Артур Микитишин: Трохи тривожить, що поки не забив за ЛНЗ, але сподіваюся, що скоро ця мить настане

Одним із найцікавіших зимових трансферів 2026 року в УПЛ виглядає перехід одразу двох лідерів Кривбасу, Єгора Твердохліба та Артура Микитишина, до головної несподіванки чемпіонату – ЛНЗ. І якщо Твердохліб вже добре знайомий українському вболівальнику, то 23-річний Микитишин гучно заявив про себе відносно нещодавно: у сезоні 2024/2025 він відіграв за Кривбас 27 матчів чемпіонату, ставши надійною опцією у центрі поля.

В інтерв’ю Football.ua Артур Микитишин поділився враженнями від перших матчів за ЛНЗ, розповів про емоції від вильоту з Кубка України, а також – про 

– Артуре, позаду кілька матчів весняної частини чемпіонату. Наскільки ти задоволений своїми діями у цих іграх? 

– Так, поки що, на мою думку, вони далися важкувато. Хотілося б більше позитивний дій зробити, але я сподіваюся, що з часом все буде добре.

– Перед перервою на матчі збірних ви зіграли важку гру проти Руху. Багато хто вважав, що ЛНЗ явний фаворит цього матчу і виграє спокійно. Як виявилося, довелося серйозно постаратися. Для вас ця гра вийшла важчою, ніж очікувалося?

– Так, ми дійсно думали, що в цьому матчі нам буде трохи легше. А вийшла доволі нервова гра. Нам все ж вдалося перемогти. Ми зробимо висновки і будемо намагатися не припускатися помилок таких як ми зробили.

– До ЛНЗ ти приєднався взимку. Наскільки ти вже звик до нових партнерів по команді?

– Все чудово, вже знаємо один одного майже півроку. Потрохи, з кожним тренуванням та грою наше взаємопорозуміння сталі дедалі кращим. 

– Те, що до ЛНЗ ти прийшов разом із Єгором Твердохлібом, десь полегшило тобі адаптацію?

– В принципі, так. Ми ж разом і жили в одній кімнаті. Коли так переходиш, із кимось разом з попередньої команди, то й адаптація дається легше.

– У цьому чемпіонаті ти забив два м’ячі, але ще у складі Кривбасу. Чи переживаєш ти через те, що ще не забив за ЛНЗ?

– Звісно, це трохи тривожить. Але я сподіваюся, що найближчим часом вдасться забити і ця тривога мине.

– Як команда пережила виліт з Кубка України і поразку від Буковини у серії пенальті?

– Було неприємно, але у нас ще є чемпіонат. Ми боремося за призові місця, тому зараз наша праця націлена на чемпіонат. І ми додаємо максимальних зусиль, аби посісти місце максимально вище. 

– Те, що ЛНЗ посідає перше місце у турнірній таблиці, трішечки гріє душу? Саме усвідомлення того, що ти граєш за команду, яка лідирує в УПЛ?

– Звичайно, це приємно усвідомлювати. Напевно, кожен спортсмен хоче бути на вершині турнірної таблиці. Це мотивація працювати ще більше, щоб тримати цю планку. І для цього треба набагато більше та старанніше працювати.

– Ви конкуруєте із Шахтарем, який нещодавно обігравали у контрольному матчі. Сьогоднішній ЛНЗ не поступається Шахтарю за ігровими характеристиками? 

– З точки зору складу зрозуміло, що у Шахтаря більший підбір гравців, які коштують мільйони. Багато бразильців є, технічні якості у яких, можливо, і вищі, ніж у нас. Але у футбол грає команда, тому індивідуальності тут мають не найбільший вплив. 

– Взагалі, ти родом з села Тисменичани Івано-Франківської області. А як ти взагалі почав грати у футбол?

– Батько завжди брав мене з собою на футбол. Він грав щонеділі, стояв на воротах. Я завжди з ним їздив і мені це подобалося. Я сказав йому, що забиватиму йому багато голів. Так я став нападником. 

– А якою була твоя перша команда?

– Спочатку я займався у місті Надвірна. Потім ми поїхали на турнір в Скалу (Моршин). Там мене помітили на змаганнях і з U-14 до U-16 грав за Скалу. Згодом, коли академія почала розпадатися, мене запросили у Шахтар. Так я потрапив до гірників.

– Виходить, що своєю кар’єрою ти завдячуєш батькові, який дав тобі перший імпульс.

– Саме так. Я з ним змалечку постійно їздив на всі його ігри і мріяв стати футболістом. Так і вийшло, у підсумку.

– А як зараз тато реагує на твої матчі? Сильно хвилюється?

– Так, завжди дивиться матчі, де я граю. Мама не дивиться, бо переживає. Батько підтримує, щось підказує в деяких моментах. Як і у всіх батьки завжди підтримують. 

– А ти пам’ятаєш свій перший м’яч, яким ти грав у футбол і який був саме твоїм?

– Здається, це був Jabulani, татовий брат подарував мені на День народження. 

– Ти згадав про Шахтар. А з ким ти працював у клубній Академії? Хто був твоїм першим тренером, а під орудою кого тренувався далі?

– В U-17 у мене був Олександр Ситник, а в U-19 вже був Оскар Ратулутра. В U-21 перетнулися із Фернандо Валенте. І трохи потрапив на збори з Роберто Де Дзербі. 

– А яке враження залишив Роберто Де Дзербі? Ззовні він здавався завжди імпульсивним, емоційним. Такий, трушний італієць.

– Так, на тренуваннях, коли щось не виходило, він міг трохи побігати по полю, порозказувати всім, як треба робити. А взагалі від нього позитивні враження. Він пропагандував хороший футбол, давав багато корисних вправ, як правильно виходити з оборони в атаку. Також ми пропрацьовували різні фази атаки. Було чудово.

– Тобі не було прикро, що Де Дзербі так сумно завершив співпрацю із Марселем?

– Я стежив за його роботою, у нього були непогані результати. Та й в Брайтоні його команда показувала хороший футбол. Тому можу сказати, що Роберто Де Дзербі – класний тренер.

– У 2021 році ти пограв і за Маріуполь в УПЛ і за угорський клуб Керюлеті. Задоволений тим періодом кар’єри?

– Так, якраз тоді почалася повномасштабна війна. Ми з командою залишилися у Туреччині, нам фактично сказали, що клуб припиняє своє існування. У мене були варіанти або лишитися далі і чекати, або поїхати за кордон. Я провів в угорській команді пару місяців, підтримував форму. Я вдячний їм за це, бо так би у мене була тривала пауза у кар’єрі, а так я отримав практику і підтримував форму.

– Потім настала епоха Кривбасу, де ти працював із Юрієм Вернидубом. В одному з моїх минулих інтерв’ю з ним, Юрій Миколайович доволі тепло відгукувався про тебе. Здається, тоді ти перейшов до Олександрії, і цю втрату Вернидуб називав однією з відчутних. У вас із Юрієм Миколайовичем одразу склалися такі теплі взаємини?

– Так, я пам’ятаю, що коли я тільки приїхав до Кривбасу, то мені багато допомагали в розвитку, як гравця. Я дуже вдячний за те, що по суті, тренерський штаб Юрія Вернидуба і привів мене у дорослий футбол.

– Вернидуб більше тактик чи мотиватор?

– Думаю, тут баланс обох компонентів. І в тактичному, і в мотиваційному сенсі все було в порядку. 

– У чому феномен Віталія Пономарьова як тренера? Адже ЛНЗ – це друга команда після Руху, яка під його орудою викликає велику симпатію.

– Найперше – це характер. Треба дуже багато працювати. Тут тренування із дуже хорошими навантаженнями. Плюс, командна робота. Якщо команда вся працює, то є і позитивний результат. 

– Наступний матч після паузи на збірні ЛНЗ зіграє із Кривбасом. Це буде перша гра проти криворізької команди для тебе після трансферу. Якщо ти заб’єш, на серці буде тяжко чи радісно?

– Це футбол, звісно, що хочеться перемогти у кожному матчі. Якщо заб’ю, то святкувати точно не буду. Сьогодні я маю приносити користь своїй команді, їй потрібен позитивний результат.