Церковна деокупація: як війна та Томос змінюють релігійну мапу Харківщини

Коли в країні триває війна, навіть те, що століттями здавалося незмінним, раптом починає хитатися. Віра, громада, церква — все це для багатьох українців стало не лише духовною опорою, а й питанням вибору, який вже неможливо відкласти «на потім».

За матеріалами Служби безпеки України, з 2022 року відкрито 208 кримінальних проваджень щодо антиукраїнської діяльності та інших злочинів серед представників Української православної церкви Московського патріархату. Ці цифри — не просто юридична звітність, а свідчення глибокої кризи довіри до інституції, яка десятиліттями мала колосальний вплив на мізки українців.

Водночас відбувається й інший, тихіший, але не менш промовистий процес: лише з початку цього року 63 релігійні громади перейшли до Православної церкви України, а загалом від початку повномасштабної війни таких громад в Україні діє вже 277. За кожною з цих цифр — не суха статистика, а непрості людські долі, гострі суперечки на зборах та болючі сумніви.

Як саме цей вибір переживають на Харківщині, де війна відчувається особливо гостро?

988 рік: Хрещення Русі та коріння, що глибше за Москву

Історію православ’я на українських землях традиційно ведуть від 988 року — хрещення Русі князем Володимиром Великим. Важливо розуміти принциповий історичний момент: коли в Києві вже стояли величні храми, а Київська митрополія офіційно увійшла до складу Вселенського патріархату, на місці майбутньої Москви ще шуміли ліси. Москва як церковний та політичний центр з’явилася на історичній арені значно пізніше, тому претензії сучасного Московського патріархату на роль «материнської церкви» для Києва не мають жодного історичного підґрунтя. Київська традиція — первинна.

Після розколу 1054 року Русь опинилася в орбіті східного християнства. Спочатку митрополитів призначали з Константинополя, але згодом їх почали обирати місцеві єпископи. Ситуація радикально змінилася після відмови Москви прийняти Флорентійську унію: тамтешнє духовенство самостійно, без згоди Царгорода, обрало власного митрополита. Це стало фактичним початком самопроголошеної ізоляції російської церкви, яка почала розвиватися окремо від давньої київської традиції, поступово перетворюючись на інструмент державної влади.

Від Києва до імперії: як українське православ’я втрачало суб’єктність

У 1686 році Київська митрополія була підпорядкована Московському патріархату. Це сталося в умовах, коли Київ і Лівобережна Україна вже перебували у складі Московської держави. В російській імперії церква остаточно втратила незалежність: патріаршество скасували, а церковне управління здійснював Святійший синод — фактично державне міністерство під контролем царя.

Цікавим парадоксом XVIII століття є те, що значну частину вищого духовенства імперії складали саме вихідці з України, випускники Києво-Могилянської академії. Вони обіймали провідні посади, проте сама Київська митрополія при цьому розчинялася у російській церкві, втрачаючи свої унікальні риси. Цей період завершився лише з розпадом імперії

Спроба створити Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) у 1918–1921 роках була жорстоко придушена: радянська влада ліквідувала майже всіх її священників. Після 1945 року на території СРСР легально могла існувати лише одна структура — російська православна церква, яка діяла під пильним наглядом КДБ.

1992 рік: тернистий шлях Київського патріархату

Після проголошення незалежності України питання власної церкви знову стало на порядок денний. Митрополит Київський Філарет очолив рух за розбудову Української православної церкви Київського патріархату. У 1992 році частина духовенства провела собор у Києві, об’єднавши представників УПЦ та УАПЦ. Патріархом заочно обрали єпископа Мстислава Скрипника, який перебував у США, а Філарет став його заступником.

Проте шлях до єдності був нерівномірним. УПЦ КП швидко розвивалася на заході та в центрі країни, тоді як на сході, зокрема на Харківщині, панівне становище зберігав Московський патріархат. До 2018 року УПЦ КП мала величезну кількість прихильників, але канонічне визнання світового православ’я все ще залишалося мрією, яку багато хто вважав недосяжною.

Томос без міфів: церковне повноліття України

Що ж насправді означає Томос, про який так багато сперечалися? Це не просто урочистий папір. Це указ очільника Вселенського патріархату, який підтверджує «церковне повноліття» нації. Ще у 1924 році Константинополь видав документ, де визнав передачу Київської митрополії Москві у 1686 році неканонічною. Тобто Томос 2018 року лише відновив історичну справедливість.

Принцип автокефалії базується на логіці: незалежна держава — незалежна церква. Юрисдикція помісної церкви чітко обмежена державними кордонами. У випадку України Томос зафіксував територію нашої країни як виключний канонічний простір ПЦУ. Це означає, що присутність будь-яких інших церковних структур з центрами в іноземних державах (тим паче в державі-агресорі) є аномалією з точки зору церковного права.

Здавалося б, всі критичні питання вирішені, але ж ні! УПЦ Київського патріархату припинила існування як окрема юридична особа після Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року. Тоді вона разом з УАПЦ увійшла до складу Православної церкви України (ПЦУ). Частина духовенства на чолі з Філаретом не погодилася з цим рішенням, вони заявили про продовження існування УПЦ КП як окремої структури. Частина вірян і духовенства підтримала цю позицію й не перейшла до ПЦУ.

До 2019 року в Україні розклад сил був таким:

• УПЦ МП – 12 000 парафій;
• УПЦ КП – 4 800 парафій;
• УАПЦ – 1 000 парафій.

Після 2018 року Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква увійшли до складу Православної церкви України. З 2019 до 2026 року частина парафій УПЦ МП теж приєдналася до ПЦУ, але таких було небагато – близько 15–18% від загальної кількості. Найбільше переходів відбулося після 2022 року.

Харківська єпархія під тиском війни: де залишається вплив Москви?

У 2026 році на Харківщині структура Московського патріархату продовжує існувати через два основні центри:

• Харківська єпархія: Її серцем є Свято-Благовіщенський собор. Попри те, що будівля зазнала пошкоджень від обстрілів, богослужіння тут тривають. Навколо цього центру діє найбільша мережа області — близько 300 парафій.
• Ізюмська єпархія: Головний храм — Свято-Вознесенський собор в Ізюмі. Цей регіон пережив жахи окупації 2022 року, що наклало відбиток і на церковне життя. Кількість активних парафій тут коливається від 100 до 150, багато з яких фактично не діють через руйнування та виїзд людей.

Ці дві єпархії демонструють контраст: відносно стабільний Харків та понівечена Ізюмщина, де церковна структура тримається радше на інерції, ніж на реальній підтримці громади.

ПЦУ на Харківщині

Православна церква України в нашому регіоні спирається на два фундаменти:

• Харківська єпархія ПЦУ: Центром є Свято-Дмитрівський собор на Полтавському Шляху. Це живий осередок українського слова та молитви. Після 2022 року до неї почали активно приєднуватися громади, і сьогодні в області діє від 70 до 90 парафій цієї структури.
• Харківсько-Полтавська єпархія ПЦУ: Це унікальне об’єднання. Важливо зазначити, що це колишня група УАПЦ (оновленої), яка мала свій особливий шлях розвитку і приєдналася до ПЦУ як окрема одиниця. Її головний осередок у Харкові — храм святого Іоанна Богослова на Салтівці. Сама єпархія охоплює дві області, що створює специфічну мережеву структуру, де на Харківщині діє близько 40–60 парафій.

Харків на роздоріжжі: чому переходи даються так важко?

Від початку повномасштабного вторгнення до кінця 2025 року процес переходів до ПЦУ став помітним: 214 громад офіційно змінили юрисдикцію. Архієпископ Харківський і Слобожанський Митрофан зазначає, що на Харківщині цей шлях надзвичайно тернистий. Наразі в області зафіксовано лише 5 ключових переходів: громади в Дергачах, Лозовій, Коротичі, Пісочині та парафія Іоанна Богослова у Харкові.

Більшість із 35 храмів ПЦУ в регіоні — це нові громади, створені з нуля. Чому так? Бо перехід — це завжди конфлікт. Це боротьба за будівлі, зіткнення поглядів і часто відкрите протистояння зі священниками, які не хочуть втрачати вплив. Хоча самі харків’яни здебільшого налаштовані нейтрально, ситуація в громадах часто розжарена до межі.

Російські паспорти та сухпайки: коли віра стає зрадою

Факти, оприлюднені СБУ, б’ють по самій суті релігійної довіри. Коли у храмах замість святого письма знаходять прокремлівську літературу, сухпайки російських окупантів та стоси російських рублів, у звичайних прихожан виникає закономірне питання: «Кому ми насправді молимося і кого підтримуємо своїми пожертвами?».

Для пересічного вірянина звістка про те, що чернець у харківському монастирі має російський паспорт, а 78 священнослужителів отримали підозри у злочинах проти держави, стає точкою неповернення. Це вже не про богословські суперечки — це про фізичну безпеку.

Особливо болючою стала історія митрополита Єлисея (Ізюмська єпархія), який під час окупації відкрито благословляв колаборанта Віталія Ганчева — людину, що здавала ворогу місцевих активістів та волонтерів. Після втечі Єлисея до росії навіть Синод УПЦ МП був змушений визнати його зрадником і звільнити з посади. Такі випадки руйнують авторитет церкви набагато швидше, ніж будь-яка атеїстична пропаганда.

Віра як щит: чому церква та громада — єдине ціле

Ця історія не про політику в чистому вигляді. Вона про право українців мати свій духовний дім, де не буде місця «рускому міру». Церква не може бути відділена від життя громади, особливо коли громаду намагаються знищити. Кожен перехід парафії, кожна українська молитва у стінах древніх храмів — це ще одна цеглина у фундамент нашої незалежності. Віра, яка залишається вірною Україні, стає справжнім щитом, що береже нашу ідентичність і дає сили вистояти у найскладніші часи.

Дана Олєйнікова