Імперія без перемоги: як війна добиває Росію

Впливове американське видання The Hill надрукувало статтю професора політології в Університеті Рутгерса в Ньюарку Олександра Дж. Мотиля Putin’s delusions in Ukraine could rouse him to take on NATO (Марення Путіна щодо України можуть спонукати його кинути виклик НАТО).

Серед всього професор Мотиль, розглядаючи ситуацію в Україні, приходить до таких висновків: «Уявіть, що США вторгнуться до Канади, країни з однією десятою населення США та незрівнянно меншою та менш оснащеною армією. Уявіть також, що американські війська швидко захоплять частини Онтаріо, Квебеку та Манітоби. Уявіть, нарешті, що Канаді вдасться витіснити США з деяких спочатку захоплених територій та досягти глухого кута на фронті. А потім, через чотири роки інтенсивних боїв, США контролюють лише 19 відсотків Канади та зазнали 1,3 мільйона втрат.

Більшість розсудливих людей дійдуть висновку, що США вже програли такий конфлікт – не тому, що кожен глухий кут кваліфікується як поразка, а тому, що наддержава повинна бути здатною перемогти набагато меншого та слабшого супротивника. Слабші держави виграють, якщо не програють. Сильні держави програють, якщо не виграють.

Те саме, очевидно, стосується й російсько-української війни. Поточний глухий кут – це перемога України та поразка Росії. Хоча адміністрація Трампа, здається, цього не розуміє, Владімір Путін, схоже, живе у вигаданому світі».

Теза професора Олександра Мотиля про те, що «сильні держави програють, якщо не виграють», відображає фундаментальну асиметрію в теорії міжнародних відносин, де статика сили часто поступається динаміці політичної волі.

І це твердження є не просто парафразом сентенції Генрі Кіссінджера, наведеної у січні 1969 року в статті The Viet Nam Negotiations (В’єтнамські переговори), де він у впливовому журналі Foreign Affairs вивів відому формулу асиметричної війни: «Партизан виграє, якщо він не програє. Регулярна армія програє, якщо вона не виграє» (The guerrilla wins if he does not lose. The conventional army loses if it does not win), а глибоким аналізом структурної вразливості тоталітарних та імперських режимів. Для великої держави, яка ініціює конфлікт або претендує на гегемонію, відсутність явної та швидкої перемоги автоматично запускає механізми внутрішньої деградації.

Це пов’язано з кризою легітимності, адже у жорстких вертикальних системах право на владу часто базується на міфі про непереможність та ефективність «сильної руки». Та коли ця сила стикається з неспроможністю досягти задекларованих цілей, руйнується суспільний договір, який тримається на страху та престижі режиму, що призводить до фрагментації еліт і зростання протестних настроїв.

Також концепція професора Мотиля підкреслює роль ресурсного виснаження та інституційного паралічу Московії. Велика держава має значно вищі «витрати на утримання» своєї позиції: логістика, фінансування окупації, санкційний тиск та необхідність підтримувати глобальний статус вимагають колосальних вкладень.

Та якщо війна переходить у фазу на виснаження, відсутність перемоги стає еквівалентом стратегічної поразки, оскільки ресурси витрачаються на підтримання статус-кво, тоді як опонент (часто менша держава) виграє вже самим фактом свого виживання.

У цьому контексті «не-перемога» для агресора Росії означає делегітимізацію її міжнародного статусу та руйнування стримуючого ефекту, що заохочує інших політичних акторів до опору.

Стаття професора Олександра Мотиля вказує на те, що для великих потуг у стані занепаду або системної кризи будь-який результат, що не є капітуляцією ворога, стає каталізатором внутрішнього колапсу, перетворюючи зовнішньополітичну невдачу на фатальну внутрішньополітичну катастрофу.

Наразі концепція «не-перемоги» в контексті сучасної російської агресії є ключовою для розуміння ерозії імперської стійкості, де відсутність чітко озвученого тріумфу прирівнюється до стратегічної поразки.

Адже до Великої війни Росії в Україні 24 лютого 2022 року міжнародний статус Російської Федерації, яка видавала себе «за велику державу», тримався не лише на матеріальних ресурсах, а й на здатності імітувати силу, яка не піддається сумніву.

Але коли агресивна тоталітарна  Московія зіштовхнулася в Україні із затяжним опором, відбулася стрімка деградація її ролі як глобального та регіонального арбітра.

Руйнування стримуючого ефекту має каскадний характер. Бачачи, що Кремль більше не може нав’язувати силою свою волю, світові геополітичні гравці та регіональні лідери перестали підлаштовуватися під Москву і почали відкрито шукати альтернативи,  маневруючи між різними центрами впливу.

Це перетворює вчорашнього гегемона на «паперового тигра», чиї загрози більше вже ніким не можуть серйозно сприйматися як  безальтернативні директиви.

Аналіз професора Олександра Мотиля влучно підсвічує внутрішню механіку цього процесу. Оскільки для тоталітарних режимів із месіанськими претензіями зовнішня експансія є не просто інструментом геополітики, а фундаментом внутрішньої легітимності.

У стані системної кризи будь-який результат, що не завершується повною капітуляцією опонента, демонтує міф про непереможність режиму. Це запускає механізм «внутрішнього колапсу», де еліти починають пошук винних у відсутності перемоги, а репресивний апарат втрачає впевненість у стабільності владної вертикалі.

І ця нездатність досягти перемоги  трансформує зовнішню невдачу в пряму загрозу для самого виживання державної системи. А в умовах деградації державних інститутів, неспроможність Російської Федерації перемогти, перетворюється на пусковий механізм для незворотних змін. При цьому стаючи головним детонатором внутрішніх процесів, що трансформують накопичене соціальне та елітне невдоволення у фатальну політичну катастрофу. Де розбіжність між бажанням захоплення територій й домінуванням над іншими та реальними спроможностями Москви призводить до руйнування владного моноліту.

Розгляд поточної політичної динаміки Російської Федерації вказує на те, що вона опинилася у пастці «стратегічного розриву», коли  невідповідність між декларованими імперськими амбіціями та наявними ресурсними  можливостями стає критичною.

В умовах прогресуючої в Росії ерозії державних інститутів, які фактично перетворилися на інструменти обслуговування вузькокорпоративних інтересів правлячої верхівки, стан «не-перемоги» виступає не просто як воєнна невдача, а як потужний каталізатор системної кризи. Це явище анулює чинний соціальний контракт, що базувався на ідеї відновлення геополітичної величі в обмін на лояльність та відмову від політичних прав.

За такого розвитку подій, остаточна руйнація владної єдності практично стає неминучою через деградацію механізмів арбітражу між елітними групами. Коли центральна влада втрачає здатність демонструвати успіх і гарантувати безпеку активів, внутрішньоелітні конфлікти переходять з прихованої стадії у відкриту фазу боротьби за перерозподіл ресурсів, які дедалі скорочуються.

Соціальне невдоволення, що тривалий час стримувалося у Росії репресивним апаратом і медійною пропагандою, здатне спровокувати наростаючий вибух, неминуче стаючи  інструментом у протистоянні між кремлівськими та регіональними елітами. І ця дестабілізація через невдоволення мас буде використана регіональними кланами для послаблення диктатури Кремля.

Тому політична катастрофа може стати логічним завершенням тривалого періоду інституційної деградації, де ігнорування Кремлем власних обмежень закінчиться паралічем управління та крахом усієї державної системи.

Можна сказати, що аргументація професора Олександра Мотиля ґрунтується на класичному розмежуванні між тактичними здобутками на полі бою та стратегічними наслідками для державності, де нинішній стан «позиційної війни» інтерпретується не як поразка Києва, а як фундаментальний провал ревізіоністських цілей Москви. 

Адже з погляду політичного реалізму, перемога у війні визначається здатністю української політичної спільноти зберегти суверенну суб’єктність в умовах загрози своєму існуванню.

Оскільки початковим завданням Росії була повна ліквідація української державності, демілітаризація та встановлення маріонеткового режиму, неспроможність досягти цих цілей протягом тривалого часу де-факто означає стратегічну поразку тоталітарного режиму Путіна. 

Україна ж, попри тимчасові територіальні втрати та виснажування ресурсів, не лише зберегла інституційну стійкість, а й здійснила безпрецедентну інтеграцію в західну архітектуру безпеки. Що в перспективі робить її частиною трансатлантичного простору, навіть за умови «замороженого» фронту.

У цьому контексті «глухий кут» стає пасткою саме для Росії, оскільки він знищує міф про непереможність її армії та змушує Москву витрачати колосальні ресурси на утримання окупованих територій без можливості остаточно нав’язати їм свою політичну волю.

Також статичність лінії фронту виявляє обмеженість російського наступального потенціалу та перетворює війну на виснажливе змагання економік, де Росія змушена протистояти консолідованому ресурсу Заходу.

Україні, яка знаходиться під парасолькою західної підтримки, вдається модернізувати оборонний сектор та зосередитися на політичному виживанні. Що українці використали для створення нового типу держави – «мілітаризованої демократії» з високотехнологічною економікою, здатною на автономне виживання в умовах тривалого конфлікту.

Для формування цієї моделі «мілітаризованої демократії» Україна використала унікальний синтез наявної індустріальної бази, західних управлінських стандартів та феномену «мережевого суспільства».

Це можна визначити, як «суспільний договір стійкості». Коли традиційна демократія адаптувалася до умов затяжної війни через високий рівень самоорганізації  – волонтерський рух. Створено безпрецедентну систему, де суспільство не просто споживає безпеку від держави, а є її активним співвиробником.

Україна трансформувалася з отримувача міжнародної допомоги на ключового постачальника регіональної безпеки, перетворюючись на унікальну технологічну військову лабораторію західного світу. Місце, де цикл від ідеї до застосування зброї скоротився з років до місяців або й тижнів.

 Сучасний збройний конфлікт в Україні виступає каталізатором фундаментальної ревізії класичної воєнної науки. У той час як чинні західні військові статути значною мірою спираються на досвід конфліктів низької інтенсивності або традиційних воєн минулого століття, український досвід демонструє перехід до зміни стратегії на користь домінування високих технологій над кількісним ресурсом.

Таким чином, Україна на практиці формує нову архітектуру глобальної безпеки, де технологічна асиметрія та цифровізація поля бою стають визначальними факторами стратегічної переваги, змушуючи провідні армії світу адаптувати свої доктринальні документи до реалій високотехнологічної війни.

Тоталітарна Росія поставила все на «смерть» України як держави, а отримала народження потужного регіонального лідера з найбільш боєздатною армією в Європі та унікальним досвідом стійкості. А саме існування незалежної Української держави стало найбільшим геополітичним тріумфом сучасності.