Як працює найвіддаленіше українське консульство. Інтерв'ю з дипломаткою, що представляє Україну за 18 тис. км від Києва

Місяць тому в України зʼявилося найвіддаленіше від Києва (близько 18 тисяч кілометрів відстані) консульство – в Данідині на Південному острові Аотеароа (Нова Зеландія). Його очолила Олена Грабб, артконсультантка та співзасновниця видавництва Magenta Art Books. Ця почесна, але водночас непроста місія традиційно виконується на волонтерських засадах, тобто безоплатно. При цьому Україна зараз гостро потребує збільшення кількості своїх амбасадорів у найвіддаленіших куточках світу, аби протистояти російській дезінформаційній навалі, шукати партнерів у різних галузях, а також підтримувати тих новачків в українських громадах, кого війна змусила залишити рідну країну.

Пані Олено, який обсяг роботи з представництва України у Новій Зеландії ви тепер взяли на себе?

Насамперед хочу подякувати українським громадам і на Південному, і на Північному островах, адже саме вони докладають багато зусиль, аби новозеландці не забували про Україну. Це і регулярні мітинги на центральних площах міст, і численні культурні заходи, і так звані бейкінги, коли готують і продають страви української кухні, а на зібрані гроші відправляють в Україну контейнери з допомогою. Так є, було і буде, і це чудово. Але це йдеться саме про громадську ініціативу у повному сенсі цього слова – на рівні хто кого з громади знає, того і кличе до співпраці. Я в свою чергу буду розвивати інституційну співпрацю на рівні державних інституцій. Наприклад, Данідин, в якому розташоване консульство, – це місто літератури ЮНЕСКО, і я хочу, щоб у нас була співпраця із українськими містами літератури ЮНЕСКО, Українським інститутом книги. На рівні інституцій це буде набагато системніше, коли до справи беруться фахівці з міжнародних звʼязків. Державна інституція має змогу презентувати видавців та авторів не «по знайомству» та окремо, а говорити від імені галузі, і представляти всіх, хто бажає. Якщо ми залучимо всю нашу культурну машину, будемо користуватися українськими ресурсами, то ми подолаємо нинішнє буквально засилля російської культури, яке відчувається сьогодні у Новій Зеландії досить гостро. Це те, чим я збираюся займатися, інституційними звʼязками, масштабними великими проєктами, грантами.

Чи є у новозеландців розуміння війни в Україні, чи доводиться їм пояснювати, що саме відбувається і які наші спільні інтереси?

Власне, до такого роз'яснення я ставлюся, як до головного принципу китайської кухні поза межами Китаю – вона має бути адаптована, європеїзована, адже суто китайська для нас насправді не споживна. Тому в подачі інформації про нашу війну, а це чи не головна консульська місія зараз, має бути присутня Нова Зеландія. Тому розповідаю, як ця війна впливає на тихоокеанський регіон, і як росіяни свої методи дезінформації таргетують на маорі і на населення островів в Тихому океані. Наприклад, нещодавній фейк про те, що один з островів Кука, що перебуває під протекторатом Нової Зеландії схотів відділитися і оголосити власну республіку, – це чисто російська методика, яка конче потрібна Росії. Втім, на нашому Південному острові велика частина населення це англіканці та шотландські пресвітеріани, і вони віддають перевагу науковому освітньому, схоластичному підходу до будь-якого питання, а не емоційному. Вони дуже цікавляться публічними лекціями, зокрема, в університетах, коли приїжджають академіки, професори. Отриману інформацію цінують як власне знання про світ. Даю місцевим мешканцям читати книги українських істориків Ярослава Грицака, Сергія Плохія, видані англійською мовою. Думаю, що я б хотіла говорити з молоддю, і це зараз пріоритет – нове покоління. Вважаю, є сенс дати альтернативу їхньому захопленню Достоєвським, власне показати, що він пішов від Гоголя, а Гоголь глибинно суто український письменник. Я б це все робила інституційно і системно, а сучасні технології допомагають доносити інформацію онлайн, залучати українських фахівців до спілкування з міжнародною аудиторією. Знаєте, ця консульська посада дає фантастичне відчуття – коли за тобою стоїть Україна, коли ти підкріплюєш свої дії масштабом своєї держави.

Які саме ваші знання та вміння виявилися затребувані на новій посаді?

Знаєте, є така книга про пласкі фігури, що потрапляють з двовимірного у тривимірний світ і власний обʼєм їх щиро вражає. Так от, ми з вами дізнаємося, що є багатовимірними тільки тоді, коли потрапляємо у відповідні обставини. Власне, це моя історія. Почну з того що я закінчила з відзнакою Львівський університет імені Івана Франка, юридичний факультет, спеціалізація «конституційне та адміністративне право», власне, головна державотворча складова. Після навчання отримала грант Британської ради і поїхала в університет Едінбурга, вивчала міжнародний комерційний арбітраж, для України це тоді ще була екзотика. Далі працювала в Києві в американських та британських компаніях, що саме затверджувалися на українському ринку. У британській юридичній фірмі зустріла свого майбутнього чоловіка, новозеландця Джареда Грабба, ми разом працювали. На нашому весіллі у Львові було десь п’ятдесят новозеландських гостей: друзі і родичі мого чоловіка. І уявіть, що в 2008 році вони танцювали хаку на трамвайних зупинках! Це незабутньо. У 2011 році народилася донька Ганна, жили в Києві, батьки мої у Львові. Тоді вперше зрозуміла, що кар'єрна робота, яку мала досі, бо працювала юристом за фахом 15 років, займає дуже багато часу, а мені дуже сподобалося бути мамою, не хотіла втрачати можливість побути з дитиною. І тоді дуже органічно прийшло рішення: якщо моє давнє хобі – це мистецтво та література, то маю шанс перетворити його на професію, ще й поєднати з юридичними знаннями. Інститут мистецтв Сотбіс саме оголосив набір на програму «Артбізнес»: надала всі свої грамоти і британські дипломи і мене прийняли на цю програму. Диплом у Сотбіс на тему «Емоційна вартість мистецтва» захистила з відзнакою. Тоді мені надали у користування годинник, що міряв варіативність сердечного ритму – в ті роки це була небачена новинка. Я міряла ним рівень емоційного відгуку на картини і задавалась питанням, чому українське мистецтво практично не представлене на світовому ринку. І знайшла відповідь: у світі попит заснований на дослідженнях образотворчого мистецтва, потрібні посилання на джерела для фахової оцінки, а в нас просто немає цих джерел. І я сформулювала для себе, що відкрию видавництво літератури про мистецтво, аби, власне, продукувати джерела.

А тоді в моєму житті трапився Майдан. Ми саме були в Києві. Памʼятаю, як дитина пристебнута в крісельці на задньому сидінні авто, а ми з колегою їздимо по прокуратурах витягати людей, яких тоді арештовували. Памʼятаю, як годую свою трирічку (я взагалі фанат грудного вигодовування) і водночас слухаю жінку, в якої «беркутівці» забрали і побили чоловіка. Це був мій перший волонтерський досвід. І їжу варили на Майдані, і продукти привозили, надавали юридичну допомогу, мій чоловік також дуже допомагав. Далі його по роботі перевели до Стамбула, довелося переїжджати, але в мене вже була своя власна вимріяна справа. Разом з партнеркою, що зналася на видавничій справі, ми заснували Magenta Art Books, випустили каталог Івана Турецького, інші книги з мистецькою складовою, навіть чудово ілюстровану «Лісову пісню» Лесі Українки турецькою мовою.

Початок повномасштабного вторгнення застав нас вже у Німеччині. Тоді ми допомагали прийому біженців, рятували художників, зокрема треба було терміново вивезти з-під Києва майстерню одного скульптора…

Далі на початку 2025-го року за сімейними обставинами чоловіка переїхали до Нової Зеландії. І буквально за кілька місяців до Данідіна завітав Надзвичайний та Повноважний Посол України у Австралії та Новій Зеландії Василь Мирошниченко, з яким ми ще у 2001 році в складі однієї групи студентів проходили стажування за програмою «Канадсько-українська парламентська програма» у парламенті Канади. Обидва були приємно здивовані, і невдовзі я отримала пропозицію стати Почесним консулом на Південному острові. Аби разом з Почесним консулом України Патріком Гемблом, який опікується Північним островом, ми склали сильний багатогранний тандем. Звісно, відповіла, що від таких пропозицій не відмовляються. Після проходження численних співбесід та перевірок призначив мене теперішній міністр закордонних справ України Андрій Іванович Сибіга.

Власне, перший Почесний консул України у Новій Зеландії зʼявився не так давно, лише у 2021-му році, ним був Олександр Киричук, і він пішов з посади за власним бажанням після повномасштабного вторгнення на знак особистої незгоди з тим, що українська влада начебто запрошує іноземців і новозеландці з військовим досвідом, які їдуть воювати в Україну. Навіть дав інтерв’ю місцевій газеті, де закликав не їхати в Україну. Як ви ставитеся до цього і досі гострого для новозеландців питання?

Цим питанням зазвичай вміло маніпулює російська пропаганда, і спростовувати її твердження на всіх рівнях комунікації для мене також дуже важливо. Я ставлюся з великою повагою до добровольців з Нової Зеландії, і всі мої українські друзі йшли на війну як добровольці і в 2014-му і в 2022-му. Так, цих щирих друзів України наші спільні вороги називають найманцями. Але тут всі розуміють, що новозеландці в лавах ЗСУ – це суто добровольці, бо з рівнем новозеландських заробітних плат воювати в Україні можна тільки за переконаннями. Власне, сподіваюся приділити більшу, ніж досі, увагу до членів сімей загиблих в Україні новозеландців, підтримати їх відтепер вічний звʼязок з Україною, вшановувати памʼять героїв.

Як пройшов перший місяць на посаді, якими враженнями вже можете поділитися?

Запамʼяталося, як в перші ж дні отримала листа від агента страхової компанії, що є капітан судна, українець, якого привезли гелікоптером у лікарню Данідина із серцевим нападом. Мені важливо було дати зрозуміти агенту, що я буду контролювати, аби про цю людину турбувалися належним чином. Відтак звʼязалася із капітаном, він дуже подякував: йому було важливо, що українська держава опікується своїми громадянами. Йому зробили операцію і буквально за два дні він вирушив літаком до України. Тому відчула, що частина цієї роботи ще й емоційно приємна – бути рідною землею. Власне, так позиціоную і свій офіс як частинку України – сюди можна прийти поговорити рідною мовою, отримати пораду за потреби чи взяти українську книжку, посидіти, як вдома.

Власне, так позиціоную і свій офіс, як частинку України – сюди можна прийти поговорити рідною мовою, отримати пораду за потреби чи взяти українську книжку, посидіти, як вдома. До слова, за його оренду ми з чоловіком сплачуємо із сімейного бюджету, тому це дійсно другий дім, гостинний для відвідувачів.

Добре розумію, як сильно може хотітися додому. Особливо тут, у найдальшій від України країні, на відстані 18 тисяч кілометрів, і тим, для кого переселення на край світу було вимушеним через окупацію чи знищення рідних домівок.

Нова Зеландія не має програми допомоги українським біженцям, і надання спеціальної української візи, за якою раніше можна було приїхати сюди до родичів, що зобовʼязувалися бути спонсорами, наразі остаточно припинене. Ще є разючий контраст з Україною, бо Нова Зеландія інфраструктурно практично не обладнана, у будинках немає опалення, при цьому житло надзвичайно дороге. Але багато незручностей компенсуються тим, як щиро новозеландці переживають за долю України, як широко посміхаються, коли дізнаються, звідки ти родом. Сподіваюся, мені вдасться ширше та глибше познайомити новозеландців з українським мистецтвом, а українців, за можливості, з новозеландським. І це буде помічно для нових, глибоких та міцних звʼязків наших країн, водночас далеких і близьких.

Марія Старожицька, для «Главкома»