"Воювати будуть усі, ніхто не сховається": інтерв'ю снайпера спецпризначення про ухилянтів і ТЦК

Військові з 2022 року наголошували, що армії потрібні резерви. Зараз же війську потрібне просто поповнення, аби вистояти проти Росії, яка має більше живої сили. Проте мотивація людей самостійно долучатися до лав захисників просіла, а скандали з ТЦК та ухилянтами ще більше розколюють суспільство.

Головний сержант роти снайперів спеціального призначення бригади "Рубіж" Микола "Раптор" у подкасті "Воїн волі" для 24 Каналу зауважив, що сховатися від війни не вийде, й воювати доведеться усім, хто не має проблем зі здоров'ям або бронювання. Більше про мобілізацію, СЗЧ і службу у війську – читайте далі у матеріалі.

Як потрапив до снайперів спецпризначення і яка зарплата?

Зараз ти головний сержант роти снайперів спеціального призначення у бригаді "Рубіж". Ти у 2022 році перейшов сюди й почав працювати?

Ні-ні. Я підписав контракт з бригадою "Рубіж", і з 2017 року до 12 січня 2021 року був в піхоті. Спочатку стрільцем, потім помічником гранатометника, потім гранатометником. Потім гранатометником і командиром групи. Далі доріс до командира відділення, а тоді як командир відділення пробув одну ротацію у Світлодарську, де 9 місяців був старшим на позиції. Тоді я подивився, як працюють наші розвідники у батальйоні, і загорівся.

Я подумав, що теж хочу бути розвідником. Просто розумів, що можу робити те саме, і мені це цікавіше. Я почав просити, щоб мене відпустили. Командир відмовився, запропонував підвищення до сержанта взводу. Але хотів звання головного сержанта роти. Там вже було зайнято. Після цього за мене почав клопотати командир взводу розвідки. Була зміна комбата, і новий комбат наказав відпустити мене в розвідку. Так я перейшов у розвідку у січні 2021 року.

Під час повномасштабного вторгнення я був рядовим розвідником. Трохи побігав, потім став заступником командира групи. У 2023 році мене поставили командиром відділення, і я став старшим за всіма "ходунами" у взводі. Десь 5 місяців пробув на цій посаді, і далі мій найкращий друг запропонував йти до нього головним сержантом. Я пішов.

Ми зробили свій власний взвод. Я понабирав туди 24 таких самих відбитих з усієї країни, як я, і це був топ. Я часом сидів і думав, хто з нас найбільш відбитий в колективі. Там усі притрушені, але відбірні. Таке враження, що нас на одному конвеєрі випускали. Але роботи було пророблено багато – хлопці дуже потужно себе показали. А потім почали розформувати батальйон, і нам довелося розійтися.

Повне інтерв'ю з Миколою "Раптором": дивіться відео

Я також мав друзів серед снайперів, з якими починав разом у розвідці, і мені запропонували посаду головного сержанта взводу. Я відбув одну ротацію як головний сержант взводу, і далі командир роти призначив мене головним сержантом роти. Для мене це було кар'єрне зростання.

Але я завжди проговорював, що мене сильно пригнічує те, що я отримую реально копійки. Мене бісить, що єдиний варіант заробляти як нормальна людина – лише на фронті. І то ці сто тисяч теж розходиться дуже швидко. Бо у тебе постійно є якісь потреби. Доводиться багато пересуватися власним автомобілем в робочих моментах. А це заправки, що не дешеві – на тиждень треба віддати 3,5 тисячі гривень, щоб заправити повний бак. За місяць набігає нормальна сума. Плюс треба щось відправити сім'ї. І так гроші розлітаються.

А коли ти приїжджаєш в тил, то у тебе навіть 30 тисяч тут немає. Скільки б я не ріс, мені дають на 400 гривень більше і вітають з підвищенням. 10 років вислуги, немаленьке сержантське звання, гучна посада, входжу до топу 25 сержантів в бригаді, а зарплата 29 600, і то вона варіюється постійно.

Я думаю: дайте мені хоча б 30 тисяч, щоб уже побачити на карті й хоч трошечки душа відляже. Але ні, кажуть, якщо хочеш більше – йди в офіцери. Але душа не лежить – я не хочу бути офіцером. Мені подобається моя сержантська робота.

Що військові думають про втрату територій і перемир'я?

На яких напрямках ви зараз перебуваєте, якщо можна про це говорити?

Думаю, це не секрет, і всі знають, що бригада перебуває на Покровському напрямку з початку весни.

Як ти сприймаєш всі ці розмови про перемир'я з Росією після того, як сам нещодавно повернувся з фронту?

Мабуть, рік тому мене запитували, що таке "перемога". Тепер питають про "перемир'я". Однозначно скажу, що має бути якийсь етап, коли ми зможемо трохи видихнути. Він необхідний, тому що нам треба поповнювати людський ресурс.

Треба нормально навчити людей, дати їм розуміння, щоб вони побачили, що армія – це не тільки про "Гей, пливе кача". Армія – це ще про перемогу над ворогом. Ми йдемо воювати не для того, щоб помирати; ми йдемо воювати для того, щоб вбивати й перемагати.

Тож перемир'я однозначно треба, якщо воно буде ціною, якою хоче Путін, то я буду дуже сильно ображений. Напевно, я висловлю спільну думку всіх військових, принаймні тих, з якими спілкуюся: треба розуміти, якою ціною ми вибиваємо це перемир'я. Якщо всі ті жертви, які наша країна віддала в обличчях своїх чоловіків, синів, батьків, моїх друзів, будуть оцінені так недбало, – це буде просто жахіття.

Я вважаю, що треба враховувати той фактор, що люди віддали своє життя, і в пам'ять про них ми не маємо права, навіть в цих перемир'ях, вибирати собі щось, що буде нам не на руку. Я точно не хочу віддавати Донецьку, Луганську області, частину Запорізької, Херсонської та Сумської областей.

Рік чи пів року тому пропонували залишити ці території непідконтрольними ні Росії, ні Україні. Виставити на кордонах наші війська для захисту і щоб у буферній зоні перебували миротворчі підрозділи інших держав, тих самих країн НАТО. Напевно, на це б я погодився, бо між нами з Росією буде якийсь буфер у вигляді солдат НАТО, на яких ворог не полізе, бо розуміє, що отримає відповідь.

Тоді ми зможемо трохи видихнути, розуміючи, що там є люди, які виступають нам живим щитом, як ми зараз виступаємо живим щитом для всієї Європи. Щоб ми могли видихнути, заспокоїтися, заново набрати людей та якісно їх підготувати. І щоб ті самі цивільні трошечки схаменулися і побачили, що тут не просто заганяють з-під палки людей в окопи. Мовляв, йди, хтось має вмерти.

Ні. Я хочу, щоб люди бачили, що до кожного кандидата, якого відбираємо, ми ставимося з максимальною повагою. Якщо людина потрапляє в підрозділ, ми зробимо все, аби вона стала єдиним цілим з колективом. Неважливо, як люди до нас потрапили, якщо вони вже з нами, ми працюємо по максимуму. Якщо щось не подобається – скажи чесно, але тільки не тікай в СЗЧ. Це трошки бісить.

Як працює рота снайперів спецпризначення?

Як вашому підрозділу вдається вибудовувати цю взаємоповагу і бути настільки згуртованими?

З того, що я чув, – люди йшли у наш підрозділ конкретно до людей з гучними позивними. Вони казали прямо, що прийшли, тому що чули, як ми працюємо. Дехто бачив збоку. Також те, що ми – розвідники чи снайпери спеціального призначення, завжди звучить красиво і гучно.

Люди після піхоти розуміють, що хочуть чогось більшого. Так само як і я колись, вони прагнуть розвиватися і йти до спеціалістів. Нас менше, але ми там всі як один, бо в піхоті там більш різні люди, розбиті по групах. У піхоті доволі складно всіх об'єднати в один "міцний кулак". А в підрозділах спеціального призначення простіше, тому що ти вже набираєш туди людей, може, навіть без досвіду, але вмотивованих.

Тобто, спочатку вони йдуть на гучне ім'я, далі ти показуєш ставлення, яке вони можуть отримати тут. У нас завжди командир відповідав за бойову частину. А я, як заступник, максимально зняв з нього всі інші обов'язки. Він повністю мені довіряв і це дуже величезний фактор. Коли ти довіряєш своєму другому номеру, то розумієш, що він перекриє всі питання, а ти можеш зануритися повністю у бойову компоненту.

Зверніть увагу! Більше інформації про бригаду "Рубіж" та відкриті вакансії – дивіться на сайті.

У цьому плані я респектую обом своїм керівникам, бо вони – класні чоловіки. Я зі свого боку намагаюся максимально покрити всі тилові питання. Спілкуватися з людьми, щоб знати про них все – чим вони дихають, як звати жінок. Їхні жінки підписуються на мене в соцмережах і періодично підтримують зв'язок. Навіть від їхніх дружин я дізнаюся щось про своїх бійців. Чим більше я знаю про людей, тим легше мені з ними комунікувати.

Сподіваюся, вони всі розуміють, навіщо я це роблю. Також у так така політика, що ми, командування підрозділу, перекриваємо абсолютно всі їхні питання, які їх стосуються тилу, забезпечення. Наприклад, дружина хоче приїхати, чи треба відпустити до сім'ї, чи на день народження. Я готовий закрити будь-яке питання, яке потім може повернути не туди й у бійця погіршиться морально-психологічний стан. Якщо, звісно, дозволяє ситуація, бо не завжди виходить.

Ми збиралися відпустити по максимуму людей у відпустку в грудні. Люди її заслужили, і ми розуміємо, що треба. Ми хотіли й розписали чіткий графік. Але в нас помер командир групи (Олександр Шейкін "Кракен", – 24 Канал), і люди самі прекрасно розуміли, що в цьому році вже в відпустку ніхто не піде, бо ось така ситуація склалася. І зараз ми вчимося заново воювати, тому що "Кракен" був дуже потужним воїном.

Не хочу образити інших хлопців. Я люблю всіх їх. Вони всі молодці. Але з ним ніхто не зрівняється. Вони всі працюють, вижимають із себе все, що можуть, і закривають очі на купу несправедливості цього світу, яка на них звалилася. Я ними пишаюся. Зараз ми вчимося заново жити без "Кракена" і підбираємо нову тактику.

Командир групи снайперів Олександр Шейкін "Кракен" / Інстаграм "Раптора"

Ми, як управління, себе позиціюємо як ті, хто перекриє будь-які їхні питання, аби вони були задоволені максимально. Єдине, що ми не можемо, – дати їм більше грошей. Натомість ми просимо їх повністю довірити нам. Довіряти нам в усьому, в будь-якій поставленій задачі. У мене завжди так працювало, і я хочу, щоб так працювало надалі. Від людей я вимагаю тільки довіри. Усе.

Я готовий заробляти їхню довіру, адже тільки тоді, коли відбувається паралельно, будуватиметься хороший колектив і міцні стосунки. Тільки тоді я можу прийти в будь-який момент і сказати, мовляв, ти тут не правий, роби не так, а отак. І він зробить так, як я сказав, тому що я ні разу не підвів і я його старший начальник.

"Готові стати посміховиськом": про ТЦК і ухилянтів

Ти приїхав з фронту зараз, щоб набрати нових людей у підрозділ?

Загалом я приїхав поховати "Кракена", а потім мені сказали, що, оскільки я вже тут, то потрібен як найкращий рекрутер. Тепер доводиться цим займатися, але, чесно кажучи, я не дуже це люблю.

Ти зараз їздиш по ТЦК, знайомишся з людьми, тобі пропонують когось. Сьогодні беруть до війська усіх – на вулиці, у різних місцях, попри те, в якому стані людина. Наскільки ефективна ця методика? І як це має відбуватися, щоб процес був ефективним?

Насамперед я хотів би наголосити, що люди, які ховаються по хатах, ухиляються, бояться, що їх зловить ТЦК і вони стануть "рабами, яких відправляють померти на війні", не замислюються про важливе.

Дуже багато людей, яких я знаю, що сидять у хатах та ходять між гаражами, аби тільки їх не зловили, не задумуються, що коли людина потрапляє до ТЦК, то проходить ВЛК і якщо вона дійсно має вади по здоров'ю, то їй віддають телефон, документи, особисті речі та говорять йти. Вона виходить через парадні двері, махає рукою і дякує. Я неодноразово бачив це за період роботи з ТЦК.

Але люди настільки бояться цього, що вони готові стати посміховиськом на весь інтернет, і мене це дуже бісить, бо мене виховували так, що чоловік має бути чоловіком 24/7. Він не має собі дозволяти десь дати слабину. Коли я бачу, як "в'яжуть" здорованя, який удвічі більший за мене, а він починає аж верещати, настільки йому страшно, то думаю, як такий як він міг би нищити ворога, але йому настільки страшно…

Я це до того, що не такий страшний чорт, як його малюють. Я теж думав, що у ТЦК працюють неадекватні люди. Можливо, десь такі і є, але ті, з якими я зараз співпрацюю, – абсолютно нормальні люди. Вони розповідають, що набирають людей, тому що мають це робити. Вони не прокидаються кожного ранку з думкою, що сьогодні треба пару ухилянтів зловити. У них є робота, на якій потрібно виконувати план. Не виконаєш його – тобі буде непереливки. І вони змушені закривати свій план.

Також я раніше думав, що у ТЦК працюють якісь "мазані", а я це не дуже люблю, тому і не хотів співпрацювати із ТЦК. Однак я знайшов людей, з якими можу співпрацювати, – це колишні військові, які були поранені. Їм запропонували роботу у ТЦК. Сьогодні вони намагаються набирати особовий склад. Без цього ми не зможемо триматися далі.

До речі, в Україні зафіксовано кілька нападів на військових ТЦК. Зокрема, зафіксовані випадки застосування холодної зброї, а також спроби підірвати працівників ТЦК. У Сухопутних військах вважають, що це може призвести до відмови військових продовжувати службу.

Ми просили, кричали, благали про необхідність резервів у 2022 та 2023 роках, але нас не чули. Сьогодні нам вже треба просто поповнення. Так, це виглядає не дуже гарно. Іноді бридко дивитись, що люди у формі "бусифікують" інших. Я не підтримую жодну зі сторін. Мене бісить сама думка, що це відбувається в моїй державі, що ми для того, щоб вижити, маємо, умовно кажучи, ловити собі поповнення на вулицях.

Це взагалі не про мене. Мені ніколи це не подобалося, тому я й маю справу більше з підрозділами, бо туди самостійно приходять люди, які прагнуть захищати країну. Мені з ними простіше і приємніше працювати. Тому всі, хто бажає долучитися до війська, – приходьте. Я залюбки навчу усього, що треба, бо воювати будуть усі. Ніхто від війни нікуди не сховається.

Якщо у людини є вади щодо здоров'я – розмови немає. А якщо ти – здорова людина, все одно будеш служити. Хочеш ти того чи ні.

Хіба що маєш відстрочку або бронювання. До таких людей у мене теж немає претензій, тому що кожен має працювати на своєму місці. Головне, щоб він приносив користь. І якщо є відстрочка, то, будь ласка, працюй. Якщо ж ти працюєш в іншій структурі й ти здоровий чоловік, ти будеш служити. Але якщо бажаєш служити добре, шукай собі підрозділ вже.

"Не розумію, чому цивільні нічого не роблять, щоб збільшити шанс вижити"

Коли до війська набирають усіх підряд, наскільки це ефективно, і як це має відбуватися правильно?

Це взагалі неефективно. Я спілкуюся з іншими рекрутерами у ТЦК, і вони кажуть, що взяли, наприклад, за тиждень трьох людей. А наступного тижня вони втекли в СЗЧ під час проходження базової військової підготовки. А СЗЧ у нас не розшукують, тому що ми не маємо військової поліції, яка буде це робити. Тож СЗЧ просто ігнорують.

Закон щодо того, що з СЗЧ можна повернутися, працював тоді, коли в СЗЧ йшли люди, яких щось не влаштовувало у підрозділі або виник конфлікт з командиром. Такі випадки бувають, коли людина розуміє, що її можуть відправити у гарячу точку.

Річ у тім, що не всі командири хороші. Це окрема розмова, я теж це не підтримую. Однак у тій ситуації люди йшли у СЗЧ, щоб потрапити у той підрозділ, у який вони хотіли. Там їх поновлювали, і вони продовжували служити. Тоді СЗЧ їм перекривали. Однак це стосувалося вмотивованих людей, які були готові працювати далі.

Зараз йдеться про невмотивованих людей, які не розуміють, навіщо їм треба захищати свою країну чи зі своєї зарплати у 60 тисяч гривень на місяць переходити на зарплату у 30 тисяч та ще й з підвищеними ризиками для життя у зоні бойових дій. А якщо у людини зарплата понад 130 тисяч гривень і їй пропонують йти у військо, то для неї це – погіршення умов існування. Навіщо їй це все?

Тому я розумію, чому люди не хочуть йти в армію. Єдине, чого я не розумію, – чому люди нічого не роблять для того, щоб, коли їх все ж одно загребуть ТЦК, якщо вони самі не підуть, бути готовими та підвищити свій шанс на виживання.