Наш білорус «Ювелір»

Примітка редакції. Ви знаєте нашу позицію по Білорусі та Лукашенку, вона жорстка (м'яко кажучи). Тож «Ювеліром» ми насправді пишаємось.

Сьогодні герой нашої постійної рубрики — «Ювелір». Білоруський доброволець, який рятував побратимів і пережив 87 операцій.

Свого часу Александр приїхав до України, щоб боротися проти російської агресії. Спочатку служив на медеваку. Вивозив поранених із передової. Щоденне балансування між життям і смертю, втрата побратимів і посестри призвели Ювеліра до рішення стати розвідником.

Минув час. Тепер впевнено можна сказати, що навіть важке поранення і десятки операцій не зламали його переконання: боротьба за свободу України — це й битва за майбутнє Білорусі. А за те, як «Ювелір» доводив це не лише на словах, його нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Протягом свого життя Александр спробував чимало різних професій, і кожна з них по-своєму сформувала його характер. Десь він навчився терпінню і відповідальності, а десь — краще розуміти людей. Тож і його позивний виник не випадково.

«Я працював ювеліром. Їздив на заробітки до інших країн. А потім влаштувався до психіатричної лікарні і близько десяти років відпрацював там санітаром. Останнім часом, оскільки добре знав місто, працював у таксі», — згадує воїн-доброволець.

Коли росіяни розпочали повномасштабне вторгнення в Україну, «Ювелір» саме перебував у Білорусі. Спочатку він спостерігав за подіями здалеку. Але в його думках уже визрівало рішення, як саме потрібно діяти.

«Мене розбудили телефонні дзвінки. Кажуть: увімкни телевізор, подивися новини, інтернет. Я думав, що йдеться про так зване «ДНР», — згадує початок вторгнення Александр. — Але навіть уявити не міг, що ракети полетять на Київ. Я одразу подзвонив, щоб віддати машину, бо зрозумів: працювати далі вже не зможу. Навіть у Мінську люди були трохи приголомшені. Ніхто не міг повірити».

Майбутній воїн уже тоді розумів, що не зможе далі мовчати. Однак, вийшовши на протест із плакатом, він гарантовано б опинився у в’язниці. Тому вирішив, що принесе більше користі в Україні, де зможе взяти до рук зброю.

На той момент в Александра була шенгенська віза, тож він мав можливість виїхати з Білорусі. Довелося їхати через російську територію, через Калінінград. Подолавши дев’ять країн, білорус спочатку опинився в Будапешті, а згодом і в Україні.

Після цього Александр довго тренувався з іншими добровольцями. Була спроба створити батальйон «Пагоня». Потім, за власним бажанням, перевівся до Першої інтернаціональної роти спеціального призначення імені Івана Богуна. І зрештою лише після цього він потрапив до новоствореного Другого інтернаціонального легіону оборони України.

«Мені сподобалося, що іноземці привносять щось нове. Я побачив цю підтримку від людей абсолютно різних національностей. Наприклад, потрапив в один взвод із грузинами і був просто в захваті від того, скільки дізнався про Сакартвело», — згадує ті часи «Ювелір».

На думку добровольця, сама структура Інтернаціонального легіону — це насамперед довіра, взаємодопомога і взаємна підтримка. Він переконаний, що саме на цьому має будуватися вся українська армія.

«Наприклад, у моїй групі були американка, два індуси, грузин, білорус і українці. Усі могли замінити одне одного, і все це відбувалося з усмішкою, — підкреслює Александр. — Навіть коли ми не дуже добре знали мову, все одно знаходили спосіб порозумітися. Допомагали одне одному, домовлялися. Я й досі почуваюся частиною цієї родини».

Спершу «Ювелір» долучився до команди медеваку. Працював у Чернігівській області, Бахмуті, Серебрянському лісництві. Щодня допомагав вивозити поранених із передової, іноді бачив смерть побратимів на власні очі. Та його це не зламало.

«Коли тобі вдалося відкачати людину і вона оживає, відчуваєш величезний приплив сил, енергії. Але ці гойдалки між життям і смертю… Це дуже, дуже важко. Особливо забирати «двохсотих». І ще важче, коли ти їх знаєш. Забирати хлопців, які ще вранці стояли поруч зі мною. Разом курили. Розмовляли, жартували», — згадує доброволець.

З часом «Ювелір» вирішив і сам виходити у бойові завдання, а саме — проводити розвідку. На жаль, під час одного з таких виходів загинув його побратим «Мінськ», а сам Александр отримав важке поранення.

«Нас помітили і почали стріляти. Я не міг вибратися і наказав йому відступати. Він відкрив вогонь, відволікаючи їх на себе. Я одразу не усвідомив, наскільки серйозні мої поранення, — згадує білорус. — Виявилось, що у мене були поранені обидві ноги, перебиті кістки, і я не зміг піднятися. А він загинув від одного поранення. Йому просто не встигли надати медичну допомогу».

На щастя, тоді Александра вдалося евакуювати в безпечну зону. Після цього його боротьба продовжилась, але вже не на передовій, а в лікарняних палатах. Попереду були п’ять місяців реанімації. За цей час він пережив десятки операцій і тривалий шлях відновлення.

«Стан був дуже важкий. Мова йшла навіть не тільки про те, чи вдасться врятувати ногу — шансів вижити мені теж давали небагато, — зітхає «Ювелір». — На жаль для декого, але на щастя для багатьох — я живий. Позавчора мені зробили 87-му операцію. Велика подяка всім лікарям, що вони просто не опустили руки».

Перебування в госпіталі стало для воїна часом, коли він особливо гостро відчув підтримку волонтерів і просто небайдужих українців. Люди різного віку приходили допомогти, підбадьорити, поговорити. І саме в ці моменти він ще раз зрозумів, заради чого ведеться ця боротьба.

«Я побував у багатьох лікарнях, у різних містах. І допомога приходила від дуже різних людей. Від школярів, які самі приходять у неділю, збирають гроші і приносять мені маленьку пляшку коли — просто поговорити, послухати, чому я пішов воювати, — пояснює Александр. — І тих людей, які серед тижня пишуть у Facebook чи Instagram, просять задонатити, а потім приїжджають до нас, підтримують, піднімають настрій. Це ще раз доводить мені особисто, що я був там недаремно. Що я недаремно воював за цей народ. Таке єднання — це величезна річ».

Усе, що пережив Александр на цій війні, назавжди залишиться з ним. Спогади про передову, втрати побратимів і власну боротьбу за життя. Та навіть до найтяжчого і найболючішого досвіду він ставиться зі стоїчною витримкою.

«Моє життя поділилося на два періоди: до 24 лютого 2022 року і після. І тепер, коли бачу всі жахи цієї війни, я не розумію людей, які кажуть: «Давайте не будемо говорити про політику». Бо тоді про що взагалі говорити? — обурюється доброволець. — Це наше життя. І війна — це не політика. Війна — це життя, в якому ми зараз живемо».

Для Александра політика — це передусім те, як до тебе ставиться держава. Його «хрещення політикою» відбулося ще у 1990-х. У цьому контексті «Ювелір» згадує «Чорнобильський шлях» — масштабну акцію пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи, що відбулася в Мінську з нагоди десятої річниці аварії на ЧАЕС.

«Це було дуже давно. 1996 рік. Я тоді також відсидів за участь у мітингах. До речі, проводив пікет на підтримку українців, які приїхали до нас на «Чорнобильський шлях», — починає згадувати ті події білорус. — Українці приїхали, бо Чорнобиль торкнувся обох наших країн. Але їх просто затримали. Лише тому, що вони українці».

Звісно, ті події вплинули на Александра, який тепер спирається і на цей досвід також.

«Я вийшов на протест проти того, що українців утримують під вартою. Їм намагалися навіть інкримінувати якісь кримінальні статті, ледь не спробу повалення державного ладу. А я бачив, що вони робили. Нічого поганого, — обурюється «Ювелір». — Вони були без зброї і точно не намагалися нікого повалити. Тим більше, що це відбувалося на мітингу, який був офіційно дозволений. Тож так сталося, що Україна в моєму житті відіграла дуже велику роль».

Александр довів не словами, а власними вчинками, що гідний бути частиною вільного суспільства. Його шлях — це шлях вибору, відповідальності і боротьби. Та війна ще триває, і кожен її день вимагає витримки. І саме усвідомлення того, заради чого ведеться ця боротьба, розуміння її кінцевої мети, дає сили рухатися вперед.

«Потрібно просто продовжувати боротьбу до кінця. Заради хлопців, які загинули поруч зі мною. Щоб перемогти і здійснити їхню мрію — жити у вільній країні. І в Україні, і в Білорусі».

Дізнатися більше про те, як живуть та воюють Легіонери Вільного Світу, а також приєднатися до хоробрих, можна на офіційному сайті.