Солдат пам'ятає

Примітка редакції. Несправедливість влади щодо військових — мейнстрім, який давно пора згорнути. На жаль, Україна чомусь підчепила на Заході саме цю практику.

Солдат іде, коли його кличуть. Але далеко не завжди повертається туди, звідки його вже кликали.

В Україні є одна дуже зручна брехня. Звучить вона приблизно так: «Ми цінуємо наших захисників». Це пишуть на банерах, кажуть із трибун, це постять у соцмережах із хештегом і прапорцем. А потім тиша в ефірі. Бо реальна політика держави чомусь виглядає зовсім інакше.

Наприклад, військових не хочуть звільняти з армії. Не тому що немає підстав. Повірте, багато в кого вони були ще до приходу до війська. А багато в кого і цей прихід до армії був далеко не першим. Здоров'я не вічне. Цінуєте захисників? Чудово, а чому ж ви їх тоді не хочете відпускати?

Відповідь нескладно спрогнозувати. Перш за все, це політично незручно. Бо тоді доведеться збільшувати темпи мобілізації. Припинити відхрещуватись від неї, скидаючи відповідальність то на одних, то на інших. Ну його, нехай Микола зітреться об своє рішення врятувати державу.

Звісно, такий підхід пускає метастази набагато глибше. Потім на цей приклад киватимуть ті, хто не планує служити попри будь-які умови. Особливо ті, хто заради свого бажання не служити готовий дістати ніж і вдарити ним військового. Політикам простіше тримати в армії тих, хто вже є, до повного виснаження. Це в жодному разі не військова необхідність. Це виключно політичне рішення.

При цьому тим, хто від служби ухиляється, держава йде назустріч із завидною регулярністю. Зараз обговорюється зняття з розшуку близько двох мільйонів ухилянтів. Два мільйони. Для порівняння, солдат таких «подарунків» від влади не отримував і не отримує. Жодної амністії за виснаження. Жодного бонусу за роки окопів. Навіть нормальної індексації грошового забезпечення — і тієї немає.

Держава дуже чітко демонструє свої пріоритети. І пріоритет цей — зовсім не солдат. Це не якась наша унікальність. Як зазвичай кажуть, все набагато гірше.

Я міг би зупинитися на Україні й написати черговий матеріал про те, яка в нас погана влада. Але не хочу. Бо якщо подивитися ширше — картина ще похмуріша. Справа не в конкретній владі. Справа в тому, що зневага до ветеранів стала глобальною нормою. І ніхто особливо цьому не дивується.

Узяти США — одну з найбагатших країн світу. Країну, яка витрачає на армію більше, ніж наступні десять держав разом узяті. Подивимося, як вона поводиться зі своїми ветеранами. Багата країна з бідним ставленням до тих, хто воював.

За даними щорічного підрахунку в січні 2024 року, у США нараховувалося майже 33 000 безпритульних ветеранів. Не просто «людей, які потребують підтримки». Саме на вулиці або в тимчасових притулках.

Ветерани становлять близько 5% від усіх дорослих безхатьків у країні. При цьому серед загального населення частка людей із військовим досвідом — близько 7%. Тобто ветерани потрапляють на вулицю непропорційно частіше, ніж інші.

Чому? Бо система реінтеграції не працює. Майже половина ветеранів взагалі не пов'язана з Департаментом у справах ветеранів (VA) — або не знає як, або вже здалася після черг і відмов. Ті, хто все ж звертається, нерідко місяцями чекають на прийом. У людей із ПТСР або травмою мозку це явно викликає неймовірне почуття вдячності.

При цьому безпритульні ветерани втричі частіше інфіковані ВІЛ порівняно із загальним населенням. Вони частіше стають жертвами насильства. Вони вмирають у середньому на 12 років раніше за тих, хто має дах над головою. Країна, яка могла дозволити собі відправити їх на війну, не може дозволити собі нормально зустріти їх після.

В американській армії існує кілька типів звільнення з військової служби. Якщо солдат отримав так зване «Other Than Honorable» — так зване «нечесне звільнення» — він автоматично втрачає більшість прав на допомогу від VA: медичне обслуговування, компенсацію за інвалідністю, освітні програми, житлову підтримку.

Звучить справедливо? Можливо, і так. Якби йшлося про реальні злочини. Але реальність інша. За даними Рахункової палати США, дві третини військовослужбовців, звільнених за порушення дисципліни, мали діагноз ПТСР, черепно-мозкову травму або інший психічний розлад.

Тобто людину відправили на війну, вона отримала психологічну травму, через цю травму порушила дисципліну і за це її позбавили всіх прав. Держава нібито каже: «Ти зламався на нашій війні — це твоя проблема».

Зараз у США нараховується понад 600 000 ветеранів із таким статусом звільнення. Вони вдвічі частіше гинуть від суїциду порівняно з іншими ветеранами. Деякі з них десятиліттями судяться з системою.

Один морський піхотинець, наприклад, двічі воював в Іраку. Після повернення йому відмовили у допомозі через «нечесне» звільнення. Він провів десять років в апеляціях, перш ніж нарешті отримав психіатричну допомогу і компенсацію за ПТСР. Десять років. І це, мать його, після двох деплойментів.

В іншій справі — «Hamill проти Collins» — федеральний суд був змушений окремо постановити, що VA не може мовчки відхиляти заявки ветеранів. Виявляється, до цього рішення відомство просто «не відповідало» на звернення — і це вважалося прийнятною практикою.

У 2014 році вибухнув скандал, який сколихнув усю країну. З'ясувалося, що десятки ветеранів померли, очікуючи медичної допомоги у VA. При цьому співробітники відомства фальсифікували списки очікування — щоб приховати реальні строки. Не тижні. Місяці. Ветерани гинули собі, гинули. А папери показували, що все нормально.

Ось до чого прийшов цивілізований світ. Послати солдата на війну — нормально. Забути про нього після цього — теж нормально. Позбавити його підтримки через бюрократичну пастку — ну, він мав краще читати дрібний шрифт.

За це не виходять на мітинги. Ветерани — не найгучніший електорат. Вони втомлені, травмовані, часто ізольовані. Розпорошені по країні. Їм не до протестів. Їм би вижити. І саме тому ця несправедливість так довго існує. Вона ж тиха. Держава давно навчилася відрізати солдата від його заслуг, щойно у ньому відпадає потреба.

Але ця нова норма не могла привести ні до чого доброго. І вона вже призводить.

Цивілізованому світу знову потрібен солдат. Геополітика гарячіє. Армії потребують поповнення. Лунають заклики — служи, захищай, будь готовий.

Є одна проблема. Мабуть, у кожній воюючій (хоча б обмежено) країні солдат усе це чув. І він пам'ятає. Він пам'ятає, як повертався додому — і виявлявся там зайвим. Як місяцями чекав на прийом у чиновника, який автомат бачив хіба на картинці. Як перед ним зачинили двері. Як держава, яка відправила його воювати, не могла знайти для нього місця в черзі на житло.

І коли солдата щось не влаштовує — він, як правило, знаходить інші способи вирішити свої проблеми. Разом з іншими солдатами. Способи, які не передбачають чекати дозволу від держави. Думаю, всі розуміють, про що йдеться.

США вже змінюють курс. Збільшують зарплати військовим. Переглядають статус резервістів. Розширюють доступ до допомоги для ветеранів, хоча це більше повернення нормального доступу, який роками потроху урізали. Країна, якій потрібна армія завтра, мусить нормально ставитися до тих, хто служив учора.

Так, США наламали дров. Вони самі задали тон приниження своїх військових. Але вони це визнали і почали виправляти.

А що планує робити Україна? Де хоча б індексація грошового забезпечення військовослужбовців, не кажучи вже про кардинальне зростання? Де соціальні програми для тих, хто повернеться? Де держава іде назустріч солдату, а не вистрибує зі штанів заради комфорту кого завгодно, тільки не нього?

Можна довго іронізувати над США. Але вони працюють над своїми помилками. Буду радий колись так само сказати про Україну. Якщо тільки буде привід. Сподіваюся, що він таки буде.