Минуло сто років

Примітка редакції. Ми більш схожі, ніж хотілося б вірити. Та ми менш схожі, ніж було б страшно уявити.

Міжвоєнна Британія може здаватися сутінковим ландшафтом. Буремним двадцятиліттям, яке затиснуло між темними тінями минулого та того, що ще тільки мало статися.

Такий поділ на рамки неминучий. Але він водночас безглуздий: люди там жили повним, різноманітним, яскравим життям. Як пише Елвін Пейдж-Тернер у книжці A Shellshocked Nation: Britain Between the Wars, тодішні люди були дуже схожими на нас сьогодні.

Досить згадати, що відбувалося у 1922-1924 роках. Британія встигла змінити чотирьох прем’єр-міністрів. Прем’єра на Даунінг-стріт постійно критикували як другосортного політика. Партійна система руйнувалася під тиском гучних викликів і зліва, і справа. Претенденти ще більше надихалися новими, зовсім неслухняними медіа.

Як сказав один журналіст у 1925 році: «Чи взагалі може політична партія вижити, коли найпопулярніші газети, які зазвичай її підтримують, день і ніч висміюють її лідера?» Відповідь — легко. Але згадайте, що було далі.

Погіршення промисловості аж до переозброєння 1930-х, високі податки через воєнний борг, заворушення, паніка навколо громадського порядку. Згадайте національний шок від пандемії — «іспанки». Вона, ймовірно, забрала більше життів у набагато меншого за кількістю населенні, ніж Covid.

Згадайте, «тарифна реформа» розколола політику так само, як це зробив у наші часи Brexit.

Інший національний шок цього періоду — крах на Волл-стріт і Велика депресія. Нічого подібного за масштабом ми останнім часом не переживали. Але сама думка про лейбористський уряд 1931 року, не здатний радикально впоратися з величезними економічними проблемами, звучить тривожно.

Лейбористського канцлера скарбниці Філіпа Сноудена звинувачували в короткозорому казначейському мисленні — приблизно так само, як нещодавно критики пройшлися по Рейчел Рівз.

Тоді лейбористи не стикалися з якоюсь серйозною загрозою збоку тодішніх (надто переоцінених) британських комуністів. Але корисно пам’ятати, що ренегат Освальд Мослі встиг зробити ще до своїх загравань із нацизмом. За короткий час свого перебування в партії він висунув економічний маніфест, який багато хто з нинішніх лівих лейбористів зустрів би оплесками.

«Скорочення безробіття… Довгострокове економічне планування, регіональні інвестиції, промислові субсидії і громадські роботи, усе це підкріплене націоналізацією Банку Англії та державним контролем над фінансовим сектором, а також високими тарифами на імпорт». Хіба це не оцінили б у наш час?

А тоді Ллойд Джордж назвав це «нерозсудливою сумішшю Карла Маркса і лорда Ротермера», але це вразило багатьох найяскравіших умів того часу, включно з Джоном Мейнардом Кейнсом, а також Ная Бевана і молодого Єна Мікардо.

Тим часом, якщо ми шукаємо сучасні паралелі, то в цій розповіді лідер лейбористів Джордж Ленсбері, радикал зі східного Лондона і палкий пацифіст, дуже нагадує Джеремі Корбіна. Ленсбері мав велику моральну стійкість, не пив і не курив. Також він ненавидів лайку. Хоча й зізнався: «Роздратування Палати громад довели б до лихослів’я навіть янгола — а я точно не янгол».

Якщо політичні паралелі вражають, то соціальні — вражають ще більше. Суперечки і плутанина навколо трансгендерних прав сьогодні мають грубий аналог у 1920-х роках — у медіаобуренні через андрогінні зачіски й манери одягатися.

Сама преса також була в центрі суперечок. І вела вона їх у спосіб, який нагадує сьогоднішні соцмережі. Критика Болдвіна на адресу медіамагнатів Бівербрука і Ротермера добре відома. Але мене вразила та лють, з якою Болдвін розносив масову пресу як «машину пропаганди», що використовує «відверту брехню, викривлення, напівправду, зміну сенсу шляхом виривання фраз із контексту, замовчування і редакційне коментування промов, які навіть не наводяться».

Чесно? Це дуже схоже на те, як нинішні політики критикують соцмережу X.

Тим часом далеко за межами університетів і Фліт-стріт існувало буржуазне життя, запахи і смаки якого нам добре знайомі. Воно насолоджувалося новими електричними приладами. Щодня тішилося новими смаками. Тернер перелічує ласощі, які тоді вже виготовляли у Британії: «Aero, Black Magic, Chocolate Homewheat Digestive, Chocolate Orange, Crunchie, Fruit and Nut, Kit-Kat, Maltesers, Mars bars, Quality Street, Rolos, Roses and Smarties».

І все ж Тернер особливо вдало відмітився, коли ненав’язливо нагадав, наскільки 1920-ті і 1930-ті водночас відрізнялися від нас. Він проводить читача через великі, добре відомі моменти, які сьогодні пишуться з великої літери — Голодні марші, Крах, поступове піднесення Гітлера, Загальний страйк і джазову епоху.

Щодо сексу, то поза інтелігентськими колами це була набагато суворіша і стриманіша епоха. Будь-яка добра популярна історія, втім, повинна також ламати наші уявлення. Тому ми дізнаємося і про жінку, яка пробиралася між рядами глядачів у кінотеатрах південного Лондона — «лагідну, немолоду даму з жирним чорним чубом», відому як «Тоссофф Кейт», яка пропонувала чоловікам свої послуги, поки тривали фільми. Ой лишенько.

Але за нашими мірками масова культура була сентиментальною й наївною. Британська публіка була шокована, коли «розмовне кіно» принесло їй справжні американські голоси.

Хоча відвідування церков швидко падало, це все ще була християнська країна. Вона жила у той спосіб, яким більше не може користуватися сьогодні: до єпископів серйозно дослухалися, театральна сцена підлягала цензурі. Фільми, зняті у Британії, частіше були романтичними і пристойними, ніж зухвалими.

Відносини між аудиторією й новими медіа також змінювалися. Кіно, порівняно з традицією спільного співу під мюзикли, було пасивним досвідом — так само, як смартфони і нескінченний думскроллінг ще більш пасивні сьогодні.

BBC йшла до національного домінування. Та тоді її вплив був консервативним. Працювала редакція під проводом грізної фігури Джона Ріта, якого Черчилль називав «Грозовим перевалом».

Поза кінотеатрами і театрами тінь Великої війни висіла всюди — від величезних меморіальних таблиць у школах і селах до присутності на вулицях ветеранів з інвалідністю. Не вистачало сотень тисяч чоловіків: у 1921 році жінок було більше за чоловіків на 4,8%, а найбільший розрив припав на вік від 30 до 35 років.

У цій віковій групі загинув кожен шостий. Через це було значно більше самотніх жінок. Велика кількість дітей виросла, так і не знаючи батька — їхня поведінка стала однією з численних моральних панік тієї доби.

Тернер будує свою розповідь на газетах і журналах. Вийшло різке, живе і несподіване читання, немов знизу вгору. Наприклад, це фактично останній період, коли аристократія ще має значення, підпираючи соціальну ієрархію. Економіка, що трималася на величезному класі прислуги, розпадалася завдяки пилососам, холодильникам і пральним машинам, які було достатньо лише увімкнути в розетку.

Багато маєтків у той час уже були занедбаними або втратили чоловіків, які мали б їх успадкувати. Втім, величезні податкові підвищення 1940-х, які мали перевернути життя вищого класу, були ще попереду. Сюди так і проситься яскравий опис лондонського Сіті в його останню добу капелюхів, циліндрів і димної імперської величі в дусі «Саги про Форсайтів».

Але я вже чіпляюся до деталей. Це важкі й тривожні часи. І тут трохи заспокоює нагадування, що втрачений світ, який часто уявляють більш затишним і патріотичним, насправді був таким схожим на наш.

Чому ми інстинктивно відчуваємо, що попередні десятиліття були консервативними і тихими? Саме так люди між двома війнами думали про попередню добу, яка за фактом також була і бурхливою, і загрозливою. Саме так ми схильні думати про життя 1950-х або навіть 1980-х. І в кожному випадку це глибоко хибна пам’ять.

Можливо, через те, що «теперішнє» за визначенням є новим і складним, минуле мусить здаватися консервативним у порівнянні. Але це ніколи не буває правдою. Що глибше копаєшся в реальності попередніх десятиліть — то ясніше бачиш, що вони здавалися людям такими ж швидкоплинними, як і будь-який день нашого сьогодення.

Це надзвичайно правдиво і для міжвоєнного періоду. Британці тоді, як і ми, стикалися з екзистенційними викликами, які ледве могли осягнути. Вони, як і ми, бачили, як праця і дозвілля змінюються через технології, яких їхні батьки навіть не могли уявити.

У них були інші соціальні структури, інші промислові ландшафти та інша музика. Але, якщо вірити свідченням, вони не були ані більш моральними, ані більш впевненими в собі, ані більш працьовитими за нас.

Тож спокійніше. Це шалене читання, але на глибшому рівні воно працює і на диво заспокійливо.