Великдень – не про шашлики та кошик: Георгій Коваленко пояснив, що можна і не варто робити на свято

Теми Голгофи і Воскресіння стали частиною реальності українців, війна змінила розуміння Великодня в Україні, зазначив протоієрей ПЦУ Георгій Коваленко.

Великдень – найголовніше і найдавніше християнське свято на честь Воскресіння Ісуса Христа – у 2026 році християни східного обряду в Україні відзначають 12 квітня. Попри те, що традиції святкування Великодня, відомі змалечку кожному українцю, дуже часто ми не знаємо глибокого смислу цього свята та традиційних ритуалів, пов’язаних із ним, або маємо викривлене їх розуміння, а щось із того, що ми вважаємо великодніми "правилами" взагалі є забобонами.

Ректор Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості, протоієрей Православної церкви УкраїниГеоргій Коваленков інтерв’ю Главреду розповів, що головне у Великодні, і як за обрядами не загубити його сутність, що можна і не можна класти до великоднього кошика, зокрема чи доречне там вино, як краще не прикрашати яйця до свята, чи можна ходити на кладовища на Великдень і лишати на могилах паски та крашанки, як не перетворити поминальний день на язичницьку тризну, а також як війна змінила розуміння українцями Великодня.

Що можна і чого не можна класти до великоднього кошика? Зі здивуванням не так давно дізналася, що до кошика не варто класти овочі та фрукти – чому так?

В ядрі свята – не кошик. Якщо розглядати кошик як ключову точку святкування, то ми ніколи не дійдемо до суті. Кошик – це окраса свята і традиція. Передусім ми святкуємо світле Христове Воскресіння. І це головне. Саме тема Воскресіння задає формат традиції і Великого Посту, і Страсного тижня, і святкування самого Великодня. Це нерозривне поєднання хреста, сходження до пекла і воскресіння з мертвих.

Тому головною традицією на Великдень є зустріч із воскреслим Христом. А з воскреслим Христом ми зустрічаємося під час таїнства Святого причастя. Тож головна великодня страва – це Святе причастя. При цьому Страсний тиждень і Великий піст готують нас до зустрічі з Христом на цій святковій трапезі, за якою віруючі причащаються і стають єдиним з Христом та у Христі, стають частиною реальності Воскресіння. Це – головне.

Ба більше, у богослужбових книгах написано: "Нехай буде всім відомо, що ані м’ясо, ані яйця, ані сир – не є Пасха. Пасха – сам Христос. І тільки той, хто причащається, істину вкушає Пасху". Якщо ми забуваємо про це, решта не має ніякого значення.

Якщо ми про це пам’ятаємо, ми готуємося до зустрічі з Христом на Воскресіння, в тому числі й через постування, аскезу, тобто чогось не їмо. І великодній кошик – це видимий символ того, що закінчується піст. Церква благословляє їсти те, що міститься в кошику, тобто не пісну їжу. Ми говоримо про "освячення" кошика, але це не зовсім правильно – церква благословляє.

Виходячи з цього, стає зрозумілим вміст кошика. Ми не маємо приносити весь холодильник чи всі наїдки, які плануємо поставити на стіл у цей день. У кошику має бути символічний набір непісних страв. Зокрема саме тому до кошика не кладуться овочі чи фрукти: ми їх їли в піст, тому вони недоречні.

Головною обрядовою стравою на Великдень буде наша паска, тобто пасхальний хліб або сирна паска. У нашій родині заведено робити сирну паску, це дуже смачно. Хтось купує пасочки, а хтось пече їх сам, наприклад, моя старша донька дуже майстерно це робить. Тобто до кошика ми кладемо паску – не пісний хліб, а здобу, серед інгредієнтів якої є яйця та молоко. Тож паска – це обрядовий хліб на Великдень, який є нашою українською традиційною пасхальною стравою.

Іншою традиційною пасхальною стравою є яйця – писанки та крашанки. Ця страва теж має свою історію. Коли Марія Магдалина розповіла римському імператору про Воскресіння, про те, що Христос омив наші гріхи своєю кров’ю, імператор із певним сарказмом відповів, що швидше яйце стане червоним, аніж він повірить у те, що Христос воскрес. І відбулося диво – яйце почервоніло. Звідси наші розфарбовані у червоне та різні кольори крашанки.

Втім, наша традиція створювати писанки з певними орнаментами більш давня, навіть дохристиянська. Кожен орнамент мав значення. Це було частиною нашої культурної традиції, яку християни продовжили і наповнили своєю символікою: хтось на писанках малює хрестики, хтось зірочки, хтось пише "Христос воскрес!" чи просто літери "ХВ", хтось наносить традиційні орнаменти тощо. Тож писанка – це серед іншого і мистецький твір.

На Великдень яйця стають частиною нашого раціону, тож вони кладуться до кошика. Також хтось кладе до кошика якісь м’ясні страви, що також свідчить про завершення посту.

А як правильно вчинити із кагором? Адже хтось говорить, що вино можна освячувати, а хтось – що будь-який алкоголь недопустимий і недоречний у кошику, навіть кагор?

Червоне вино доречне у кошику. Це частина християнської традиції. Колись Христос на Таємній вечері замінив причастям криваві жертви, які приносилися в Єрусалимському храмі: до храму приносили тварин, проливали кров, потім спалювали. Цей ритуал замінився на безкровну жертву.

Хліб і вино символізують тіло і кров Христа, в таїнстві стають ними. Вони не перестають бути хлібом і вином, але це вже частина таїнства, через яке ми долучаємося і стаємо єдиним тілом Христової Церкви. Тому в великодньому кошику наявність вина доречна.

Ба більше, Святе Письмо говорить, що "вино виселить душу людини", але попереджає – "не упивайтеся вином". Тому вино має звеселити нас на Великдень, але не має призвести до того, що ми втратимо подобу Божу або навіть людську. Тому слід мудро використовувати всі ці дари природи і Бога.

Тому вино у кошику може бути. Так само його можна пожертвувати в храм, і на ньому далі будуть звершувати богослужіння – це теж частина традиції.

До речі, сам великодній кошик можна подарувати бідним чи своїм знайомим, які в потребі й не можуть придбати те, що є на нашому столі. Так ми поділимося пасхальною радістю, зокрема й фізично – через спільну трапезу чи дарування кошика. Як на мене, це важлива частина нашої традиції.

Решта вмісту кошика – це або місцева традиція, або, скажімо так, прояв бажання людини, яка збирає кошик. Та знов-таки наголошую, вино продовжує бути вином, а їжа їжею – усе це не має сакрального значення. Це просто благословення на завершення посту і початок вживання непісної їжі, серед якої є такі красиві речі, як пасочка та писанка.

Тому великодній кошик має бути красивим, скромним і зібраним із розумінням того, навіщо ми це кладемо і частиною якого процесу все це є.

Досить часто на Великдень для прикрашання яєць використовують декоративні термоетикетки з різними візерунками та малюнками, зокрема з іконами. Наскільки це припустимо, зважаючи на те, що потім ця етикетка з зображеннями Господа або святих розривається і викидається?

Яйця краще пофарбувати, а такі термоетикетки брати без ікон. Якщо ви вже прикрасили яйце етикеткою з іконами, то її потрібно якось утилізувати, щоби вона не валялася під ногами, і ніхто не ходив по ній, як по сміттю.

Колись у всіх були пічки, тож ми радили, щоб такі речі спалювалися. Зараз пічок немає, тому ще треба подумати, як правильно утилізувати такі етикетки. Я думаю, що можна це зробити так, щоб на душі було спокійно.

Та все ж таки найкраще – просто не використовувати те, що не залишиться у вас назавжди, у вашому святому куточку, як ікона, не використовувати (зокрема для прикрашання яєць) священних зображень, щоб потім не думати, що з цим робити.

Тож найкращий варіант – це крашанка або писанка. І відходи будуть органічними.

А подібне синтетичне та одноразове має відпасти, як штучні квіти на цвинтарі. Церква давно говорить, що треба приносити живі квіти або саджати їх там. Тоді буде менше сміття і проблем для екології.

Чи здатна людина, яка ніколи не постує, відчути і усвідомити сутність Великодня? Адже у чималої кількості людей святкування Великодня зводиться до того, щоб з’їсти пасочку та поїхати на шашлики.

Шашлики – це частина культури таких людей. Але це не має жодного відношення до Христа і його Воскресіння. Це просто частина вихідних, секулярного (світського, нецерковного – ред.) формату святкування Великодня.

Раніше – до війни – ми жили в просторі Воскресіння, де тема хреста, страждань, жертви заради спасіння інших, сходження до пекла, а потім воскресіння була чимось далеким і незрозумілим. Натомість шашлики і радість спільного застілля були зрозумілим.

З початком війни все змінилося. Тепер тема Голгофи і жертви заради спасіння ближніх стала ключовою для багатьох людей. Це стало частиною подвигу військових. І ми розуміємо, що ці люди жертвують заради нас, заради країни, заради майбутнього, заради любові та життя. І коли ми раніше співали: "Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав", то не надто розуміли, про що це, а тепер ми чудово розуміємо, що таке "смертю смерть долати", що таке перемагати зло, жертвуючи з собою.

Тепер усе це для нас – не щось далеке релігійне, а наша реальність, наше повсякденне життя. Адже зараз, коли ми розмовляємо, немає світла, лунають безкінечні тривоги, відбуваються постійні прильоти. Тому тепер для нас важливою і невід’ємною є тема сходження до пекла, близькості смерті, вічності і вічного життя, смерті і воскресіння.

Шашлики і застілля, напевно, для когось є важливими елементами їхнього дозвілля. Але Великдень і Воскресіння – це все про дуже конкретні речі нашого сьогодення, і над цим варто помислити.

Щоби над цим помислити, варто прочитати Євангеліє і зануритися в цю історію, відвідати церкву і почути Слово Златоуста, яке читають на пасхальному богослужінні, чи послання Блаженнійшого митрополита Епіфанія, яке традиційно щороку пишеться нове, і послання предстоятеля актуалізує тему воскресіння в сьогодні. Людина, яка це почує чи прочитає в інтернеті, зрозуміє: Великдень і Воскресіння – це точно не про шашлики, їжу і великодній кошик.

Можна нічого не знати про Воскресіння, і для тебе Великдень буде святом кошика і писанки. Це частина культури, так може бути. Але це точно не головний смисл Великодня, який наповнює собою все інше.

Ми зараз дуже наближені до теми смерті і воскресіння, Голгофи і сходження до пекла, тож можемо зрозуміти. Навіть зараз, за умов умовах війни, ми маємо жити, а не виживати. А смисл життя – в дотику до вічного, зокрема й до таких свят як Воскресіння Христове, в проживанні Страсного тижня, проходженні слідом за Христом та розмірковуванні над цим. Зараз багато можливостей зануритися в цей контекст. Навіть якщо ми заходимо в цю тему з кошика, ми маємо піти далі і зануритися глибше. Про сенс життя шашлики вам не розкажуть, а от Євангеліє – так.

Щодо першої частини запитання про те, чи здатна людина, яка ніколи не постує, зрозуміти сутність Великодня, скажу так: я вірю в людину. Якщо людина захоче, якщо буде відкрита і зробить крок назустріч Христу, то Христос стоїть і чекає. Він не буде, як російська армія, вламуватися на нашу територію, зазіхати на нашу свободу і нищити наше життя. Він буде поруч і чекатиме.

Кожна людина створена за образом і подобою Божою, кожна чула слово "воскресіння". Просто вона має замислитися, що це значить взагалі і для неї особисто. В Слові Златоуста говориться: "Всі приходьте: хто постував і хто не поступив". Христос кличе всіх – і тих, хто ходив до церкви, і тих, хто не ходив. Але цей крок назустріч людина має зробити, має переступити поріг храму і відкрити для себе Євангеліє.

Бог і церква зі свого боку зробили свій крок. Тепер справа за людиною. А людина – вільна: може зробити це, а може і не зробити.

А питання про те, чи здатна людина – це питання про те, чи віримо ми в людей. Бог у людей вірить, тому і втілився, щоб врятувати людей і показати, що можна жити по-божому, можна перемагати зло і смерть. Але цей шлях, як ми бачимо тепер, пролягає через свідому жертву заради спасіння. І це вже не просто пафосні слова, а реальність, в якій живе велика кількість людей в Україні, навіть тих, хто в церкву ніколи не ходив.

Зараз, під час війни, далеко не в усіх населених пунктах України є змога відвідати церкву на Великдень – чи то через обстріли, чи то через те, що церква зруйнована, чи то з інших причин. Як бути тоді, як побудувати цей день? Чи прирівнюється молитва, яка читається над тим самим великоднім кошиком під час онлайн-трансляції служби, до благословення в храмі?

Людина має знайти можливість налаштуватися на свято. Якщо в неї є можливість відвідати храм, вона має його відвідати. Якщо в неї є можливість тільки подивитися трансляцію, нехай подивиться трансляцію. Якщо вона не має змоги подивитися трансляцію, вона може просто помолитися вдома, і Господь це приймає. Навіть якщо людина просто згадає про цей день, вітатиметься з іншими словами "Христос Воскрес!" та почує у відповідь "Воістину воскрес!", це втішить її серце, вона буде радіти і таким чином відзначати свято, це буде прийматися.

Люди різні і вільні, і Бог промовляє по-різному, до кожного по-своєму. Тому не варто розглядати всіх однаковими, особливо в той час, коли не всі можуть певні речі зробити.

Знайти можливість долучитися до Великодня може людина в будь-якій точці і в будь-якій ситуації. Людина не має нарікати чи сумувати, якщо не має можливості святкувати так, як би вона хотіла. Людина має бути втішеною і щасливою в тому вимірі, в якому вона є.

"Дух дихає, де хоче", – говорить апостол, і "з Богом можна зустрітися навіть у глибині власного серця", – вчить Григорій Сковорода. От і з Воскресінням можна зустрітися в різних форматах. А от рабом якогось одного формату бути не варто, бо тоді неможливість долучитися до нього викликає біль і невдоволення в той час, коли всі мають радіти, святкувати і бути щасливими.

А щасливими, як Господь казав, можна бути за будь-яких обставин: "Блаженні ті, хто плачуть. Блаженні ті, кого гонять. Блаженні вбогі. Блаженні миротворці". Тобто можна бути щасливим навіть тоді, коли зовнішні обставини ніяк цьому не сприяють, бо щастя – всередині, зокрема в нашому ставленні до життя і свята, про яке ми говоримо. Тож можна відсвяткувати і бути втішеним навіть без атрибутів, які створюють умовну традицію, і всюди – чи то ти в цей момент на "нулі", чи то в укритті, чи то в дорозі, чи то за тисячу кілометрів від країни в чужому середовищі.

Ви побіжно згадали про наших військовослужбовців. Як їм можна відзначити Великдень на позиціях, якщо немає змоги запросити капелана?

Наші військові демонструють величезну винахідливість, як жити, як святкувати, як не втрачати людяність. Головне, щоб вони згадали про цей день, привітати один одного словами "Христос воскрес!", відповіли "Воістину воскрес!", якщо є можливість, зателефонували чи написали ближнім, щоб навіть дистанційно і віртуально долучилися до родини, кола друзів і парафіян, які, можливо, матимуть можливість святкувати.

А ті, хто мають можливість святкувати Великдень, завжди мають пам’ятати, зокрема згадувати у молитвах, про тих, хто зараз боронить країну і дає нам можливість у тилу, в більш комфортних умовах, ніж на "нулі", відзначати Великдень.

Тому наші військові точно не залишаться без Великодня і наших молитов. А як вони організують це для себе – це вже інше, і церква благословить будь-які їхні добрі наміри і бажання. А капелани будуть намагатися максимально бути поруч із ними в ці дні.

Чи припустимо відповідати на вітання "Христос воскрес!" не фразою "Воістину воскрес!", а "Воскресне Україна!", як зараз інколи кажуть?

Одне іншому не суперечить. Просто наші акценти мають бути правильними.

Передусім Україна ще не вмерла, і це доводить гімн. Це гасло "Воскресне Україна!" народилося в часі визвольних змагань. Це було гасло і часів УПА, і початку ХХ століття, коли українці нібито втрачали державу, але продовжували вірити в те, що Україна і наша ідентичність будуть існувати.

Зараз Україна існує і бореться. Тому зараз, вимовляючи це гасло, ми маємо вкладати в нього наступний зміст: наша війна – за майбутню Україну, яку ми хочемо бачити, якої, можливо, у нас ще не було, бо навіть у 1991 році не все було гаразд, за Україну, яку ми хочемо передати нащадкам і яка буде гідною того, щоб донести її до стін Небесного Єрусалима.

Одкровення Іонна Богослова говорять, що до Небесного Єрусалима прийдуть народи і "принесуть славу і честь". Тобто у нас, в українського народу, є шанс дійти до Небесного Єрусалима та принести туди свою славу і честь. Україна має воскреснути в наших серцях і справах, і це буде тим, про що можна говорити як про славу і честь.

Тож не думаю, що ці два гасла суперечать одне одному. Та я радив би відповідати на "Христос воскрес!" "Воістину воскрес!", а далі вже додавати якісь актуальні сьогодні речі.

Так само, коли ми відспівуємо наших героїв, ми промовляємо "Герої не вмирають!" і одночасно говоримо "Христос воскрес!". Ми віримо в вічне життя, цінність жертви заради спасіння ближнього і в те, що у Бога немає мертвих, у нього всі живі. І це про Воскресіння в глобальному масштабі: це про Воскресіння Христове, про наших героїв і нашу країну.

Тож не варто замінювати одне іншим, а слід наповнювати ці слова додатковими, глибокими або актуальними сьогодні смислами. Тоді і Воскресіння Христове не буде для нас чимось далеким і незрозумілим, а буде тим, що є основою віри в майбутнє кожного з нас як людини, громади, народу і країни, за яку зараз триває боротьба і яку прагнем захистити від зла.

Як довго можна вітатися "Христос Воскрес! Воістину воскрес!"? Адже досить часто в нас і після Великодня так кажуть.

В церковній традиції – 40 днів. Саме стільки лунає в храмі це привітання. Але були святі, які так зустрічали людей впродовж року.

Моя особиста традиція – закінчувати відспівування словами "Христос Воскрес!" упродовж всього року. Бо це про вічне життя. Навіть коли ми прощаємося з ближнім, з воїном чи просто людиною, яка прожила життя і переходить у вічність, це є свідченням нашої віри у воскресіння. Навіть переживаючи трагедії, ми не маємо втрачати віри в те, що ми всі зустрінемося у вічності. А Воскресіння, Великдень, його смисли і традиції мають у цьому нам допомагати.

Наскільки правильно та припустимо відвідувати кладовища на Великдень? І чи можна лишати крашанки та паски на могилах померлих?

Є такі традиції. Церковна традиція говорить, що Проводи (Гробки, Радуниця – у різних регіонах говорять по-різному), тобто великодні відвідини цвинтарів, починаються наприкінці першого тижня після Великодня. Тобто не на Великдень, а після нього. Хтось іде на кладовище у суботу або неділю, хтось у понеділок, хтось в інші дні – це залежить від регіону, немає сталої дати. Тобто є великодній поминальний тиждень. До речі, в календарі православної церкви України саме таке визначення.

Ми несемо радість Воскресіння в місце вшанування померлих, і, приходячи з цією звісткою на цвинтар, співаючи великодніх співів, молячись про Воскресіння, вітаючись із нашими померлими, ми свідчимо про свою віру в Воскресіння. Решта – місцеві традиції. Головне, щоб це не перетворювалося на язичницьку тризну. Одна справа – коли на кладовищі з’їли по яєчку і проспівали великодню молитву, а інша – коли ми накриваємо величезний стіл прямо на могилах, і потім уже не пам’ятаємо, навіщо зібралися. А потім з кладовища доводиться збирати не тільки залишки їжі, а й тих, хто залишився там лежати після "застілля".

Культура нашого відвідування цвинтарів і поминання формується тоді, коли ми розуміємо, навіщо ми там зібралися. Якщо ми це розуміємо, традиції допомагають нам втримати сенс. Якщо ми втрачаємо сенс, то поминальні дні часто перетворюються на дивні речі. Як казав один із великих християнських богословів, "традиція, яка не відповідає істині, є лише старим забобоном". Важливо, щоб ми позбавлялися забобонів, розуміли сенс традиції, а не робили щось, бо "так заведено". Адже у кожної традиції є мета. Коли мета втрачається, традиція спотворюється і вироджується. Традиції варто слідувати, але завжди задаватися питанням, що це означає і навіщо це, чому бабуся та інші люди робили так упродовж століття.

Тільки так ми не втратимо сенс свят. Якщо ми пам’ятатимемо про Воскресіння і вічність, наші традиції будуть адекватними.

А що залишати або не залишати на могилах – ми самі вирішуємо, або нам підказує це традиція. Але давайте шукати смисл у цих традиціях, бо тільки тоді вони будуть живими і допомагатимуть нам жити.

Не можна митися, не можна працювати, не можна поратися на городі, не можна вишивати, не можна слухати музику і ще масу різних заборон можна почути про Великдень. Чи правда, що все це табу і гріх на Великдень?

Якщо ви добре знаєте, чого не можна робити, то задайте собі питання – що треба робити. Відповідь на це питання відредагує незбагнені заборони: якісь із них стануть зрозумілими, якісь відпадуть, як старий забобон, якісь наповнять традицію позитивним смислом. Що робити, що співати, яку музику слухати, що говорити, що обговорювати, що читати, що дивитися, куди йти, з ким зустрічатися, з яким приводом – все це стане зрозуміло.

Єдине, що точно можна сказати: добрі справи можна робити в будь-який час, служити ближньому можна в будь-який час, донатити нашим військовим можна теж в будь-який час. Це має бути основою нашого сьогоднішнього святкування Великодня, системою координат. А решта – це традиція, яку ми або створюємо, або відтворюємо. Та за ритуалами важливо не загубити суть Великодня.