеку.

Тоді ж я усвідомив, що Україна зовсім близько від Франції. І поставив собі запитання: а що, якби це сталося з нами? Якби ми раптом опинилися під окупацією і під бомбами?

Я подумав, що поїхати в Україну та зняти фільм, який показує повсякденне життя країни у стані війни, було б цінним для інших. І можливо, хоча б трохи більше привернуло б увагу французів до цього конфлікту. Хоча б трохи.

Мій друг-фотожурналіст побував в Україні чотири рази у 2024 та 2025 роках. Ми багато про це говорили. Ми входимо до одного фотоколективу — Collectif DR. І поступово, крок за кроком, я вирішив наважитися та поїхати.

Відчуття, що кожен дрон летить саме за мною

Поїздка до країни, де йде війна — це не проста справа. Першу тривогу я пережив увечері, в день свого приїзду. Заздалегідь, дистанційно, я обрав квартиру на першому поверсі — відносно «безпечну» з точки зору загрози від дронів. Увечері я вже збирався лягати спати, коли оголосили тривогу.

Я сказав собі: «Ось воно. Я тут, в Україні, в країні у стані війни. Я тут, бо сам вирішив бути тут, отже, маю витримати, попри відчуття, що кожен дрон летить саме за мною». Я проводив години у ванній кімнаті кілька разів за ніч, і так кілька ночей поспіль. Удень я працював: ходив із зустрічі на зустріч, а коли оголошували тривоги — спускався до станцій метро, які є чудовими укриттями.

Приблизно через чотири дні я дуже змучився. Спав погано, а вдень весь час кудись їздив. Я зрозумів: якщо не відпочину, то не доведу свій проєкт до кінця. Тоді я переставив телефон у режим «у літаку» і проспав 15 годин поспіль.

Одна українська подруга сказала мені кілька днів потому: «Ти вже наполовину українець». Тому що починаєш ігнорувати атаки, щоб продовжувати жити — попри все. Звідси й назва фільму, яка спочатку була іншою.

Так я й робив кожної ночі, щоб поспати. Іноді мене будила міська сирена. Іноді я спав як убитий і дізнавався про тривоги наступного ранку, коли вмикав телефон і відкривав застосунок міста Києва.

Як і українці, я продовжував жити, працювати, документувати — усвідомлюючи своє щастя: можливість безпечно повернутися до Франції. Але я пообіцяв собі закінчити цей фільм, показати його та сподіватися, що він може підвищити обізнаність або, принаймні, проінформувати.

Фото Крістофа Бесьє

Завдяки їм Україна тримається перед ворогом

Мене вразила енергія, з якою українці роблять безліч «дрібних» речей. Якщо дивитися зі сторони, можна подумати, що це лише «дрібниці»: готувати їжу, плести маскувальні сітки. Але я зрозумів, що всі ці речі разом узяті складають силу України, завдяки їм Україна тримається перед ворогом, перед агресором. Нам, французам, є чого повчитися в цій позиції. Коли я питав людей, що вони думають про Зеленського, мені відповідали, що він їхній Президент, що вони його поважають, але воюють не заради нього, а заради України. Я вважаю, що українці розуміють це краще, ніж ми. У Франції ми багато критикуємо наших політиків, витрачаємо на це весь час — але що ми робимо для своєї країни, для спільного блага?

Багато моментів мене вразили. Військові, які заново вчаться ходити після ампутації ноги. Ті, хто йде грати в боулінг, щоб спробувати забути про війну, про полон. Ті, хто займається спортом, щоб залишатися сильними... Мене також зворушила ніжність військових у лікарні — коли вони пестили тварин, яких привіз Київський зоопарк. Ці хлопці воювали в окопах, але в їхньому погляді є неймовірна ніжність. Це вразило мене.

Фото Крістофа Бесьє

Путінська Росія не знає меж

Мені важко достеменно сказати, чи може ця війна дійти до нас, до Франції, чи ні. Але я вважаю, що путінська Росія не знає меж, і зрозуміти їхню логіку дуже важко. Думати як вони неможливо, а отже, можливо все.

Чи загрожує Франції війна — не думаю. Нам пощастило, бо нас захищають інші країни Європи, розташовані далі на схід. Польща це добре розуміє: вона на передньому плані. Моя мати народилася в Польщі, тому я особливо чутливий до цього. Свобода під загрозою по всій Європі, демократія теж. У політичному сенсі крайні партії набирають силу. Можливо, більше ліві, ніж праві. Вони вдаються до брехні та дезінформації, добре відомих прийомів диктатур на кшталт путінської та інших... Ми бачимо дедалі більше дезінформації в соціальних мережах, і я приголомшений тим, що навіть близькі друзі іноді поширюють малодостовірну нісенітницю. Саме ця «гібридна» війна мене і лякає. Ще й цей Трамп — це моторошно. Я вдячний Україні, яка захищає свої цінності та наші спільні цінності. Що станеться, якщо Україна впаде?

Цей фільм надихає мене вже місяцями

Я хотів зробити фільм чуттєвий, правдивий, але простий. Без геополітики та складного аналізу — лише факти. Я хочу, щоб люди були зворушені в найглибшому куточку своєї душі.

Це дозволяє, я думаю, більшій кількості людей поставити себе на місце українського народу на рівних, без дистанції. Коли показують кадри окопів і бійців, важко себе ототожнити з ними, якщо ти не військовий. Натомість коли бачиш, що люди плетуть маскувальні сітки без перерви з 2014 року, то, думаю, починаєш розуміти масштаб проблеми.

Цей фільм надихає мене вже місяцями. Наважуся сказати, що він змінює моє життя, надає йому більшого сенсу, і я хочу далі рухатися в цьому напрямку. Я повернуся до України, щоб працювати над іншими фільмами, сподіваючись, що вони торкнуться людей.

Зараз моєю метою є організувати покази цього фільму по всій Франції. Я фінансував його сам, і хотів би знімати ще в майбутньому та ділитися своїм досвідом і життям українців із ширшою аудиторією.

Фото Крістофа Бесьє