Як убити гарний план?

Примітка редакції. Давно у нас не було грінлайтів у двох частинах. Сьогодні — про гарні та погані військові операції, а також про брудні руки.

Демократичне суспільство має одну генетичну ваду. Інколи його керівництво (законно обране, все в порядку) починає вигадувати велосипед там, де армія придумала певну ідею.

Ця хвороба не записана в медичних довідниках, але її симптоми незмінні. Її можна розпізнати на будь-якому континенті, в будь-якому столітті і при будь-якому політичному устрої.

Симптоми такі. Спочатку є мета, чітка і зрозуміла. Потім є армія, яка цю мету виконує. А потім з’являється політик — і все йде шкереберть. Не завжди зі злого умислу. Іноді просто тому, що політик не може залишити щось успішне без відбитків своїх пальців.

Найбільш свіжий приклад нам подає адміністрація Трампа. У своїй іранській пригоді вона демонструє цей синдром у академічній чистоті. Колись цю історію будуть розбирати на лекціях у Вест-Пойнті, ще років двадцять наголошуючи: ось так робити не можна.

Проблема тут не в тому, що не можна було чіпати Іран. Можна і навіть потрібно. Особисто я проблему бачу в тому, що у цій авантюрі постійно змінюються цілі. І роблять вони це з такою частотою, що навіть уважний спостерігач починає відчувати легке запаморочення.

Сьогодні у вас пріоритет — знищення військового потенціалу. Потім додається удар на обезголовлення (по керівництву), начебто теж зрозуміло. До цього була ставка на розпалювання внутрішніх протестів, але момент пішов. Час від часу долучається ліквідація ядерної програми. Змінюються вимоги до потенційних союзників.

Це не стратегія. Це якесь меню, де клієнт щоразу замовляє іншу страву, поки кухня вже готує попереднє замовлення. Кухня, тобто армія, продовжує готувати. Але що саме — вже не зовсім зрозуміло.

У військовій науці це має назву «розширення місії». У побуті — «влізли і наплутали». В обох випадках ціна однаково висока. Поставивши себе на місце американського офіцера, важко не згадати легендарну цитату одного нашого бізнес-діяча.

Проте давайте по черзі. З’явився такий підхід не цього року, і навіть не попереднього. Ця політична хвороба має довгу і надто добре задокументовану історію.

Наприклад, можна згадати спадок Кеннеді. Затока Свиней, 1961 рік. ЦРУ і мігранти з Куби готували операцію проти комуністичного острова ще за часів Ейзенхауера.

План передбачав авіаційне прикриття — без нього висадка була, м’яко кажучи, не надто оптимістичним рішенням. І, коли Кеннеді успадкував цей план, в останній момент він скасував саме авіаудари. Причина була суто політична. Він не хотів, щоб у операції був настільки помітний американський відбиток.

Кеннеді змінив свою особисту мету. Армія про це не знала. Вона продовжувала виконувати старий план, де авіація була одним із основних компонентів успіху. Але якраз її й не було.

Як результат, провал операції, 1200 полонених, міжнародне приниження. Урок, який США пережили завдяки Кеннеді, був дуже болючим. Як бачите, наступні покоління американських президентів цей досвід вирішили не врахувати.

Це не обов’язково історія про поганих політиків. Інколи такий ефект дає розсинхронізація окремих політичних органів. Такий приклад був 1982 року в Ізраїлі. Тоді Аріель Шарон переконав Кабінет Міністрів, що мета — сорокакілометрова буферна зона і виштовхування ООП. Начебто скромна і зрозуміла ціль.

Кабмін це схвалив. Армія пішла виконувати. Але Шарон планував захопити Бейрут, знищити бойовиків як політичну силу і привести до влади Башира Жмаєля. На жаль, про цю сторону плану ніхто не знав у повному обсязі. Дрібничка, правда?

Результат невтішний. Облога Бейрута, багаторічне застрягання в Південному Лівані і політичні наслідки, які відлунюють іще й сьогодні. Розрив між задекларованою метою і реальною коштував тисяч людських життів і десятиліть дестабілізації.

Про те, як змінювались завдання перед американськими військовими у Сомалі, взагалі пора окремий трактат писати. То у вас гуманітарна місія, то пошук окремої політичної цілі, то кривава м’ясорубка. А зараз про це ніхто не згадує, хоча Білл Клінтон явно змінював військові цілі заднім числом.

Симптоматика одна і та сама. Політик ставить військову мету, армія виконує, тим часом політик непомітно зсуває реальний горизонт. Армія продовжує виконувати стару задачу. Офіційна ціль не збігається з реальною, і це помітно навіть збоку.

Відповідальність розмивається між бажаним і тим, що вийшло натомість. Така операція вже не може бути успішною.

І тут буде найболючіше. Бо цей самий діагноз можна поставити зовсім недалеко і зовсім нещодавно.

Курська область. Наша армія розробила і здійснила операцію, яка стала одним із найсміливіших тактичних рішень за всю повномасштабну фазу війни. Рейд углиб ворожої території. Удар там, де його не очікували. Психологічний ефект — просто неймовірний.

Щоб не було витоків, які в нас традиційно є, і не завжди випадкові — політичне керівництво або не отримало повних даних, або отримало їх в обмеженому обсязі. Це було правильним рішенням із боку армії. Безпека операції вимагала саме цього.

Прорив відбувся. А далі на успішне військове підґрунтя прийшли потоптатися не надто відповідальні політики. Хтось вирішив, що Курська область — це не завершений рейд, а козир на переговорах із Кремлем. Тобто мета змінилася.

І знову армія заходила з одним планом, а залишатися була змушена заради іншого.

Далі буде.