Битва за друге місце. Як Свириденко, Буданов і Арахамія конкурують за вплив на Раду

7–8 квітня Верховна Рада зробила неможливе.

Точніше сказати, неможливе ще місяць тому.

Впродовж двох напружених передпасхальних днів депутати ухвалили в цілому та принаймні розглянули в першому читанні більшість законопроєктів, які були потрібні для співпраці з міжнародними донорами.

Йдеться про такі "непідйомні" речі, як "податок на OLX" чи оподаткування посилок та менш тригерні проєкти щодо синхронізації енергоринків з ЄС тощо.

На початку березня парламент уже робив перший підхід до цього законодавчого снаряда, але хай як тоді тужилась монобільшість, всі ініціативи з тріском провалились.

Після березневого фіаско в політичних колах заговорили про парламентську кризу.

Хоч при ближчому розгляді ставало очевидно: йдеться не про кризу Ради, але ж про системний збій моделі управління.

Якщо парламент легко голосує депутатські закони і так само легко валить урядові проєкти, то причина явно не у браку депутатів.

Вона – у відсутності взаємодії всередині системи.

Раніше роботу з "координації" різних гілок влади виконував одіозний колишній глава Офісу президента Андрій Єрмак.

Всі однаково не хотіли нарватись на його гнів і тому в критичні моменти збирались і працювали.

Коли ж після обшуків НАБУ Єрмака мусили усунути з оперативного управління країною, то там, де раніше був страх перед "другим" (це одне з "кодових імен" глави ОП серед представників влади), утворився певний вакуум впливу.

Саме його депутати заповнили своїм дещо інфантильним бунтом, вимагаючи поваги і захисту від НАБУ.

Щоб повернути систему до керованості та конструктиву, хтось мав взяти на себе координуючу функцію.

І тут з'ясувалось, що охочих зайняти вакантне місце "другого після Зеленського" досить багато.

Процес приборкання норовливого парламенту показав щонайменше трьох людей, які хотіли б / могли б спробувати себе в такій ролі: нового главу ОП Кирила Буданова, очільницю уже не зовсім нового уряду Юлію Свириденко та давнього парламентського лідера більшості Давида Арахамію.

Як вони показали себе в ході роботи з парламентом, завдяки чому їм вдалося переконати депутатів голосувати, і чи є ймовірність, що хтось із цих трьох займе місце "другого", розбиралась "Українська правда".

"Ми – ваш уряд": Свириденко.

Для Юлії Свириденко голосування законів, які вписані в програми співпраці з МВФ, ЄС та іншими міжнародними донорами, є питанням не лише економічним, але й політичним.

Адже саме уряд буде першим об'єктом політичних нападок, коли у казні не вистачатиме коштів для виконання державних зобов'язань і виплат.

Отже, не дивно, що ще з березня прем'єрка намагалась добитись прямої комунікації з фракцією "Слуги народу".

"Юля кричить до Мотовиловця (заступник керівника фракції СН – УП), щоб збирав їй зустріч із фракцією.

А Андрій відмовляється, щоб її там не розірвали.

Отак і живемо", – ділився в розмові з УП спостереженнями з життя влади один із топів "Слуги народу" місяць тому.

Але Свириденко свою зустріч таки отримала.

Спочатку наприкінці минулого тижня прем'єрка зустрілась із керівниками комітетів Ради.

Після цього Свириденко з ключовими міністрами пройшлась ще й по опозиційних фракціях, а вже ввечері 6 квітня урядовий десант висадився на засідання фракції "Слуга народу".

Кожна з цих зустрічей не була легкою прогулянкою для Свириденко, але вона на кожну з них прийшла.

"У нас трохи уже жартували із того, що в уряду трохи є схильність до політичного БДСМу.

Бо розмови були дуже непрості.

Юля і міністри вислухали багато чого.

Але всі її розмови зводились до того, що давайте говорити, ми ж ваш уряд", – розповідає один із присутніх на фракції СН.

А у прем'єрки, за великим рахунком, і не було іншого виходу.

Нинішня модель взаємодії не працює, тож її зустрічі з керівниками парламентських комітетів і фракціями стали, по суті, спробою перезапустити відносини і скинути накопичене за попередні місяці роздратування.

Атмосфера різнилася від зустрічі до зустрічі.

Але головне, що уряду вдалося донести серйозність ситуації.

Когось із нардепів Свириденко задобрювала можливістю впливати на те, куди в їхніх регіонах будуть виділятись гроші.

На повноцінне відновлення так званого старого доброго соцеконому, яким купували лояльність депутатів майже всі попередні уряди, у Свириденко банально немає грошей.

Але щоб проявити повагу до чинних депутатів, часом досить пообіцяти враховувати їхнє бачення того, як витрачати ті гроші, які і так уже виділені на проєкти в областях.

Когось із депутатів привели до тями погрози міністра фінансів Сергія Марченка, якого прем'єр не забувала приводити на більшість зустрічей.

Глава Мінфіну в притаманній йому спокійній манері обіцяв депутатам, що без голосувань грошей не буде, і уряд вимушений буде діяти за так званою 590-ою постановою КМУ, коли державне фінансування переводиться в "ручний режим" і спершу оплачуються потреби оборони і соціальної сфери, а решта витрат – якщо вистачить грошей.

Хоча здебільшого, звичайно, прем'єрка слухала претензії щодо різних програм із масовими популістськими виплатами на те, що Петро Порошенко 7 квітня афористично назве "фектінг, чекінг, єбакінг".

До честі прем'єрки, вона стійко вислуховувала всі претензії, змушувала профільних міністрів, хоч вони і самі часом є противниками цих програм, пояснювати, на що і скільки грошей витратили і чому.

Може, це була не ідеальна комунікація, може, частину незручних тем делікатно обійшли, але сама готовність Свириденко не тиснути, не ескалювати, не піддаватись емоціям, а шукати варіанти рішень, забезпечила частину фінального результату на табло в Раді.

"Взагалі не Єрмак": Буданов.

Самої готовності прем'єрки вислуховувати депутатські скарги для зрушення непопулярних законів з мертвої точки було б замало.

Тому в процес підключився інший канал впливу – менш формальний і, може, дещо відвертіший.

Свою зустріч із керівниками парламентських комітетів щодо проблемних законопроєктів 6 квітня провів і глава ОП Кирило Буданов.

За описами учасників наради, з якими вдалося поспілкуватися УП, ця розмова мала зовсім іншу атмосферу, ніж розмови з прем'єркою.

Кабінет глави ОП виявився дещо затісним, щоб комфортно вмістити в себе одразу всіх керівників комітетів, спікера Руслана Стефанчука і його першого заступника Олександра Корнієнка.

Але така камерність налаштувала депутатів на більш відвертий тон.

Як розповідають учасники наради, їм самим було цікаво побачити Буданова на новій роботі.

"Ясно, що коли мова заходила про якісь складні енергетичні закони чи спеціальні директиви ЄС, то Кирило не дуже в тому розумівся.

Коли щось про оборонку було, забезпечення армії, це були більше його теми.

Але загалом розмова була не так про суть законопроєктів, як про те, чому їх не ухвалюють, що заважає, чим це можна виправити", – розповідає один із учасників зустрічі.

"Ну і на контрасті з Єрмаком, який востаннє "опускався" до розмови з главами комітетів році, може, в 21-му, це було цікаво", – додає співрозмовник.

Загалом же, депутати діляться спостереженням, що Буданов справив враження людини, яка поки що не зовсім впевнено почувається в цілком новій сфері.

Часом депутати навіть підтрунюють з нового глави ОП, який не може з пів слова зчитувати натяки чи вгадувати зрозумілі депутатській бульбашці відсилки.

Але більшість співрозмовників УП сходяться на тому, що Буданов наразі випромінює чи не найбільше енергії в усьому політичному керівництві.

Хай він ще не до кінця розуміє, куди і як її варто прикладати, але сама собою вона підкуповує і здатна затягувати на свою орбіту.

І Буданов поступово все більше цю орбіту розширюватиме.

Він прийшов в ОП, плекаючи надію на швидкий і результативний переговорний процес щодо закінчення війни, який міг би стати трампліном у самостійне політичне майбутнє.

Однак в міру того, як перемовини сповільнюються, глава ОП все більш очевидно постає перед потребою стратегічного вибору.

Чи варто йому скоріше вистрибувати із цього неповороткого корабля Офісу Зеленського, щоб не налетіти з ним на котрусь із численних мін(діч)? Чи, може, раз він уже опинився на капітанському містку, варто спробувати розібратись, як тут усе працює?.

Кожна дружня і робоча зустріч з депутатами, керівниками комітетів тощо наводить на думку, що Кирило Олексійович готовий до довгого плавання.

А отже, без впливу на Раду йому буде не обійтись.

"Батько наш… Давид".

Кожен, хто шукає контролю над президентською фракцією та Радою загалом, має чітко розуміти, що в цієї отари вже є свій вівчар.

Можна по-різному ставитись до Давида Арахамії, але ніяк не заперечиш його фундаментальну роль у тому, що чинна Рада працює і дає результат.

"Слуга народу" має двох великих державників у президії Ради, 15 керівників формальних підгруп і з десяток неформальних.

Але поза цим є єдина людина, чиїх комунікаційних здібностей і авторитету вистачає, щоб збирати цю мозаїку в єдину картину.

І це Арахамія.

Попри вплив на тіньові економічні процеси, який приписують лідеру президентської фракції, він досі примудряється залишатися своїм хлопцем ледь не для всіх груп впливу у Раді.

Крім, хіба, "Батьківщини" Юлії Тимошенко, яка називала Давида Георгійовича винуватцем своїх проблем з НАБУ.

Арахамія це хтось, як СЕО, який досі ходить із працівниками на курилку, вислуховує їхні скарги, а коли щось стається, то намагається вирішити питання з акціонером.

Теоретично він може добитись будь-якого рішення, аби тільки постійно не знаходив якісь проєкти на стороні: то з американськими / російськими / тощо олігархами подружитись, то на мирні переговори поїхати.

Симптоматично, що березнева криза Ради акурат збіглась із часом постійного залучення Арахамії в переговорний процес разом із Будановим.

Ясно, що парламент посипався не тому, що глави фракції монобільшості не було на місці.

Але так само ясно, що без десятків багатогодинних зустрічей із своїми депутатами і іншими фракціями, які Арахамія провів за останній тиждень, ніякого результату Рада могла б і не показати.

Бо ні зі Свириденко, ні з Будановим депутати не ризикнуть бути настільки відвертими, і не з ними вони мають таку довгу історію більш-менш успішної співпраці.

Це можна було побачити 6 квітня наочно на засіданні фракції "Слуги народу" зі Свириденко та міністрами.

Поки Арахамія виступав і модерував розмову, все йшло загалом конструктивно.

Як тільки розмова переходила до прямої комунікації депутатів і урядовців, ситуація різко загострювалась, перетворюючись на обмін образами та претензіями.

Тож якби Арахамії не було, його довелося б вигадати.

Хоч у такого рівня впливу є й інший бік.

Дехто зі співрозмовників УП у вищих ешелонах влади припускає, що якби в Давида Георгійовича не було такого інтересу, то парламентська криза могла б і не зайти так далеко.

"Є враження, що Давид сам прицінювався і хотів показати власну необхідність.

Але врешті самому ж і довелося все гасити", – припускає один зі співрозмовників УП в дуже високих кабінетах.

"Треба розуміти, що Рада – це територія Давида.

Якщо хтось захоче перехопити на неї вплив, то хай спробує.

Але уже ясно, що без Арахамії тут все посиплеться", – розмірковує інший впливовий депутат "Слуги народу".

"Звичайно, важливо, що і Юля, і Кирило, і Давид кинулись працювати з депутатами, шукати рішення, компроміси.

Чесно кажучи, голосування за МВФівські й інші закони пройшли, бо всі розуміють безвихідь і можливу катастрофу, якщо не буде грошей.

Тобто всі зі свого боку трохи помогли, але якби ситуація не загрожувала катастрофою, то депутати і далі б собі бунтували", – пояснює ситуацію всередині президентської фракції один із її топів.

Виглядає на те, що в пост'єрмаковські часи в парламент раптово повернулось політичне життя з його кулуарними домовленостями, ситуативними рішеннями і різними центрами пливу.

Досягнуті спільними зусиллями ОП, Кабміну і Ради домовленості навіть щодо надважливих законів МВФ/ЄС дуже хисткі.

Під кожне наступне голосування їх доводитиметься щоразу перезбирати наново.

Уже зараз вимальовуються одразу кілька ключових людей, які шукатимуть можливості збільшувати свій вплив і контроль над парламентом.

Але перші успішні весняні голосування Ради наштовхують на думку, що парламент більше не хоче і не зможе бути однополярним.

Роман Романюк, УП.