Як не вбити гарний план?

Примітка редакції. Є у нашій історії одна операція, яка була вдала й невдала водночас. А знаєте, хто винен?

Мені не подобається, як Курську операцію у нас вхопили представники протилежних політичних таборів. Одним так зручно критикувати військове керівництво, іншим — усю операцію як провальну.

Сподіваюсь, критики вже зібрали свої армії та показали ЗСУ, як правильно треба проводити рейди в глибокий тил ворога. Втім, поки я про це не чув, можемо продовжити про вже описану мною хворобу. Надворі 2026 рік, як уникнути цієї суто політичної болячки?

Почнімо з базового рівня. Припустимо, ви — український генерал, який планує наступ. Банкова ще про нього не знає. Проте у вас на столі вже лежать розрахунки ризиків і витрат. Логічно, що почнете ви з елементарного питання: що для успіху вам уже дала влада?

Нормальне поповнення? Ні. Зростання зарплат для військових, яким невдовзі доведеться перейти ворожий кордон? Ні. Реальне посилення угруповання? Теж ні.

Натомість політичне керівництво залишило людей виконувати вже переформульоване завдання, але без достатніх ресурсів для його реалізації. Рейд, який мав бути коротким і ефективним ударом, перетворився на довге виснажливе утримання.

Мабуть, тому Курщина стала для нас доволі тривіальним прикладом. Це буквально одночасна інструкція, як треба і не треба робити.

До речі, росіян це до переговорів чомусь не підштовхнуло. От дивина, правда?

Генерал Муженко вважає, що українські війська виконали свою задачу, знищивши угруповання противника та завдавши йому серйозного ураження. Далі треба було тихо виходити після успішного рейду. Логіка очевидна кожному, якщо думати про військову доцільність тих чи інших дій. Але незрозуміла для політиків, які в армії й самі не служили.

Тому, на жаль, влада вирішила інакше. І тепер людям важко пояснити, що Курська операція була насправді блискучим планом. Бо вони бачать результат, до якого план привів після того, як у нього влізли з поправками.

Вони бачать утрати. Людей, яких тримали там довше, ніж це мало сенс. І їхній скептицизм — не те щоб несправедливий. Він просто спрямований не на сам план, а на те, що з ним зробили абсолютно чужі люди.

Це і є найдорожча частина хвороби під назвою «розширення місії». Не тільки те, що операція коштує більше, ніж планували. А й те, що вона дискредитує людей, які її розробили і виконували. Їхній план був хорошим. Але нікого не цікавить, яким був первісний план, якщо кінцева картина виглядає саме так.

І ось ми повертаємося до поточної ситуації навколо Ірану й американських цілей, що постійно змінюються. Поставте себе не на місце умовного Трампа, а кудись у військове командування.

Знищити військовий потенціал? Добре.

Обезголовити керівництво? Зачекайте, це вже дещо інше. Але гаразд. Підтягнемо авіацію, добре попрацюємо з розвідкою.

Розпалити внутрішні протести? Стоп. Це взагалі не військове завдання. Але... Хм. Раптом після цього нам не заважатимуть в інших питаннях. Тож окей, і це також виконуємо.

Ліквідувати ядерну програму? Знову зміна. Але ми вже тут, люди задіяні, літаки летять усіх бомбити. Виконуємо.

Погодьтесь, із боку армії це не схоже на стратегію. Це важливо розуміти, бо більшість людей зазвичай сприймають усі події як частину одного великого плану, і судять одразу про всі американські заходи. На жаль, це не так.

Я веду вас до вкрай неприємного висновку. Ви самі бачите у наведених прикладах, що до військових проблем призводили зовсім не військові фактори. Отже, щоб уникнути більшої частини проблем, необхідно мінімізувати втручання політичного керівництва у справи військової верхівки.

Інакше армія буде відірвана від стратегії та вирішуватиме тактичні завдання від людей, які роту від батальйону відрізнити не можуть. Це затока Свиней у сучасному виконанні. Ні до чого хорошого такі кроки не ведуть, годі фантазувати.

Влада має право і повинна диктувати цілі. Однак у жодному разі не наполягати на тому, як армія ці задачі буде виконувати. Солдат краще знає, який окоп більш вдалий. Сержант краще знає свого солдата. Офіцер на місці хоча б у курсі, що взагалі відбувається. Усі військові так чи інакше ризикують, хай деякі й звели це до мінімуму.

Давай розпорядження і провалюй назад у свій кабінет із дорогими меблями. Твоя функція полягає у чіткій постановці завдання. Не в тому, щоб розповідати військовим, як їм краще загинути. І все.

Єдиний спосіб лікування цієї хвороби — мета має бути сформульована чітко, публічно і до початку операції. Військові вміють її формулювати, навіть якщо помиляються у своїх розрахунках. Коли політичні еліти замість поставленої задачі оголошують лозунги, мені стає боляче в усіх сенсах.

Це азартна гра, де грає політик, а платить за це армія.