"Це накипіло": інтерв'ю з Притулою про напружену розмову з Зеленським та нашу стратегію у війні

Україна потребує перегляду чи навіть створення стратегії ведення війни, особливо на п'ятому році повномасштабного вторгнення. Зокрема, волонтери пропонують проводити закупівлі для потреб військових частин через благодійні фонди, що прискорило б значну кількість процесів.

В інтерв'ю 24 Каналу засновник БФ Сергія Притули, громадський діяч, волонтер Сергій Притула поділився своїм баченням розв'язання різноманітних проблем, що виникають і виникатимуть перед українською державою та суспільством.

Вони стосуються не тільки фронту, а й питання українців за кордоном, їх повернення на Батьківщину, проблем в освіті, впливу російського контенту на молодь. А також Притула прочинив деталі своєї напруженої розмови з президентом України Володимиром Зеленським.

Ким зараз позиціює себе Сергій Притула?

Ви зараз себе позиціюєте насамперед як волонтер, громадський діяч, чи можливий політик, який готується до реваншу?

Я зараз позиціюю себе так, як це актуально в моєму житті. Якщо я працював на телебаченні ведучим і паралельно займався волонтерською діяльністю, то, мабуть, був телеведучим і волонтером. Якщо зараз у мене є фонд, який я заснував, і свою роботу я роблю безплатно, як і останні 14 років, то, мабуть, коректніше позиціюватися як засновник благодійного фонду і волонтер.

Ваше ім'я – це бренд, але під час війни це вам більше допомагає чи навпаки заважає, зокрема для допомоги армії?

Минулого місяця ми перетнули позначку 12 мільярдів гривень акумульованих коштів на підтримку Збройних сил України. Моє ім'я, очевидно, допомагає. Тому це справді працює і досить суттєво. Я маю велике щастя, що в якийсь момент життя, з 2014 року, мені вдалося правильно капіталізувати своє прізвище, ім'я і публічну впізнаваність у можливість робити хороші справи і для військових, і для цивільних.

Інтерв'ю з Сергієм Притулою: дивіться відео

Які проблеми закупівель для ЗСУ через благодійні фонди?

Як просувається ідея закупівель через благодійні фонди для потреб військових частин?

Якщо говорити про ту ініціативу, то вона стосувалася меншою мірою навчальних центрів, а більшою мірою військових частин загалом, хоча навчальні центри теж є військовими частинами. Є велика проблема в контексті операційної спроможності військових частин, зокрема в контексті закупівель. Є клопіт із закупівлею важливих речей, як-от зв'язок, рації, Starlink, транспорт, зрештою, за кордоном.

І в цьому контексті є ініціатива групи фондів поглибити взаємовідносини з військовими й стати, як ми це називаємо, закупівельними агентами з нульовою маржею. Питання рухається. У ньому з'являється трохи більше учасників, які допомагають зрозуміти, як просувати цю нормативку.

Важливо! У Міністерстві Оборони раніше розповіли про автоматизовану систему закупівлі дронів. Вона покликана мінімізувати корупційні ризики та покращити якісь безпілотники.

Поетапність виглядала так: ми отримали цей біль від військових, провели інтерв'ю з десятками військових частин, із командирами, із закупниками, зрозуміли проблематику, намалювали дорожню карту, як це можна спробувати вирішити, і вийшли на діалог із Верховною Радою. Довгий час ми пояснювали й переконували, чому це важливо.

Зрештою отримали підтримку. З боку парламенту виділили людей, з якими ми вступили в діалог. Потім я підсвітив цю історію президенту. Далі президент попросив комунікувати з прем'єр-міністеркою, вона теж виділила своїх людей. Спільними зусиллями ми підійшли до однієї проблеми, яку самостійно поки вирішити не можемо.

Приєднати ще структуру BRDO, яка, власне, займається прописуванням нормативки, законів і так далі. Завтра в мене зустріч з паном Олексієм, який керує цією організацією. Минуло вже три тижні від попередньої зустрічі, за цей час вони підтягнули ще спеціалістів, і завтра мають показати дорожню карту, як це може рухатися.

Проблематику, яка виникла, я озвучити не можу, але річ серйозна. Просто в Україні подібного ще ніколи не робили. Світової практики чогось подібного я теж не пригадую. Тому ми десь знову, українці, будемо піонерами. В ідеалі Міністерство оборони України мало б закривати всі питання військових без залучення сторонньої експертизи.

Але це тотальна війна, і тут нема чого криво дивитися на МО, тому що навіть за підтримки наших партнерів ми не все витягуємо. Тому залучення тилу, благодійних фондів, волонтерських ініціатив – це абсолютно правильне рішення під час війни. Військові не можуть проводити зовнішньоекономічну діяльність. Простою мовою, вони не можуть купити собі щось за кордоном.

Фонди можуть. І поки військові не можуть купити щось за кордоном, вони чекають, поки це заїде в Україну, поки це завезуть комерційні структури, наприклад, і вже тоді купують у них. Але це зовсім інша ціна.

Тому наша мета як структур, які можуть щось купити за кордоном і завезти це в Україну з нульовим розмитненням, тому що ми завозимо благодійну допомогу, – ставити цю благодійну допомогу на баланс військових частин без жодної маржі. Філософія проста: за ті самі гроші ми купимо більше. У цьому весь сенс.

Про що Притула говорив із Зеленським?

Про що ще говорили з президентом?

Ненормативна лексика в обговоренні цього питання не вживалася. Вона вживалася загалом у контексті певних розмов про стан справ усередині країни та ззовні. Тому що не все гладко, м'яко кажучи. Розмови відбувалися після міндічгейту і після певних подій, пов'язаних з тим, що деяких політичних лідерів країни ловили з нещасними сорока тисячами, як казав один ув'язнений олігарх, "жалюгідними сорока тисячами".

Ви розумієте, яке в людей сприйняття грошової маси, якщо колосальна сума в сорок тисяч доларів називається жалюгідною купкою. Але менше з тим. Було кілька магістральних тем для розмови. Це була розмова по накипілому, тому що я повернувся з відрядження у США та Канаду. Було дуже багато зустрічей з українськими громадами.

Ми провели десять зустрічей, і було про що поговорити з погляду болю українців за межами України. Але я вже переконався, розповідаючи про це в деяких інтерв'ю, що ми зараз маємо колосальну проблему. Тому що коли ти говориш про проблеми українців за кордоном, українці, які зараз є в Україні, одразу кажуть: а про наші проблеми ти не хочеш поговорити?

Чого ж не хочу, так і говорю. Але там теж українці. Я розумію думку частини населення, що це люди, які живуть своє краще життя, вони виїхали за кордон, вони не страждають, їм не боляче, їм на голову не падають "Шахеди". Можна й так дивитися на стан речей. Але коли я розумію, що є якась мама, яка виїхала з дітьми, і їй на голову не падають "Шахеди", то, даруйте, я радий за неї.

Мені шкода своїх дітей, які сидять зі мною в підвалі під час повітряної тривоги. Останні тижні регулярно була історія, коли через ці МіГ-31 діти сиділи по 4 – 5 годин у шкільному бомбосховищі. Немає нічого такого, що може так роздирати серце, як коли ти приходиш забирати дітей і бачиш, що в бомбосховищі дітки святкують день народження.

Росіяни мають страждати, бо вони завдали дуже багато болю і змінили життя наших дітей до рівня, коли жах, дискомфорт і несправедливі страждання стали нормою. Так не повинно бути. І я вірю в те, що Бог усе поверне сторицею.

Як повернути українців з-за кордону?

Чи говорили з президентом про повернення українців з-за кордону?

Ми говорили про те, що формули повернення зараз немає. Я озвучив це панові президенту. За останні 4 роки я не бачив притомної державної політики щодо повернення українців. А кроків, які відштовхували українців від повернення, я бачив достатньо. Тому, вибачте, хто накосячив, той хай і фіксить. Чи бачу я, що це почали фіксити?

Ні. І не впевнений, що будуть. У мене таке враження, що навіть на рівні уряду немає людей, спроможних прописати цю дорожню карту.

У нас було, вибачте, аж ціле Мін'єдності, яке очолював Чернишов.

І що? Це було посміховисько, з якого насамперед сміялися люди, які мали бути цільовою аудиторією цієї роботи. Так, українці за кордоном із цього сміялися, бо ніхто не зрозумів, що це взагалі було. Дуже багато є нарікань з боку українців за кордоном щодо роботи наших посольств і консульств. Але я особисто, як людина, яка буває в посольствах і консульствах, казав би трохи понизити градус.

Бо, по-перше, це люди, які не вигадують, а виконують. По-друге, їх просто мало. Я приїхав у Берлін, здається, це був листопад 2022-го або, можливо, 2023-го, не хочу помилитися. Це було вже після того, як Макеєв змінив Мельника.

Я прийшов у посольство, бо коли приїжджаю в якусь країну, то в мене є не тільки справи по лінії волонтерства і благодійного фонду, а й адвокаційна місія, зустрічі з депутатами різних парламентів, із МЗС, із військовими. Я прийшов у посольство і погоджую адженду. Я прихильник того, що називається One Voice Policy.

Мені дуже подобається, коли люди з України, які приїжджають кудись, незалежно від того, яку групу вони представляють – політики, військові, громадянське суспільство, антикорупціонери – говорять в унісон. Я прийшов у посольство, і в цей момент там закінчувалася нарада. Виходять дуже втомлені люди. Побачили мене, привіталися, сфотографувалися.

Я питаю: що ви такі, як з хреста зняті? А вони кажуть: у нас, здається, шість консулів на всю Німеччину, а за дуже короткий час з'явився мільйон українських біженців. І кожен приходить із якимись запитами, кожен потребує якоїсь допомоги, а фізично це все опрацювати вкрай важко. Тому є дуже багато непорозумінь, дуже багато несприйняття чужого болю.

І, на жаль, немає людей, які б сіли й усе це розгребли та розписали.

І це виходить претензія і до самої країни, що до тебе ставиться так твоя країна?

Кожен може трактувати це як хоче. Але, перепрошую, казати, що в усьому винна країна, це трохи недобре. Бо країна в нас чудова і нікому боляче не робить. Якщо хтось комусь робить боляче, то це завжди має прізвище, ім'я, по батькові та посаду. Тому давайте не шеймити й не ганьбити країну, а говорити про конкретних людей, які десь на щось не спромоглися.

Чи потрібно повертати українців з-за кордону?

Я великий прихильник того, що за кожного українця за кордоном треба боротися з усієї сили, щоб ця людина повернулася в Україну. Особливо, коли йдеться про молодь.

Що для цього потрібно?

Робота, безпека, перспектива. Це три кити, на яких можна розгортати будь-яку політику повернення українців. Але з урахуванням того, що якісь плюшки, які ми готові дати нашим громадянам, що провели час війни за межами України, не повинні дратувати тих, хто всю цю війну провів тут, страждаючи, жертвуючи, недоотримуючи й втрачаючи.

Це дуже складна архітектура подальшого зшивання одних з іншими. І без участі держави в цьому процесі не обійтися. Це не та історія, коли сядуть кілька благодійних фондів, кілька громадських організацій, кілька грантових структур, виділять під це кошти й дружно зшиють кілька мільйонів людей за кордоном, допоможуть їм повернутися, а всі удадуть, ніби нічого не сталося.

Це дуже складно, але це треба робити. Мої слова іноді хочуть вирвати з контексту, перекрутити чи приписати мені якусь ініціативу, але це не я говорю. Я лише ретранслюю те, що чую від бізнесу.

А від бізнесу я чую, що вже не чекаючи завершення війни, не чекаючи урядових програм і не чекаючи створення державних рекрутингових центрів за межами країни, бізнес, наприклад будівельний, уже завозить трудових мігрантів з Індії. Я знаю підприємство легкої промисловості, яке завезло дівчат із Філіппін, щоб шити одяг.

І це процес, який зараз не координується державою, і це погано. Тому що має бути державна міграційна політика, в якій буде враховано дуже багато нюансів – від релігійних до культурних.

Як Притула ставиться до дозволу на виїзд молоді та вплив на них російського контенту?

У нас вийшло навпаки. Ми частину молоді відпустили за кордон.

Ми можемо з вами по-різному трактувати цю історію. Я не був прихильником такої ініціативи, яка йшла від президента та уряду. Знаю, чому це було зроблено. Але зараз ми це не обговорюємо. Реальний сектор економіки втратив певну кількість молодих чоловіків, які виїхали з країни. Особливо це відчувається у сервісі.

Готельно-ресторанний бізнес; різне виробництво. Чоловіки 40+ пішли воювати. Їм на заміну бізнес привів молодих хлопців. На них виділили час, гроші, здоров'я та зрештою навчили; вони отримували роботу, платили податки. Внаслідок цієї ініціативи певна частка молодих чоловіків зараз за межами країни.

Я був прихильником того, аби пояснювати молоді цього вікового сегмента, що країна просить вас бути всередині не для війни, а саме для економіки та роботи. Цього ніхто не робив. Проте, я регулярно зустрічаюся зі студентами, спілкуюся з молоддю в різних куточках України.

Нещодавно була зустріч у Львові зі слухачами Української академії лідерства та в Тернополі зі студентами Педагогічного університету. Я запитався в них, що вони думають про цю ініціативу. Адже моя, ваша або ж думка урядовця, депутата чи бізнесмена – це одна справа. Це їхнє життя. Тому я спитався, що вони з цього приводу думають.

Зверніть увагу! У серпні 2025 року уряд дозволив виїзд за кордон чоловікам віком до 22 років, якщо вони не обіймають державні посади. Для виїзду потрібен був тільки закордонний паспорт і військово-обліковий документ.

Молодь по-своєму трактує цю ініціативу. Вони трактують її як можливість. Буквально, 1 – 2 людини поставили під сумнів правильність цього рішення. Інші сказали, якщо ці люди можуть виїхати за кордон, отримати там найкращі практики й повернутися в Україну, то це круто. Дискусійним залишається питання, скільки їх повернеться та з якими практиками.

Але я ретранслюю те, що чую від молоді. Тому що її, на жаль, в країні рідко хто хоче чути. На молодь не звертають увагу. А ігнорування молоді призводить до певних наслідків, які я озвучу. Ви жахнетеся від того, що почуєте. Тому що з 2024 по 2025 рік в динаміці кількість молодих людей, які вважають неправильною ініціативу щодо повної заборони російського культурного контенту в українському інфопросторі зросла з 8% до 21%.

Кажуть, що не треба забороняти. У віковій групі 14 – 19 років кількість тих, хто підтримував заборону, за рік впала удвічі. Це проблема, яка вилізе нам боком років за 15. Бо що таке російський культурний контент? Будуть казати "какая разница". Піде нормалізація та гуманізація росіян, які достукаються до молодого серденька своїми наративами через пісню, стендап-комедію, красивий кліп.

І все це є нашим спільним недоопрацюванням. Я страшенно через це переживаю. В мене дітям 17, 8, 4 і ще сину й року нема. Зі старшим сином все окей, у нього немає бажання копирсатися в російському контенті. А от доньки, поки вони ростуть, я маю їх навчити, чого не варто торкатися в цьому житті. Чому ми кажемо дітям не пхати пальці в розетку?

Бо це вб'є. І зараз такий час, коли Росія нас вбиває. Відповідно усе російське потрібно кенселити. Не можна дати цьому прорости, бо рано чи пізно це вбиватиме. І я, як батько, маю це прищепити. Це має бути базова "прошивка" дитини в Україні. Уникай російського, відштовхуй російське, допоможи комусь уникати російського і підтримуй заборону до російського. Це твій шлях до виживання.

Чи розмовляв син Притули російською в школі?

А друзі, знайомі ваших дітей переходять на російську або спілкуються російською? В мене син ходить в перший клас. Скільки б я не говорила, що тато – військовий, а Росія прийшла нас вбивати. Але коли інші діти в класі спілкуються російською, то всі інші починають переходити. Скільки б я не говорила, не знаю, що ще потрібно зробити. Питання до батьків, до школи, до вчителів? Це потрібно комплексно цим займатися?

Лише комплексно. Окремо воно не працює.

Чи треба заборонити російську для спілкування у школах? Про це нардеп Наталія Піпа говорила.

Ми спілкувалися з Наталією щодо цієї ініціативи. Якщо ми хочемо комусь щось заборонити, то дослідімо середовище. Мені зрозумілий ваш біль. Коли моєму сину було 10 - 12 років, то я помітив, що він переписується в чатах російською. Хоча в нас повністю україномовна сім'я. Для мене це було дико. Син Притули.

І тут раптом щось російське. Тоді був довгий шлях заборон, штрафів, санкцій. Я дуже сварився з малим. Минулого року я сів з ним розмовляти. Нагадав, як у нас були проблемні часи з російською мовою і так далі. Попросив показати, який контент вони споживають; яких блогерів дивляться, щоб зрозуміти відсоткове співвідношення між українською, англійською і російською.

Син відповів, що розуміє, до чого я веду, але проблема набагато простіша. Право більшості. Коли у нього з 18 дітей в класі українською спілкувалися лише двоє, то вони почувалися дискомфортно. І це ще їх не булили. Я зжахнувся тоді, коли почув, що за українську мову в школі можуть ще й булити. Це десь моя провина, що не виплекав вчасну мовну стійкість.

І син піддавався більшості. Щодо моїх дочок це питання взагалі не стоїть. Їм байдуже, хто поряд спілкується російською. Вони на неї не переходять. Моя молодша донька не розуміє російської. Ми дожили нарешті до того моменту, коли ти не дивишся російський мультик не лише через те, що це гидота. А й через те, що діти його не розуміють.

Англійська? Українська? Будь ласка. Говорити, що українські діти споживають російський контент, бо немає якісного українського? Ні. Достобіса українського якісного контенту. Я досліджую різні ютуби, тік токи та інші соцмережі. Є багато чого нашого, що варто дивитися. Заборона російської мови в школі? Десь всередині я за.

Зверніть увагу! Наталя Піпа в інтерв'ю 24 Каналу розповідала про свою ініціативу спілкування тільки українською мовою в навчальних закладах у межах освітнього процесу. Воно включає не тільки заняття, а й перерви й інші активності.

Знаю, чому це не відбудеться. Бо знаєте, як це буде виглядати? Прийде вказівка з Міносвіти. Не знаю, як там зараз. Але колись була структура Райвно. Вона спустить вказівку на дирекцію шкіл. Директорка школи, яка сама час від часу на перерві "нармальна сєбє балакаєт", викликає вчительку української мови й каже: "Береш пов'язку "дружинніца" і гримаєш на всіх, хто розмовляє російською".

Оця вчителька, на яку покладуть такі обов'язки, воно їй треба? Вона іншими справами має займатися. Так ще й сваритися з батьками. Бо, як тільки ти щось забороняєш дітям у школі, то одразу приходить натхненна мама, і починається. Мені деколи розказують, як зараз батьки ставляться до вчителів. Мені робиться аж страшно.

Ціп’ятко в школу віддали. І далі, як кажуть деякі батьки: "Чому ви надаєте поганий сервіс?". Ми сплачуємо податки; вам платять зарплату, на яку ви погодилися, тому ви маєте якісно вчити дітей. А в Україні зараз глобальна освітня катастрофа, наслідки якої ми вже почали відчувати. Український бізнес, наймаючи людей молодого віку на роботу, фактично бере високооплачуваних низькокваліфікованих працівників.

Бо два роки навчання онлайн через Covid-19, чотири роки повномасштабного вторгнення. Це трошки не та якість навчання, коли все йде через екран, а не офлайн. Багато освітян виїхали. Дуже багато випадків, коли один вчитель веде кілька предметів і так далі. Все це може призвести до непоправних речей. Я зараз проговорюю той біль, з яким живу останнім часом та який намагаюся донести на найвищі рівні.

Демографія й освіта – це дві дуже взаємопов'язані речі, які впливатимуть на майбутнє країни. Не успіх росіян на полі бою, тому що навіть попри тимчасово окуповані території, глобально це не є успіх. Вони атакували Україну, коли найбільшою кількісно категорією чоловічого населення були чоловіки від 40 – до 50 років.

Вони стали кістяком Сил оборони України та несуть на собі вже понад 4 роки вкрай важку місію захисту суверенітету. Якщо ми подивимося на вікову категорію 15 – 20 років, то це наше "горло в пляшці" у демографічній сітці. Їх кількісно мало. Через 15 – 20 років на їхні плечі держава покладе відповідальні за захист території та суверенітету.

А їх буде кількісно мало, щоб фізично захистити таку площу. Виникає питання, а що тоді робити? Це питання ми вже бачимо в контексті розвитку українського мілтеку. Якщо нас буде мало, то потрібно придумати щось таке, аби була не кількість, а якість. Щоб це були розумні люди, які винайдуть щось, що зможе нас захистити.

Ви бачите, як середня температура по палаті падає і падає упродовж останніх 6 років. Зараз на НМТ ти можеш здобути бал, який буде прохідним. А ще 5 років тому ти б ніколи в цей університет не вступив. Це має рухатися наверх. Може бути боляче, але заниження вимог до вступника означає, що ми не дуже підготовлену людину відправляємо в університет.

А університет може це вже не виправити. Коли ми говоримо про відбудову України, то що ми взагалі маємо на увазі? Є примітивне сприйняття, що почнемо будувати міста, заводи, фабрики, красиві дороги, школи. Якщо з цих шкіл не будуть виходити розумні діти, які виростуть в розумних спеціалістів, то вся ця відбудова не дасть того результату, про який ми мріємо.

Я багато років стою біля освіти й дивлюся, як ми намагаємося щось зробити. Візьмемо скандинавську модель! Щось не виходить. Подивімося, як в інших! І так далі. А є одне просте запитання, яке ставлю освітянам. А яка в тебе зарплата? Я не бачив в Україні за часи незалежності якоїсь галузі, яка б показала прорив, коли люди там заробляють 350 – 400 доларів в місяць.

Це ж за кращих обставин. Єдина можлива реформа освіти – коли люди будуть битися за роботу вчителя. Якщо ми хочемо розумних діточок, то це має бути конкурентне середовище. Щоб людин, яка закінчила школу, сіла і сказала, що не хоче бути банківським менеджером чи юристом. А хоче бути вчителем. Бо це купа грошей.

Що потрібно зробити з українською освітою?

Тобто в кожен клас по Руслану Ігоровичу, умовно кажучи.

Твітерська тусовка це зацінила. Але так. В кожен клас вчителя, який буде розуміти, чому він прийшов та що він хоче. Він має лягти кістьми, але зробити тих дітей максимально розумними. І повинен мати таку зарплату, що йому не потрібно буде думати, як ще підробити. За яких обставин це може відбутися?

Я сьогодні спілкувався з Денисом Анатолійовичем Шмигалем. Говорили про інше, але й про освіту спілкувалися. Давайте відверто, у нас освіта та наука завжди фінансувалися не найкращим чином. Не найбільше грошей ми туди закидали. А освіта має бути однією з основ стратегії національної безпеки. Коли ми усвідомимо, що важливо не тільки ракети робити, але й мати людей, у яких будуть мізки, щоб робити ці ракети.

Людський ресурс є вичерпним. А нам потрібно багато розумних людей. Відповідно, якщо освіта належить до сфери національної безпеки, то потрібно залити сюди стільки грошей, скільки потрібно. Після Другої світової країни Скандинавії зробили так само. Гроші, які вони отримали на відбудову, вбухували не лише в заводи, але й в освіту.

Вони виплекали генерацію дітей, яка зробила їхні країни кращими. І ось тут лежить наш шанс не розгубити те, за що ми боремося.

Чи має Україна стратегію, як вести війну в подальші роки?

Ви мислите стратегічно. Але ось чи побачили ви стратегію ведення війни на роки вперед від президента Зеленського під час зустрічі?

Під час зустрічі подібна стратегія не обговорювалася. Не можу гарантувати на 100%, але моє суб'єктивне враження – її не існує.

Тобто все, що пишуть західні медіа, що ми на найближчі 2 – 3 роки будуємо стратегію – це їхні домисли?

Можливо, ми її будуємо. Але моє спілкування з командирами на різних рівнях підказує, що як явища чи документа, який можна почитати щодо стратегії війни на найближчі 2 - 3 роки… Я такого не чув.

Важливо! Видання The Wall Street Journal публікувало матеріал, у якому повідомляло, що Україна готується воювати ще 3 роки й відповідний наказ готуватись до такого сценарію представникам влади дав Володимир Зеленський. Утім пізніше в Офісі Президента цю інформацію спростували, назвавши її "вкидом".

Тобто можна зробити висновок, що ми досі більше реагуємо, аніж плануємо?

Казав мені командир: "Коли ми були маленьким підрозділом ДФТГ, ми розуміли, що нам не доводять всю інформацію, куди ми воюємо. Бо ми маленькі. Наше завдання лише тут. Потім ми стали великим підрозділом, але все одно не розуміли, куди ми воюємо. Хоч і великий підрозділ, але в рамках Сил оборони України – маленькі.

Там "зверху" люди "знають". Потім, коли цей командир опинився вже "зверху", то він сказав: "Тільки дійшовши сюди, я зрозумів, що нам не доводили стратегію через те, що її немає. А не через те, що ми були маленькими".

Як Фонд співпрацює з Міністерством оборони?

Якщо говорити про кадрові зміни, які відбулися в Міноборони. Там призначено багато нових заступників, радників. Команда вашого фонду вже зустрічалася з представниками міністерства від особи Михайла Федорова?

З директором та керівником департаменту безпілотних систем фонду вчора бачилися з міністром Федоровим та двома його заступниками, з новим заступником міністра оборони по закупівлях Мстиславом Баніком, який кілька днів тому узявся за виконання обов'язків. Він буде одним з профільних заступників, з яким ми будемо співпрацювати.

Є один дуже цікавий трек. Вибачте, я не можу про нього розказати. Але це трохи експериментальна історія наших взаємовідносин з Міністерством оборони. Насправді дуже круто, що на п'ятому році великої війни не тільки ми приходимо з ідеями, а МО ініціює якісно новий рівень взаємодії. Мені це страшенно подобається.

Я дуже хочу, щоб це злетіло. Це один трек. Другий трек. У нас є досвід щодо формування певних специфічних мереж, які дають можливість краще застосовувати безпілотний літальний апарат.

Спеціалісти нашого фонду минулого року катали цю історію на півдні у взаємодії з 12 ОЦСП, в якому заступник командира Тімур Хромаєв (чоловік Маші Єфросиніної, – 24 Канал), якому люди пишуть, що він у "батальйоні Дубаї". Це нереально крута структура, з таким рівнем експертизи, що вони "боженьки". У мене на фонді козаки з мізками.

Ця взаємодія дала результат. Зараз ми цей результат показали команді міністра. Їм цікаво. Я думаю, що щодо цієї історії у нас теж буде взаємодія щодо масштабування, переймання якогось досвіду. Загалом я бачу, які міністром були озвучені завдання. Чи йому президент нарізав, чи він сам собі їх озвучив – я не знаю, вже не вичитував. Але задачі амбітні, хоч і дуже складні, але не нереальні.

Але основне, що вас чують.

Як сказав вчора один з радників міністра: "Якщо ви пропонуєте те, що нам допомагає, то треба бути дурним, щоб не чути". Чи чують завжди й всі? Так не буває. Найбільшою проблемою українського чиновника насправді є не бажання не чути чи нечуйність. Найбільшою проблемою є страх взяти на себе відповідальність, ініціативу, щоб щось робити.

Тому що державна машина всі ці роки створювалася в такий спосіб, що стара радянська фраза, яка давно мала бути викорінена зі словесних обертів – "ініціатива наказуєма". На жаль, так і є. Якийсь крок вліво, крок вправо, помилка – ти вже виходиш під кримінальною справою. Ти можеш зробити 99 успішних кейсів на якійсь посаді, але тобі ніхто за це не подякує, бо ти чиновник.

Один раз помилишся – тебе закриють. Це відштовхує від того, щоб в цей цех приходили люди, які можуть, вміють щось робити. Комусь банально страшно. Хтось вважає, що краще взагалі нічого не робити.

Чи хотів би Притула бути радником у Міністерстві оборони?

Вам особисто пропонували стати радником Міноборони?

Ні.

А ви б хотіли? Чи не хотіли б бути в системі, наприклад?

Чесно, я якось не замислювався. Це вже четвертий міністр оборони у нас за роки великої війни. Комунікація, взаємовідносини і якісь ідеї, ініціативи, які приносяться, у моєму випадку, можливо, не потребують ніякого титулу радник чи ще щось. Тобто якщо нас чують, до нас прислухаються, то ми вже і так радники.

Притула також розповів про проросійських депутатів у Верховній Раді, стосунки з Кличком та свої мрії – дивіться продовження у відео.