"Війна – вибух найбільшого зла"․ Ексклюзивне інтерв'ю з Блаженнішим Святославом – главою УГКЦ

Перед Великоднем українці традиційно прибирають оселі, печуть паски і збирають кошики. Але важливо не забувати і про внутрішню підготовку. Поки віряни готуються до свята, у храмах Української Греко-Католицької Церкви триває менш помітна, але значно глибша – духовна підготовка.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу звернувся до українців та розповів, що треба встигнути зробити до Великодня. Також Блаженніший Святослав розвіяв поширений міф про Українську Греко-Католицьку Церкву і висловився про РПЦ. Більше деталей – читайте в матеріалі.

Що обов'язково треба зробити перед Великоднем?

Як у храмах УГКЦ зараз триває підготовка до Великодня?

Ми не тільки готуємо храми до Пасхи. Хоч це теж дуже кропітка праця, часом невидима, але ми намагаємося готувати наші душі до Великодня. Тому у всіх наших храмах і парафіях відбуваються певні події, які пов'язані з цим приготуванням. Таких є кілька.

Наприклад, ми завжди заохочуємо і допомагаємо нашим людям, щоб перед Пасхою кожен розпочав таїнство сповіді і святого причастя. Це є чи не головна умова приготування до Великодня. Також є гарний звичай, коли в наших громадах, парафіях відбуваються великопосні реколекції. Це такі духовні вправи, коли є можливість запросити освіченого проповідника, який міг би гарно та доступно пояснити зміст наших святкувань, обрядів.

Дуже важливим елементом приготування є й наші волонтерські організації чи діла милосердя. Справжній піст – це дійство, яке завжди пов'язане з молитвою і з милостинею. Тож ми організовуємо акції в наших громадах, які стосуються надання допомоги. Не тільки для тих, хто є поруч, але й, зокрема, для наших хлопців на фронті.

Тому це час багатьох справ, які справді готують наші серця і душі до зустрічі з Воскреслим Христом. Духовно-аскетична наша традиція пов'язана з тим, щоб зробити душу чутливою до того вищого духовного вічного світу, щоб ми не зачерствіли у нашому сьогоденні.

Повне інтерв'ю з главою УГКЦ Блаженнішим Святославом: дивіться відео

Як церква підтримує ЗСУ?

Велика кількість українців Великдень зустрічатиме не вдома через російсько-українську війну. Це, зокрема, і наші військові, які на лінії бойового зіткнення денно і нощно боронять країну від ворога. Чи можемо з вами поговорити про те, як церква опікується військовими, зокрема через капеланство?

Головний ключ опіки – це бути поруч. Це – гасло військового капеланства. Ми вдячні нашим священникам, які дуже щедро відгукуються на поклик церкви й поклик нашого війська, щоб послужити військовослужбовцям: бути там, де найбільше болить. Це – духовний клич, з яким наші священники намагаються йти туди, де найбільш небезпечно.

Очевидно, що ми підтримуємо наше військо і в інший спосіб. Наприклад, кожна наша парафія щось збирала для фронту. А Великодній період – це особливий час, тому що в усіх наших громадах жінки печуть паски для хлопців на фронті. Наші волонтери збирають пасхальні страви.

Останньої неділі навіть тут в Патріаршому соборі ми освятили цілу машину великодніх страв, які просто з нашого собору в Києві поїхали з капеланами-волонтерами на фронт. Я знаю, що є дуже багато священників, навіть наших єпископів, які, можливо, не є штатними капеланами, але під час Великодніх свят залишають свої теплі єпархії, парафії та їдуть до наших хлопців, щоб бути поруч.

Але є ще інший цікавий спосіб, як бути разом – це наші церковні засоби комунікації. Я знаю, що дуже багато військовослужбовців дивляться наше "Живе телебачення". Це той спосіб спільної молитви, щоб перенести дух Великодня туди, де просто немає іншого способу пережити богослужіння, цю пасхальну радість.

Усі ті способи бути поруч, які має сучасна культура, наша технологія та механізми духовної опіки, – ми хочемо відкрити для нашого війська, щоб наші дівчата і хлопці на фронті відчули, що за їхніми плечима стоїть великий український народ; що ми про них пам'ятаємо, молимося за них, підтримуємо і, очевидно, чекаємо додому з перемогою.

У понад 50 країнах: скільки парафій УГКЦ є у світі?

Є ще одна категорія українців, які святкуватимуть не вдома. Це, зокрема, ті, хто виїхав через війну до інших країн або ті, хто упродовж тривалого часу вже проживають в інших державах. Вони теж відзначатимуть Великдень. Розкажіть про роботу Української Греко-Католицької Церкви за кордоном. Чим відрізняється, скільки парафіян там?

Якось так цікаво, що буквально в останні роки під час повномасштабного вторгнення ми всі пригадали, що є великим народом, що нас орієнтовно 60 мільйонів (про це навіть президент говорить), які живуть в різних країнах світу. Наша церква пережила кілька хвиль глобалізації через те, що наші священники й епіскопи вирушали за кордон разом з нашими емігрантами.

Так склалося, що сьогодні більшість своїх структур наша церква має за кордоном. Сьогодні ми налічуємо 16 єпархій-екзархатів в Україні, а 20 – поза її межами. Це є наша метрополія в Польщі, Канаді, США, Бразилії. Ми маємо близько тисячі парафій, розкиданих по цілому світу. Ми присутні як церковні структури майже в 50 країнах світу.

Я не знаю, чи сьогодні наша держава має стільки посольств по світу? Тисячу точно не має. Але навкруги, де присутні структури нашої церкви, там є її представництво, а також української культури й нашого народу. Ми намагаємося підтримати тих людей, які виїхали за кордон чи народилися вже там, можливо, є українцями в десятому поколінні, як в Бразилії, але вони творять громади українців і сьогодні відроджують свою духовну єдність з рідною землею.

Повномасштабне вторгнення теж спричинило чергову хвилю еміграції, яка здебільшого перебуває у країнах Європи. Дякуємо Богу, що ми маємо дуже гарну мережу присутності наших структур в європейських країнах, але не тільки. Наприклад, ми відкрили парафію в Арабських Еміратах. Ми маємо чотири парафії в Ізраїлі. Сьогодні весь світ скеровує свою увагу на Близький Схід, але там є українці. Там є наші люди.

Сьогодні ми шукаємо спосіб, як приготувати священника для Сінгапуру, для Японії, для того так званого Далекого Сходу. Тобто, "нашого цвіту по всьому світу": є у нас такий вислів. Але гасло нашого душпастирства для наших людей, які за кордоном, таке: твоя церква завжди й всюди з тобою.

Ми шукаємо різні сучасні методи, як творити єдність тої глобальної світової української громади від Австралії до Канади, від Аргентини до Казахстану. Ми творимо одну єдину велику українську родину, яка об'єднана у нашій церкві.

Як церква обирає, де за кордоном не вистачає метрополії чи, можливо, храму, – від чого відштовхуєтеся? Наприклад, ОАЕ звучить як щось дуже екзотичне, але розуміємо, що там є велика кількість українців.

Нашу церкву по всьому світу привезли віряни. Очевидно, що першими завжди приїжджають, зокрема, наші жінки, які потім просять священника. Ми шукаємо різні механізми, як скерувати його туди. Останній приклад нашої структури, яка була створена для українців за кордоном, – наш екзархат в Італії. Я був свідком того, як це сталося.

Коли я приїхав як студент, в Італії був один парафіянин на всю країну. Але вже у 1994 – 1995 роках сталася масова хвиля нашого жіноцтва там. Жінки просили присутності нашої церкви. Ми, як студенти, спонтанно вийшли до нашого народу, щоб відслужити літургію, посповідати, разом відсвяткувати свята.

Сьогодні в Італії ми маємо майже 140 парафій, орієнтовно сотню священників. Очевидно, що тоді треба було їх об'єднати в одну структуру. Папа Франциск створив екзархат для українців в Італії. Сьогодні ми маємо українського єпископа, який має свій осідок у Римі. Уявіть собі, окрім Папи, у Римі є ще якийсь інший єпископ. Є український греко-католицький владика. Ця історія становлення цієї структури якраз показує, що саме наш народ, який хотів і просив мати свою церкву, – отримав її.

Про російську православну церкву

Хочу поговорити про ті виклики, які нашій країні та релігійній громаді в Україні та за кордоном доведеться подолати. Це – російська церква. Хоч цей вплив і відступає, але все ще залишається. В одному зі своїх інтерв'ю ви казали про те, що "русскій мір" перетворює релігію на зброю. Чи відчувається зараз цей вплив так сильно, як раніше, на українське суспільство під час великої війни?

Думаю, що потрібно ствердити, що все ж таки ті роки колонізації російською церквою нашого українського народу ще даються взнаки. Тому що церква – це не тільки якась церковна структура чи організація. Хоча сьогодні ми маємо відповідні закони, які пильнують, щоб не було інституційного впливу на Україну з держави-агресора, але церква – це не тільки інституція, це взаємини, звичаї, культура.

Тому присутність російської релігійної культури в Україні є ще доволі сильною. Часом люди навіть не усвідомлюють, що вони перебувають у сфері російської духовної культури. А держава-агресорка дуже вміло, вправно інструменталізує звичаї, релігійні почуття і перетворює їх на зброю. Це ми спостерігаємо не тільки в Україні, але й за кордоном.

До речі, багато хто мені розповідає з наших громадських діячів, що деколи багато громадян України, переїжджаючи в країни Європи, приходять до українських громад і там вперше вчаться розмовляти українською мовою. Не лише розмовляти українською, а й молитися по-українськи. Перебирають замість російських українські великодні та різдвяні звичаї.

У такий спосіб ця духовна українська культура починає звільняти народ від того колоніального російського впливу. А насправді цей феномен не тільки інструменталізації релігії, а й перетворення її на зброю, є чітко присутній в останніх мутаціях доктрини, зокрема, політичної доктрини Російської православної церкви.

До речі, Європейська рада церков офіційно засудила доктрину "русского міра", назвавши її юридичною. Це рада церков, до якої належать не тільки православні церкви різних країн Європи, але й протестантські. Отже, є певний спротив з боку світового християнства різних конфесій проти такого перетворення християнства на зброю. І це не просто так. Тому що тут мовиться про вірогідність християнської проповіді.

Не пропустіть! Російська православна церква не є виключно релігійною структурою, як про це заявляє Кремль. Докази свідчать, що РПЦ не лише пов'язана зі спецслужбами, а й є фактично окремим родом військ у збройних силах Росії. Про те, як РПЦ працює у війні проти України та краде гроші зі зборів на допомогу учасникам "сво" – читайте в розслідуванні 24 Каналу.

Якщо сучасна людина чує, що той, хто проповідує Бога, який є любов'ю, потім перетворює релігію на засіб, який вбиває, то він перестає довіряти такому релігійному діячеві чи релігійній структурі. Тому ця доктрина "русского міра" справді є викликом для вірогідності християнської проповіді у третьому тисячолітті. Це є виклик не тільки для православних християн, а й для усіх тих, хто називає себе учнями Христа.

Який виклик стоїть перед Україною?

Є люди, які досі думають, навіщо їм ці українські традиції, навіщо відзначати Різдво, Великдень, інші свята. Вони були під впливом російської пропаганди, можливо, навіть російської церкви. З чого ви порадили б їм розпочати знайомство зі своїм українським: з церквою, історією, культурою?

Знаєте, одна молоденька дівчина 18 років у Франції сказала мені таку фразу: "Не знати свого коріння – означає стати перекотиполем". Часом стається, коли хтось переживає відчуття ностальгії, тоді він розуміє, що має відкрити своє коріння. Часом ми починаємо цінувати щось лише тоді, коли починаємо його втрачати.

Думаю, голос цієї молодої українки є дуже важливим для українців навіть в Україні. Тому що це такий парадокс. Знаєте, наше традиційне Запоріжжя, яке плекає російські великодні традиції, втратило своє коріння на своїй рідній землі. Тому, мабуть, перед нами ще є великий виклик і праця духовної деколонізації українського суспільства.

Це дуже непростий процес, тому що наші звичаї, які виходять далеко поза духовне життя, складають частину нашої особистості. Нам треба мінятися. Але якщо ми не відкриємо свого власного коріння, то навіть на рідній землі перетворимося на таке перекотиполе, яке дуже легко буде якомусь агентові через суспільні мережі завербувати, вкласти в руки зброю і спонукати вчинити черговий теракт в Україні. На жаль, ці випадки ми маємо.

Тому важливо відкрити своє коріння, пригадати, як казав Тарас Шевченко, яких батьків ми є діти. Сьогодні світове українство нас запрошує це зробити.

Буквально два місяці тому ми були у Бразилії. Там я зустрів одну молоду дівчину, яка приходила в мене брати інтерв'ю, до речі, португальською мовою. Я побачив, що в неї є татуювання у вигляді напису: "За волю України!". Я так дивлюся на неї й питаю: "Ви українка?" Вона каже: "Так, я українського походження. Я пишаюся тим, що я – українка. Я так хочу поїхати, щоб відчути моє коріння на землі моїх предків".

Тож, справді, наш народ – це тисячолітнє дерево, яке має глибоке коріння. Щоб ми могли бути його зеленим гіллям, щоб ми дали плід в нашій особистій історії, – нам треба відкрити своє духовне, культурне, національне коріння.

Про підпільну церкву

У березні 2026 року минуло 15 років з часу вашої інтронізації – буремний період для України. Якими тоді були ваші думки, відчуття щодо церкви, України, і як вони змінилися за цей час?

Я в той час був єпископом для українців в Аргентині. Я бачив, як в Латинській Америці наш народ, наші дівчата і хлопці, зберігають свою культуру, як цінують своє коріння, про що ми говоримо. І тут церква кличе мене до Києва. Я приїхав – то були часи Януковича – і побачив, як у всіх високих кабінетах засіли люди, які не хотіли говорити зі мною українською мовою. Я зустрів у столиці України хвилю справжньої російської колонізації.

Дехто з них думав, що це назавжди. Усе те, що було українське, відчувало певний спротив. Я пригадую, що тоді навіть нашу церкву намагалися викинути з суспільного, медійного простору. За українське слово і за українську церкву ми тоді мусили дуже тяжко боротися. Але ми не знали, що нас очікує.

Коли я приймав це покликання від нашого синоду 15 років тому, то не міг подумати, що нас очікує Революція Гідності, коли нашій церкві потрібно буде бути зі своїм народом на Майдані Києва. Ми не знали, що нас очікує окупація Криму, Донбасу, де ми маємо наші храми й громади. Я не міг подумати, що наш кафедральний собор в Донецьку буде закритий і опечатаний.

Ми пережили такий цікавий досвід пандемії коронавірусу, де церква мусила зрозуміти, навчитися відрізняти, що є головне, а що є другорядне, відрізняти зміст від форми, де навіть в релігійному середовищі ми дооцінили реальність і дійсність віртуального світу, наших онлайн-трансляцій чи іншого способу передавання слова Божого і Христового Євангелія.

Але ніколи нам не спало на думку, що може початися повномасштабне вторгнення, коли нас з вами, як народ, в один день приречуть на смерть, заберуть право існувати. Коли хтось скаже, що бути українцем означає належати до якоїсь ідеології, і що права на існування таким людям немає в сучасному світі.

У всіх тих етапах очевидно, що церква була покликана відіграти роль не тільки матері й вчителя свого народу, але й душі того народу. Захищати його, часто промовляти до світу в його імені, пояснювати, в чому полягає зміст нашої боротьби, щоб, як казав Шевченко, на весь світ почули, що діялось в Україні, за що погибала, за що слава козацька на всім світі стала. Отже, я б ніколи не міг подумати 15 років тому, що перед нашою церквою повстануть аж такого типу виклики.

Але сьогодні ми можемо тільки подякувати Господу Богу, що ми були здатними встояти. У мене таке відчуття, що ми розбудовували мережу нашої присутності не тільки в Канаді, США, Австралії, Бразилії, але й на Донбасі, на Слобожанщині, у Криму, на Півдні України, на наших центральних землях, саме для того, щоб, можливо, одного дня прийняти всіх тих, хто прийде до нас, як внутрішньо переселені особи, які шукатимуть у церкви порятунку, допомоги, захисту.

Усі ті 35 років після виходу нашої церкви з підпілля тут в Україні ми розросталися, розбудовувалися, щоб бути здатними стати на цей герць з ворогом, який сьогодні прийшов на нашу землю, щоб забрати в нас право на існування. Ми гідно вже п'ятий рік ведемо нашу боротьбу.

В одному зі своїх інтерв'ю ви розповідали, що вплив на вибір бути священнослужителем наклали події, які відбувалися у вашому дитинстві. На жаль, ми продовжуємо тему тих часів підпілля Української Греко-Католицької Церкви. Це, зокрема, приховані служіння у вашому родинному домі. Як тоді в дитинстві формувалося бачення церкви й загалом української ідентичності?

Якщо сьогодні занурюватися у дитячі спогади про церкву, для мене особисто це слово не означало храм чи видимі урочисті богослужіння. Ні, церква для мене тоді означала спільноту людей, яким можна довіряти. Це були свої люди, серед яких було безпечно. Я це дуже живо пригадую.

Ми жили в подвійній дійсності: одна – громадсько-духовного спротиву до комуністичної влади, де нас вчили молитися, вірити в Бога, святкувати наші свята; і цілком інша дійсність – коли ти виходив з дому і йшов до радянської школи чи до будь-якої іншої суспільної інституції, і, очевидно, ти там чув абсолютно іншого типу світогляд. Але в певну мить, в підлітковому віці, ми зрозуміли, тодішні дітлахи, що радянські комуністичні ідеологи не вірять в те, чого нас навчають.

Ми тоді усвідомили, що справжність в тому, що ми називали церковним, духовним життям. Сьогодні я так бачу, що мої вихователі – дідусь, бабуся, ті, які мене вчили молитися, – для нас, покоління тих дітей, які перейшли через досвід підпільної церкви, були справжніми університетами, які нас навчили справжній історії нашого народу. Вони навчили нас співати гімн України. Розповіли нам про національно-визвольні змагання, учасниками яких дуже часто були.

Це сформувало мене як особу і, можливо, зробило здатним протистояти всім тим рудиментам радянського механізму, який, на жаль, сьогодні й живий вже в іншій формі, як ми говорили про сучасну форму того самого змія під назвою "русскій мір". Тому, справді, родина – це коло тих людей, які були готові потерпіти за свої релігійні переконання.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав / Інстаграм Патріаршого собору в Києві

Багато наших священників, з якими ми спілкувалися, відбули ув'язнення. Дехто по два чи три рази. Ми тоді відчували, як юнаки, що це є щось справжнє, щось таке, за що вартує віддати своє життя. Тоді, можливо, народилися думка й захоплення, що вартує це продовжувати; бути таким самим, як вони. Я потрошки долучився до цієї мережі, яка була названа "Підпільна духовна семінарія", де циркулювали різні заборонені книжки, переписувалися лекції з історії церкви, з догматики. Так почалася моя дорога до священства.

"Бабуся ховала всі вишиванки": спогади з дитинства про підготовку до Великодня

Ми з вами говоримо напередодні Великодня, і церква, про яку ви щойно говорили, – це не тільки про храм, молитву, а й про традиції, культуру, які адаптуються до регіону, до країни, до різних обставин. Чи були у вас в дитинстві такі традиції, звичаї, які вам досі гріють серце?

Було дуже багато різних звичаїв, але один із них був такий, що Пасха чи Великодні свята в мене асоціювалися з чистотою. Ми все чистили, мили, прибирали подвір'я, білили дерева, але тоді теж мені сказали, що дуже важливо подбати про чистоту власної душі, сумління. Моя бабуся вирощувала квіти. Усе мало бути прикрашене.

Отже, такі звичаї були пов'язані з домашніми клопотами. Але вони віддзеркалювали ту мить приготування, що Великдень – це новий початок. Це – перезапуск твого життя. Це є щось, що є новим етапом, новою нагодою щось залишити позаду, а ввійти в оновлення. Той воскреслий Христос, те свято завжди було пов'язане із радістю, світлістю.

Я пригадую, що Великдень – це завжди був день вишиванок. Пам'ятаю, що на Великий піст моя бабуся завжди ховала всі вишиванки, все, що є світлим, всі вишивки, які були в нашому домі. Потім, очевидно, перед Великоднем це все пралося. А тоді, коли приходив День Великодня, – все знову урочисто займало свої місця.

Це була мить невимовної краси, того естетичного, культурного складника, який формує світогляд і серце молодої людини. Ось такі в мене домашні спогади про приготування до Великодня.

"Війни починають грішні люди"

Велика кількість людей ставить подекуди перед собою запитання, чому саме їм припало це пережити, чому Росія пішла на таке? Дуже хорошу відповідь дав Артур Дронь, письменник і ветеран:

"Звинуватити у війнах Бога – зручно і просто, адже серед нас усіх він тут один всемогутній. Але не Бог заїжджав танками на північну Салтівку в Харкові. Не Бог відправив кулю "Туристу" в груди. Не Бог обстріляв сотні церков на Сході України. Не Бог знищив Бахмут і Маріуполь. Це зробили люди. Їх десь 143 мільйони. Росіяни. Це вони зробили вибір знищувати українців, перетнули кордони України військовою технікою, вбивають наших людей, руйнують наші будинки. Усі війни починають і ведуть люди. Цю війну – росіяни".

А як от церква пояснює війни, які відбуваються у світі?

Артур Дронь – це мій приятель. Мені так приємно, що ми дружимо з ним вже багато років. Кожного разу, коли він народжує нові тексти, поезію, – він до мене приїжджає. Мати привілей почути вірш з уст автора – це щось надзвичайне. Я так на нього дивлюся, як він змінюється впродовж цієї війни, який він став після поранення, як він осмислює те, що з ним сталося. Він це робить з позиції віри.

Це справді такий галицький греко-католик, наш хлопчина, який народився в звичайній парафії, який досліджує сьогодні світ через призму свого духовного досвіду, який він здобув в нашій звичайній сільській громаді. Він дає такі глибокі відповіді, дуже правильні. До речі, він дуже любить і для нього важливо звіряти ці відповіді з, можливо, якимось церковним авторитетом. Але він це робить досконало.

Я вважаю його одним із найкращих сучасних богословів. Я зацитував один його текст на форумі українських богословів цього року. Він дає відповідь, що справді війна – це вибух найбільшого зла. Не Бог війни починає, а грішна, злочинна людина. А для того, щоб перемогти, нам потрібно бути морально і духовно сильнішими за нашого ворога. Тому так важливо під час цього злочину знайти Бога і з ним не втратити своїх взаємин. Тому такою важливою є віра в Бога в часи війни.

Хочу вам посвідчити, що справді війна – це час втрати, а потім винайдення сенсу. Це питання "чому?" сьогодні турбує всіх. Думаю, немає такої людини, незалежно від конфесії та національного культурного походження, яка б не думала, чому це сталося, чому такі страждання. Це екзистенційне питання, яке турбує сьогодні нас, хто терпить цю війну. На ці питання знайти відповідь можна, лише коли ми знайдемо зв'язок з найвищим добром, з тим, хто є нашим життям і воскресінням.

Ми говоримо з вами в пасхальному часі. Ось Артур Дронь це знайшов. Він через той свій стосунок з Богом, бо віра – це є стосунок з Богом, він осмислює свій жахливий досвід війни, в яку його закинуло молоде життя. Сьогодні ми відчуваємо, що мить війни – це мить теж великого винайдення Бога, мить навернення. Ми сьогодні маємо наші храми переповнені.

Це, можливо, такий парадокс, але навіть статистика говорить, що за час повномасштабного вторгнення наша церква зросла в півтора раза. Зокрема, там, де нас вважали знищеними ще 100 років тому. Це є центральна, східна, південна частини України. Тому що наша церква сьогодні допомагає людям віднайти сенс їхнього болю і страждання. Ми віримо в Бога, який страждав, став людиною, який реально присутній в кожному людському стражданні.

Тому наша пошана до людини, яка в стражданні, в потребі, не є лише якоюсь філантропією. Ні, це є релігійна пошана до страждаючого Христа, який присутній у тій людині. Ми віримо в Бога, який знищив смерть. Воскреслий Христос і є відповіддю Бога на ті всі страхи, сумніви, питання людини. Саме через те, що Христос воскрес з мертвих, ми знаємо, що смерть – не кінець.

Зло немає останнього слова, а життя буде мати продовження. Але, очевидно, на ці питання кожен має знайти свою особисту відповідь, але криється вона в діалозі, спілкуванні, яке ми називаємо вірою.

Кому можна приходити до церкви УГКЦ?

Як греко-католичка можу сказати, що у суспільстві досі існують певні стереотипи щодо церкви й канонів, які у жодному випадку не можна порушувати, бо то гріх і до церкви не пустять. Наприклад, без хустки не можна прийти до церкви. Як ви ставитеся до таких стереотипів? І чи можна в церкву прийти людині, навіть якщо вона не греко-католик, але їй в ту мить погано на душі?

Запрошуємо всіх. Пасха – це день відкритих дверей у прямому і переносному сенсах. Навіть коли ви заходите до церкви і зазвичай бачите іконостас і царські врата закриті, то весь цей світлий тиждень після Воскресіння навіть ці двері будуть відчинені. Тому очевидно, що часом людина створює масу звичаїв, які нічого не мають спільного зі справжньою апостольською традицією.

Традиція означає tradere (з латинської, – 24 Канал) – передавати можливість зустрічі. Це є апостольська традиція. Якраз церква – це та спільнота, де можна зустріти Воскреслого Христа, сьогодні присутнього між нами, тому я запрошую всіх. Часом, коли тут, у Києві, мені доводиться спілкуватися з різними людьми, я відчуваю себе руйнівником упереджень і стереотипів.

Пригадую, колись, як служив в радянській армії, я був військовим медиком, і приходить до мене замполіт і каже: "Славіку, як ти можеш вірити у Бога? Ти ж освічена людина". А я кажу: "Саме тому, що я освічена людина, тому я і вірю в Бога".

Отже, радянський період створив масу різних стереотипів. На жаль, певні радянські церковники підігрували тим стереотипам, за що отримували ордени і медалі від радянської влади. Я думаю, що справжня церква і християни якраз і виступають руйнівниками тих стереотипів. Тому запрошуємо всіх, нехай впадуть усі замки, усі перешкоди, які не дають вам можливість здійснити перший крок назустріч з Воскреслим Христом.

Звернення до всіх українців

Дякую, що ви поділилися з нами важливими тезами, особливо напередодні світлого Великодня. Можливо, на завершення у вас буде коротке побажання для українців у цей непростий рік?

Я хочу всіх вас попросити: не дайте нікому збаналізувати Великдень. Нехай цей Великдень для вас буде миттю отакого рестарту, нового початку. Христос воскресає! Він виходить з гробу для того, щоб все те, що є темним – наповнити світлом, все, що є пораненим – зцілити, все, що завмерло – оживити.

Тому, коли вам бракує оптимізму, сили, коли у вас опускаються руки, повірте, що Христос воскрес із мертвих. Нехай цей Великдень для вас усіх буде миттю оновлення, рестарту програми, яку ми називаємо нашим життям. Нехай ця воскресла сила захопить вас, зачарує в тому часі, а тоді ви зможете сказати: "Це правда, Христос воістину воскрес"!