Екстрене дофінансування культурних інституцій: підсилення чи одвічне латання дірок

У середу, 8 квітня, міністерка культури, віцепрем’єрка з гуманітарної політики Тетяна Бережна у своїх соцмережах повідомилапро ухвалення Кабміном двох нових постанов, що мають на меті підсилити Національну кіностудію імені Олександра Довженка, а також захист сфери культурної спадщини.

«Детектор медіа» проаналізував ці дві нові постанови Кабміну, а також те, який потенційний ефект вони можуть мати з огляду на наявні виклики у галузі.

Міністерство культури продовжує не лише запускати кількамільярдні програми грантів на виробництво культурного контенту, але й «латати діри» у функціонуванні ключових (але від того не менш крихких) вітчизняних культурних інституцій. І це не може не тішити, навіть попри те, що наразі це лише точкові кроки в традиційному вже режимі «гасіння пожеж», і гасити ще лишається багато чого.

За першою зі згаданих постанов уряд збільшив фінансову підтримку Національної кіностудії імені Довженка — на це буде спрямовано додаткові 29,4 млн грн. «Збільшуємо підтримку кіностудії і спрямовуємо кошти на стабілізацію роботи інституції — виплату заробітних плат, покриття комунальних витрат і поступове погашення накопичених боргів», — пояснила Тетяна Бережна у своєму повідомленні в соцмережах.

Додаймо трохи контексту задля розуміння того, як такі великі та навіть ландшафтотвірні інституції, як Національна кіностудія імені Довженка, взагалі можуть опинитися в ситуації, коли держава змушена «в ручному режимі» екстрено розв’язувати питання їхнього поточного фінансування. Річ у тім, що внаслідок повномасштабного вторгнення, що триває вже п’ятий рік, кіностудія опинилась у складних умовах: зокрема зменшилася кількість замовлень і активностей в її павільйонах. Відповідно, у кіностудії сформувалася заборгованість, що суттєво ускладнює її розвиток і можливість вести ефективну діяльність.

Відтак, Кабмін був змушений реагувати на ці обставини та перерозподілив частину видатків бюджету Мінкульту на 2026 рік, спрямувавши ці кошти з програми стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки на програму державної підтримки кіно.

Завдяки цьому рішенню Національна кіностудія імені Довженка зможе покрити власні поточні витрати. Також, за словами Тетяни Бережної, це рішення дозволить спрямовувати не менш як 90% коштів, які заробляє кіностудія, на погашення заборгованості, що сформувалася станом на 1 квітня 2026 року.

«Ми посилюємо роботу інституції, яка є частиною нашої культурної пам’яті, та забезпечуємо збереження і вивчення кіноспадщини та розвиток українського кіно», — додала Тетяна Бережна.

Насправді тут треба визнати, що до «збереження та вивчення кіноспадщини» постанова, що має на меті стабілізувати поточну фінансову діяльність кіностудії, має дуже опосередковане відношення. Разом із тим за кіноспадщину, окрім кіностудії імені Довженка, відповідає й інша флагманська культурна інституція, що останнім часом знову переживає період турбулентності — Довженко-Центр. Проте повернімося до нього трохи згодом.

Друга ухвалена Кабміном 8 квітня постанова Мінкульту присвячена внесенню 13 об’єктів культурної спадщини національного значення в Донецькій області до нещодавно запущеногоДержавного реєстру нерухомих пам’яток України. Серед об’єктів спадщини, внесених цією постановою до Держреєстру — Свято-Миколаївська церква у Дружківці та комплекс пам’яток Святогірської Свято-Успенської Лаври.

З цим рішенням, що виглядає як частина більш послідовного процесу «інвентаризації» системи культурної спадщини танизки кроків з її захисту під час повномасштабної війни, Міністерство культури можна лише привітати — особливо, з огляду на те, що цих важливих кроків культурна спільнота доти чекала від управлінця сфери роками.

Але повернімося до першої згаданої постанови — про фінансове підсилення Національної кіностудії імені Довженка. З одного боку, втішно, що держава не ігнорує ситуацію з боргами, що сформувалися в інституції, а намагається дати з нею раду, хай і «в ручному режимі».

Проте ці борги сформувалися не вчора, відтак треба визнати, що, якщо вже на початку другого кварталу року держава змушена екстрено спрямовувати додаткові кошти, аби кіностудія могла сплачувати гігієнічний мінімум — зарплатні та комуналку — а також погашати борги, то, вочевидь, наданий на її функціонування в 2026 році бюджет був критично недостатній.

Вочевидь, час подивитися правді в очі й чесно визнати, що наші інституції культури — не просто хронічно недофінансовані. Ситуація значно серйозніша: за умови продовження системного браку коштів і без того надзвичайно крихкі культурні інституції чекає не просто тиха стагнація, а справжній колапс системи. Недарма щодо тієї ж кіностудії імені Довженка на засіданні ТЦК, що відбулося у вересні минулого року, експерти наголошували: реальний фінансовий запит інституції вп’ятеро більший за обсяг щорічного бюджету, що надає їй держава.

Окрім того, спитаймо себе, чому держава серед усіх культурних інституцій, що перебувають у подібній ситуації, вирішила підсилити саме кіностудію імені Довженка й чому саме зараз? Чи немає тут раптом зв’язку з запуском програми «Тисячовесна», реалізація якої точно буде пов’язана з надшвидким виробництвом великої кількості аудіовізуального контенту, і роль державних кіностудій тут може бути далеко не останньою? І відтак, що тоді насправді підтримує держава — культурні інституції чи власні пріоритетні проєкти, як-от виробництво контенту?

Про критичне ж недофінансування, що ставить під питання виживання культурних інституцій, та про принизливо низькі зарплатні в галузі, що є однією з причин і без того жахливої кадрової кризи в культурі, відкрито говорять і директори навіть флагманських закладів культури (хоча це стосується і величезної кількості музеїв, бібліотек та архівів по всій країні).

«Якби мене спитали, яка проблема в секторі культури найнагальніша, я би сказала — потреба зберегти професіоналів у інституціях. Усюди відбувається те саме: стрімке падіння добробуту людей — перехід цих людей в інші сектори — ампутовані неспроможні команди. Лікується це грошима. Просто необхідно платити людям зарплати, адекватні життєвим витратам і, менш-більш, навичкам і досвіду цих людей. …Коли стає все менше спроможних фахівців, це все більше знекровлює команду і веде до поступового анабіозу всієї інституції. А неробочі інституції не можуть підтримувати й незалежний творчий сегмент. У підсумку всім погано. Аби це розв’язати, потрібні гроші, а їх ніколи немає. Це проблема задавнена і чим далі ми зволікаємо з її розв’язанням, тим дорожче це стає. Можливо, потрібна якась урядова програма поетапного приведення оплати праці в культурному секторі до середнього по своєму регіону», — написала нещодавно у своїх соцмережах директорка «Мистецького Арсеналу» Олеся Островська-Люта.

Напевно, наразі державі варто визнати не лише наявність, але і системність і масштаб проблеми хронічного недофінансування галузі. Адже велика частина інституцій культури вже багато років  саме через це не може повноцінно функціонувати. Настільки, що це автоматично перемикає модус їхньої діяльності з розвитку на жорсткий (чи-то навіть жорстокий) режим постійної боротьби за виживання. Або навіть «інституційного анабіозу», як описує це Олеся Островська-Люта.

І тут важливо розуміти, що фінансування інституцій культури — це не лише покриття видатків на зарплатні, сплату комірного та найкритичніші поточні витрати. Це і, власне, розвиток інституції, оновлення її матеріально-технічної бази та багато іншого. До прикладу, додаткові 29,4 млн грн напевно дозволять кіностудії імені Довженка пережити ще один рік, проте вони ніяк не розв’язують питання з тим, що робити з уже задавненою потребою серйозного оновлення й осучаснення кіностудії. У що тоді насправді інвестує держава?

Не розв’язують такі екстрені «вливання» грошей і питання критично низьких зарплат у культурі. Можливо, тут справді варто розглянути ідею запуску якоїсь програми бодай поетапного підвищення оплати праці в культурній сфері. Або ж почати ці оновлення з низки «пілотних» інституцій. Однією з них міг би стати і вже згаданий вище Довженко-Центр, що також протягом останніх років має вкрай низьке державне фінансування, яке часом язик не повертається назвати навіть «прожитковим мінімумом». Так, у 2023—2024 роках через брак коштів навіть на виплату зарплат співробітники центру були змушені перейти на триденний робочий тиждень, а наприкінці 2025 року Мінфін відмовив центру у дофінансуванні в 5 млн грн, що спричинило неможливість виплат зарплат за листопад 2025 року в повному обсязі (тут такождовелося екстрено втрутитися органам управління та в авральному режимі знайти бодай 2,5 млн грн на покриття найбільш критичних статей видатків, від яких залежало подальше функціонування центру).

Фінансова стабілізація інституцій культури «в ручному режимі» — не зло само по собі, це просто чіткий маркер, що система, що складалася роками, більше не працює. Вперте ігнорування цього факту, власне, почасти і призводить до виникнення нових «пожеж», які органам держуправління потім доводиться «гасити», вишукуючи додаткове фінансування, що не було вчасно спрямоване інституціям. Але індивідуальний підхід до фінансового підсилення інституцій натомість може мати куди ефективніше застосування — якщо справді почати будувати нову систему фінансування інституцій культури на прикладі низки «пілотних» закладів, де держава може замість звичного латання дірок спробувати застосувати інший, розвитковий, а не «рятувальний» підхід.

Реальність чітко демонструє: переглядати бюджетування ключових культурних інституцій усе одно доведеться — не можна навіть флагманські, сферотвірні заклади культури фінансувати роками на кошти, в рази менші за їхні реальні фінансові потреби, без катастрофічних наслідків для галузі. А значить, із цим викликом все одно прийдеться давати раду.

На фінал тут хочеться вкотре нагадати, що сильні та спроможні інституції — не лише запорука сталого розвитку конкретної сфери, до якої вони належать, але і важливий чинник стійкості держави (а надто під час великої війни). Це і сигнал усьому світу, що доки в Україні під час повномасштабної війни стабільно працюють інституції, то йдеться не лише про модус виживання країни, але і про бодай відносну стабільність її функціонування та дотримання принципів і норм демократії. Але для цього необхідно, аби й самі інституції також перебували не в самому лише режимі виживання, але й мали бодай якийсь ресурс для зміцнення й інституційного розвитку. Адже від цього напряму залежить зокрема і те, якою Україна буде за 5, 10 чи 20 років.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).