Мінус 100 тисяч населення за рік: як війна перетворює міста Донбасу на примари

Прифронтові міста Донбасу порожніють: виїжджають навіть найстійкіші. За даними Донецької обласної військової адміністрації (ОВА), на початку квітня 2026 року в області лишається 180 тисяч цивільного населення. Рівно рік тому, у квітні 2025 року, ця цифра становила 280 тисяч.

Люди тікають від війни, залишаються найстійкіші. Коротко про – про ситуацію там, де виживають ті, що залишилися.

Слов'янськ: зупинилася ТЕС, але працюють магазини

До війни тут мешкало близько 100 тисяч людей. Зараз, за ​​оцінками місцевої влади та журналістів, залишилося приблизно 20–30 тисяч, хоча відчуття, що набагато менше. 2014 року Слов'янськ став відправною точкою для початку антитерористичної операції (АТО) України (13 квітня), потім – другим домом для першої хвилі внутрішніх переселенців, витримавши до цього тримісячну окупацію бойовиками «ДНР». Зараз же місто – немов кістка у горлі ворога. Зайняти цю територію росіяни мріють серйозно: так вони сподіваються вийти на кордони Донецької області, а також отримати доступ до водоканалу «Сіверський Донець – Донбас», який вкрай їм необхідний. Але поки що вони можуть лише мріяти про це та бомбардувати місто.

Вдень Слов'янськ має майже нормальний вигляд: працюють магазини, відкриті аптеки, можна зустріти людей на вулицях. Але це відчуття оманливе. У будь-який момент цей фрагмент мирного життя може бути перерваний ударом авіабомби, ракети або з артилерії. Фронт досить близько, близько 30 км.

Життя у Слов'янську тримається навколо нестабільної інфраструктури. Електрику відключають регулярно, іноді на кілька годин, іноді на добу після обстрілу. Вода подається з перебоями. Інтернет частіше мобільний, і він перевантажений. Люди адаптувалися: у дворах стоять генератори, запаси води у пластикових каністрах.

- Ми живемо за графіком світла. Якщо дали електрику, то одразу готуємо, заряджаємо все, що можна, – каже місцевий мешканець Андрій.

Частина мешканців Слов'янська провела зиму у підвалах, а зараз, з настанням теплих днів, дедалі частіше пересуваються поверхнею. У місті працюють волонтери, привозять продукти, інколи працюють польові кухні.

Значна частина тих, хто залишився, – люди похилого віку, які не хочуть або не можуть виїхати. Нині це важко: треба прийти на точку відправлення евакуаційного автобуса, який довезе до Лозової на Харківщині, а звідти вже потягом діставатися кудись доведеться. Не всі готові на таку довгу та важку подорож. Але доводиться це робити хоч би для того, щоб вивезти дітей. Ті, що залишилися, кажуть, що вже звикли до війни.

Цими днями остаточно припинила роботу Слов'янська ТЕС – ключовий елемент інфраструктури регіону. Зупинено останній блок – ситуація з безпекою не дозволяє залишати станцію, що працює на лінії фронту. При цьому транзит електроенергії та подачу питної води до міста буде продовжено.

Краматорськ: вокзал став пам'ятником трагедії

Краматорськ, який став фактичним адміністративним центром Донецької області після початку окупації у 2014 році, також втратив за роки війни значну частину своїх мешканців: зі 150 тисяч населення скоротилося до 40 тисяч.

Поки що Краматорськ можна назвати «найживішим» містом регіону: тут працюють супермаркети, банки, пошта, лікарні, є якась ділова активність. Але як і скрізь – під загрозою обстрілів.

Краматорськ регулярно зазнає ударів, у тому числі по інфраструктурі. Вокзал, адміністративні будинки, житлові квартали стають постійними цілями атак росіян. Але поки що місто залишається головним логістичним центром регіону, звідси також евакуювали людей спочатку до Лозової Харківської області, а потім – потягом далі по Україні. Щодня із Краматорська виїжджають десятки людей.

Вокзал Краматорська не працює з весни 2022 року, після того, як 8 квітня по ньому було завдано удару «Точкою У» у той час, як там знаходилися люди, які чекали на евакуацію. Загинула 61 людина, понад сто було поранено. Досі в Краматорську вшановують пам'ять жертв цього удару, а вокзал залишився лише нагадуванням як про мирний час, так і про трагічний момент історії міста.

Також у Краматорську зосереджено медичну систему регіону. Лікарні приймають не лише місцевих жителів, а й поранених з фронту. Інтернет та зв'язок працюють краще, ніж в інших містах. Багато установ використовують супутникову систему Starlink, що дозволяє зберігати зв'язок навіть при пошкодженні інфраструктури.

Але цілі квартали Краматорська вже порожні: квартири закриті, люди поїхали. Не всі готові жити у постійній напрузі та очікуванні ударів.

– У нас є магазини, є робота, але немає впевненості, що завтра це буде, – зазначає мешканець міста Станіслав.

Дружківка: моляться на соціальні автобуси

Дружківка зараз – це зона між «живими» містами та фактичною лінією фронту. До війни тут мешкало близько 60 тисяч людей, зараз – від сили 10-11 тисяч. Місто регулярно обстрілюється, його приватний сектор виглядає як суцільні руїни та згарища.

Працюють окремі магазини та аптеки, але асортимент у них мінімальний. Іноді відкриваються банківські відділення, коли є світло та зв'язок.

Особливе значення тут мають соціальні автобуси, які стали для мешканців не просто транспортом, а життєво важливим зв'язком із зовнішнім світом. З їхньою допомогою люди можуть дістатися до банків, лікарень, аптек в інших населених пунктах, а також залишити місто.

- Без цих автобусів ми б не змогли отримувати пенсію та купувати ліки. Залишилися переважно літні люди, а також ті, хто не має можливості виїхати. Незважаючи на постійні заклики до евакуації, тут продовжують жити сім'ї з дітьми, – кажуть мешканці Дружківки.

Загальний настрій можна описати як очікування: люди розуміють, що ситуація погіршується, але сподіваються, що зможуть утриматись. Але щомісяця, за їхніми словами, стає дедалі гірше. Заклики до евакуації від влади звучать все частіше – і все частіше сім'ї наважуються на виїзд, хай навіть у нікуди. Психологічна невизначеність тисне так само, як і постійне очікування на обстріл. Ті, хто ще тримається, сподіваються: "Може, пронесе".

Костянтинівка: люди евакуюються пішки

Напевно, це найважча рана на тілі регіону – від колись 70-тисячного міста залишилися практично одні руїни та максимум 5 тисяч населення. Костянтинівка фактично вже перебуває у зоні активних бойових дій, обстріли тут не припиняються – росіяни пробивають собі дорогу до залізничного вузла та кордонів області.

Евакуація з Костянтинівки – вкрай небезпечна та важка. Дороги знаходяться під вогневим контролем, тому іноді людей вивозять військові, але це відбувається нерегулярно. Є випадки, коли мешканці залишають місто пішки та йдуть у напрямку Дружківки за кілька кілометрів. Таких сміливців небагато: часто люди відмовляються від евакуації, боячись дороги – ніколи не знаєш, де лежать смертоносні «сюрпризи».

У самій Костянтинівці умови життя критичні: електрика може бути відсутня цілодобово, вода стала дефіцитом, магазини та аптеки або не працюють, або відкриті епізодично. Люди живуть у підвалах, намагаючись якомога рідше виходити надвір. Один із мешканців каже, що вони вже не живуть, а просто чекають на закінчення того, що відбувається.