Велика стратегія України — позиція головного гравця в регіоні

Кирило Буданов, глава адміністрації президента Зеленського і головний переговорник у тривоючих перемовинах з росіянами, переконаний, що, попри складний переговорний процес, угоду про припинення бойових дій може бути досягнуто порівняно швидко.

В інтерв'ю Bloomberg він заявив: «Усі розуміють, що війна має закінчитися. Саме тому вони переговорюються. Не думаю, що це затягнеться надовго». На його думку, обидві сторони наразі займають «максималістські» переговорні позиції, що, однак, не виключає компромісу. Як тверезо зауважив генерал: «На відміну від нас, вони витрачають власні гроші. Це величезні суми — вже трильйони». Територіальний компроміс поки що не досягнуто, «але загалом тепер усі чітко розуміють межі прийнятного. Це величезний прогрес», — констатував український воєначальник.

У Києві уважно стежать за процесами, що відбуваються в Москві. Останні дії тамтешньої влади — блокування Telegram, найпопулярнішого російського месенджера, та обмеження доступу до інтернету навіть ціною збоїв онлайн-фінансових сервісів — розцінюються як свідчення підготовки Кремля до прийняття важливих рішень. Яких саме?

По всій видимості, йдеться про два сценарії.

Згідно з першою інтерпретаційною лінією, Путін та його оточення готуються до завершення війни, результат якої, попри колосальні зусилля й втрати, навряд чи виявиться для Росії однозначною перемогою. Це, за такою логікою, може розлютити «турбопатріотів» — за деякими оцінками, вони становлять до 20% російського суспільства — і спровокувати соціальні заворушення з можливою участю представників силових структур. По суті, йтиметься про новий «бунт Пригожина», але незрівнянно більшого масштабу — і не на периферії імперії, а в її центрі.

Друга інтерпретаційна лінія схиляється до тези, що російська влада готується до чергової хвилі мобілізації, яка цього разу охопить жителів великих міст — що призведе до зростання напруженості й можливих протестів молоді та їхніх родин.

На цьому тлі ці міркування — невідривне спостереження за станом атлантичних відносин. Реакція України на кризу НАТО симптоматична й заслуговує на окрему увагу.

Президент Зеленський в інтерв'ю популярному подкасту — тези якого були продубльовані в офіційному акаунті президента України на платформі X — заявив: якщо Сполучені Штати справді планують вийти з НАТО, то «европейська безпека ляже на плечі Євросоюзу», однак щоби нести її відповідально, Співтовариству «знадобляться додаткові країни».

Президент України називає Велику Британію, Норвегію, Туреччину й власну країну державами, що вже сьогодні мають потужні армії. «Без України та Туреччини, — аргументує він, — Європа не зрівняється з Росією. Якщо ці чотири країни увійдуть до складу, можна встановити контроль над морями, забезпечити безпеку повітряного простору й мати найбільші сухопутні сили».

Далі Зеленський доводить, що в нинішніх умовах безпека повинна бути пріоритетом, а економічні питання, включно з розбіжністю інтересів, мають відійти на другий план. Його наміри прозорі: Співтовариство має розширитися, щоб «тримати в шахах» Росію — тобто зміцнювати европейське стримування, яке вже ослабло, а в міру зростання сумнівів Вашингтону щодо доцільності військової присутності на Старому континенті може ослабнути ще більше.

Ця концепція передбачає «зняття двох призів» Україною одним ударом: вступ до ЄС без дотримання критеріїв членства (бо безпека важливіша за економічні інтереси) і розбудову нової системи, гарантованої власним військовим потенціалом.

У світлі цієї концепції формула, про яку мимохідь згадував Буданов (ми воюємо не за власні гроші), не лише збереглася б, а й отримала б офіційне схвалення. Примітно й те, що Зеленський особливо наголошує на стратегічному значенні осі Україна—Туреччина для стабілізації становища на континенті.

Варто нагадати: тиждень тому (на початку квітня) Зеленський зустрівся в Стамбулі з Ердоганом — після візитів на Близький Схід (Сирія) і в країни Перської затоки, де Київ підписав низку контрактів про багаторічне військове співробітництво. Переговорам Зеленського передували зустрічі Рустема Умерова — у минулому міністра оборони, а нині секретаря Ради національної безпеки й оборони України — з його турецьким колегою щодо питань безпекового співробітництва, а також українського міністра енергетики, що обговорював постачання нафти й газу з країн Близького Сходу та Центральної Азії через Туреччину до України.

Військово-політичне співробітництво між Києвом і Анкарою вже ведеться: за відомостями французьких ЗМІ, Україна має три військові бази в Лівії — у західній частині країни, де Туреччина має значний вплив уже впродовж багатьох років. За даними RFI, підтвердженими українськими виданнями, у Лівії наразі перебувають 200 українських офіцерів, чиє завдання — не лише підготовка місцевих сил, а й проведення бойових операцій проти російських суден і кораблів у східній частині Середземного моря.

У грудні минулого року український спецназ, що діяв з однієї з лівійських баз (угоду про яку було укладено імовірно в жовтні 2025 року), атакував танкер Qendil під прапором Оману — судно зі складу російського «тіньового флоту».

В березні поточного року було завдано удару по газовозу Arctic Metagaz із 60 тисячами тонн скрапленого газу на борту: судно загорілося й дрейфувало на південь від Мальти. Примітно, що, як пише оглядач El País, «шість держав ЄС» висловили протест у зв'язку з екологічною загрозою, що виникла внаслідок української операції, — однак Київ поставився до цього доволі байдуже. RFI також повідомляла — хоча ця інформація потребує підтвердження, — що удар по Arctic Metagaz було завдано із застосуванням морського дрона Magura.

Якщо це відповідає дійсності, то в Лівії діють обидві українські спецслужби: ГРУ (військова розвідка) розвиває й удосконалює дрони Magura, а СБУ використовує морські дрони Sea Baby.

Варто також нагадати, що в загадковій авіакатастрофі в Туреччині у грудні минулого року загинув генерал Мухаммед Алі Ахмед аль-Хаддад — командувач збройних сил Лівії (визнаного міжнародним співтовариством і підтримуваного Анкарою уряду в західній частині країни), що деякі коментатори пов'язують з українськими операціями проти російських інтересів у середземноморському басейні — за згодою і підтримкою Туреччини. Росіяни явно незадоволені тим, що Київ, співпрацюючи з Анкарою, дедалі впевненіше діє в країнах Перської затоки й у Сирії, новий уряд якої вважається орієнтованим на Туреччину.

Зеленський у промові, виголошеній після повернення з близькосхідного турне, оголосив про підписання багаторічних угод про економічне та військове співробітництво з такими державами, як Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар, Йорданія, а також Оман і Бахрейн. Зміст угод не розкривається, однак цілком імовірно — Київ заявляв про це щонайменше кілька разів, — що йдеться про відправку українських операторів безпілотних систем для захисту критичної інфраструктури країн Затоки, що зазнає ударів з боку Ірану. Київ прагне стати як «експортером безпеки», так і розширити експортні можливості власного оборонно-промислового комплексу, завойовуючи нові й прибуткові ринки.

В цьому українському підході варто виділити три аспекти.

По-перше, масштаб вжитих дій, не обмежений регіональним виміром.

По-друге, готовність використовувати військовий потенціал і можливості оборонного сектора як політичний інструмент, що розширює можливості Києва.

Третій аспект не менш суттєвий: в українських елітах, схоже, укорінилося переконання, що в ключових для інтересів України регіонах — як у Європі, так і на Близькому Сході — виникає «вакуум безпеки», а наявні відносини безперечно змінюються. Це вимагає більшої активності й зайняття нових позицій задля нарощування власної стратегічної ваги.

Як це не парадоксально, криза НАТО грає Києву на руку: беззахисні европейські держави, позбавлені американського заступництва, виявляться більш поступливим партнером, змушеним іти на далекосяжні концесії на користь України.

Цей хід думки виразно простежується в аналізі Оксани Осадчої — до серпня минулого року радника українського віцепрем'єра з питань евроінтеграції, — опублікованому кілька днів тому українським аналітичним центром New Europe Center.

Аналізуючи характер відносин між НАТО й Україною в останні роки, вона наголошує на їхній еволюції: від етапу сприйняття Києвом допомоги та рішень, апробованих в арміях союзників по Альянсу, до рівня стратегічного партнерства й вирівнювання позицій, що змінює саму природу відносин. Украінський досвід, а також тактичні й технічні рішення, перевірені в умовах фронту, перетворюються на «цінний урок» для НАТО. Тепер не Україна вчиться у західних партнерів — навпаки, ті самі черпають із накопиченого досвіду країни, що воює.

Символічним підтвердженням мінливого характеру відносин стало нещодавнє рішення Києва згорнути програму підготовки українських військових на Заході: там їм уже майже нічому вчитися.

В іншій публікації — на сторінках «Европейської правди» — Осадча пише прямо: «Серед українських військових поширена думка, що інтероперабельність із НАТО остаточно втратила значення». І далі аргументує: «На думку багатьох українських військових і політиків, уся доктрина та планова структура НАТО виявляться марними й потребуватимуть перегляду. Подібні оцінки поділяють багато представників українського військового керівництва, переконаних, що збройні сили України випереджають НАТО на кілька кроків у розумінні сучасних технологій та інновацій на полі бою. Як же тоді, на думку багатьох українських чиновників, залучених до взаємодії з НАТО, можна говорити про інтероперабельність, якщо через кілька років сам Альянс буде змушений "довести до ладу" свою доктринальну базу та стандарти, щоб привести їх у відповідність з українськими — а не навпаки».

З військового погляду Україна більше не потребує партнерства із західноевропейськими державами: їхні організаційні рішення, тактика і тим більше бойові платформи (яких до того ж катастрофічно мало) малопридатні на фронті. Це не означає їхньої повної непотрібності — лише те, що їхнє значення спадає. Україні передусім потрібні европейські гроші, однак зміна характеру відносин рано чи пізно неминуче призведе — як її природний наслідок — до змін політичного масштабу.

Саме тому Зеленський пропонує европейцям військовий союз, а Альона Гетьманчук, що представляє Київ при штаб-квартирі НАТО, говорить про необхідність вдихнути нове життя (reinventing) в альянс, що переживає кризу. На думку українського посла, замість того щоб нарікати на проголошені Трампом зміни в американській військовій присутності в Европі, слід вибудовувати нові домовленості, здатні заповнити вакуум безпеки, що утворюється. На її переконання, держави мають починати укладати з Україною двосторонні оборонні угоди, які могли б містити положення «за зразком статті 5». Йдеться — і це варто підкреслити — не лише про прагнення Києва домогтися «гарантій безпеки» для післявоєнної України: український політик особливо акцентує, що в нових реаліях її країна може стати гарантом стратегічної та військової стабілізації в регіоні й вагомим елементом системи стримування Росії.

Варто нагадати, що у лютому відбувся північноевропейсько-украінський дипломатичний саміт, значною мірою присвячений безпековому співробітництву, що передував масованій хвилі українських ударів великої дальності по російських портах на Балтиці. Примітний фрагмент спільної заяви України й держав групи NB8, в якій зазначається: «Взаємодія наших країн відображає спільне стратегічне бачення, в якому Україна та NB8 співпрацюють як рівноправні партнери, зміцнюючи оборонний потенціал і стійкість до зовнішніх загроз, тим самим роблячи внесок у евроатлантичну безпеку». У цьому документі чимало говориться про військову й фінансову допомогу Києву, зокрема про гарантії безпеки й членство в НАТО, однак наведений фрагмент пропонує не стільки конкуруюче бачення регіонального порядку, скільки інший розклад акцентів.

Тут варто поставити запитання: чи свідчать описані мною дії Києва про те, що українські лідери змирилися з думкою про неможливість вступу до НАТО? Не обов'язково. Слід зазначити, що українська преса минулого тижня приділила значну увагу словам Марка Рютте, який — вже після розмови з Трампом — заявив, що в минулому членство України в НАТО блокувалося чотирма державами: США, Німеччиною, Словаччиною та Угорщиною. Це, звісно, не є одкровенням, однак не можна виключати, що в нинішньому стані відносин усередині Альянсу усунення цих бар'єрів може, з погляду Києва, виявитися простішим, ніж раніше.

Недільні вибори здатні вирішити питання про те, хто керуватиме в Будапешті: Мадяр не обов'язково виявиться для Києва зручнішим партнером, ніж Орбан, однак його позиції заздалегідь будуть слабшими — що розширює поле для маневру.

Що ж до інших держав-блокувальників? Якщо підтвердяться повідомлення The Wall Street Journal про те, що Трамп «має намір покарати» західноевропейських союзників, вивівши частину американських сил з Іспанії та Німеччини, то може виявитися, що Вашингтон «зробить ставку» на східний фланг.

Переміщення сил до Польщі, Румунії, а також Греції здатне з політичного погляду запустити процес глибоких перетворень в Альянсі — й не виключено, що на практиці, про що нещодавно говорив Кіт Келлог на Fox News, — до створення нового формату. На думку цього колишнього спеціального посланця Трампа з питань України, котрий і далі входить до ближнього кола американського президента (зокрема, має спільний із його синами військовий стартап), у новій геостратегічній ситуації, що склалася у зв'язку з «зрадою» західних союзників, Америка має зробити ставку на нові рішення й розпочати вибудовування мережі регіональних військово-стратегічних домовленостей за участю держав східного флангу, а також України.

Ця концепція нового устрою неминуче повинна враховувати зростаючу роль України, що має реальний військовий потенціал, — але водночас відкриває Зеленському та його наступникам широке ігрове поле. Якщо розглядати участь Києва як неодмінну умову будь-якої регіональної системи безпеки, то ціною, яку партнерам України доведеться заплатити за цю участь, стане або її вступ до ЄС без жодних умов — що й запропонував Зеленський, — або новий підхід Вашингтону до співробітництва й майбутньої ролі Києва.

Обидва варіанти нині лежать на столі, а простір для маневру Зеленського розширюють і дані останніх соціологічних досліджень. Вони фіксують зростаючий скептицизм щодо НАТО: членство й далі підтримується більшістю, однак скептиків стає дедалі більше — що цілком зрозуміло перед обличчям спадних шансів на вступ. Якщо Европа й Америка починають замислюватися над тим, як «врятувати Північноатлантичний альянс» і як домовитися щодо безпеки з Україною — особливо якщо ці бачення виявляться конкуруючими, — то простір для маневру Києва лише зростатиме.

Військовий потенціал України також з часом посилюватиметься — навіть в умовах триваючої війни. Про це свідчить, зокрема, те, що росіяни, як нещодавно констатував генерал Сирський, мають намір до кінця поточного року збільшити угруповання безпілотних систем до 165 тисяч одиниць (з нинішніх близько 100 тисяч). Яким потенціалом здатна протиставити їм Европа — тим більше занурена в суперечки з Вашингтоном, — особливо якщо підтвердяться прогнози Буданова й переговорні сторони почнуть шукати політичні рішення для завершення війни?

Примітно й те, що на відміну від наших експертів українські аналітики переконані: Сполучені Штати програли війну з Іраном. Йдеться не про військовий вимір, так посилено акцентований у Польщі, а про геостратегічний: адже можна виграти всі «битви» і при цьому програти війну. Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень, написав: «Можна говорити про геополітичну поразку Сполучених Штатів — принаймні частково, хоча це питання інтерпретації. Одне безсумнівне: Вашингтон прагне вийти з ситуації, що склалася, якнайшвидше й насправді спирався не на власний план, а на план Ірану. Це наочно показує, хто хотів вийти першим.

Стратегічно Сполучені Штати справді прорахувалися — це факт, хоча тактично діяли досить ефективно. Водночас одні лише бомбардування ніколи не приводять до бажаного політичного результату. Можна згадати випадок Югославії, але ситуація була принципово іншою — Іран має інші можливості й інше географічне положення. Саме географічний чинник відіграв ключову роль: Ормузька протока, загроза ударів по інфраструктурі країн Перської затоки — все це могло завдати серйозної шкоди світовій економіці. Ситуація, таким чином, принципово інша, і багато що не було належним чином обдумано — розрахунки ґрунтувалися радше на сподіваннях, ніж на тверезій стратегічній оцінці».

На думку українських експертів, геостратегічна, хоча й не військова «поразка» США на Близькому Сході посилить ті тенденції в американському істеблішменті, які наголошують на необхідності зосередження на найважливіших з американського погляду стратегічних цілях при передачі союзникам менш значущих напрямів. Такими регіонами, з яких американці можуть почати відходити, є саме Центрально-Східна Европа й Близький Схід — і там Київ має нарощувати свою присутність та активність. Стратегічне партнерство з Туреччиною — також з огляду на контроль над Протоками та значення чорноморського судноплавства для української економіки — є очевидним вектором української політики.

Примітна реакція Туреччини на кризу в НАТО. Минулого четверга турецьке міністерство оборони й аналітичний центр SETA (аналог польського PISM) провели конференцію «Момент Анкари: стратегічне позиціонування задля стійкого альянсу», що стала зручним майданчиком для принципових декларацій міністра оборони Яшара Гюлера.

По-перше, він заявив, що Анкара є надійним союзником, який «відіграватиме роль стратегічного суб'єкта, що забезпечує рівновагу й робить внесок у процес трансформації альянсу». Туреччина декларує не лише готовність брати участь у формуванні нового обличчя НАТО, а й — що виразно прозвучало у виступі Гюлера — більше не вважає себе «фланговою державою». Він наголосив на зміні геостратегічного значення Туреччини в нових реаліях, заявивши, що «Туреччина еволюціонувала від "флангової країни" часів холодної війни до центрального союзника, здатного забезпечити безпеку Европи, підтвердивши свою дієву роль у місіях та операціях НАТО — від Афганістану до Боснії і Герцеговини, від Середземного моря до Балтійського регіону». Центр ваги европейської безпеки у зв'язку з російською агресією й ситуацією на Близькому Сході змістився на схід — що зумовить переорієнтацію ключових стратегічних опцій. Варто навести ще один фрагмент із виступу турецького міністра оборони — хоча б тому, що в цьому конкретному випадку ми спостерігаємо вражаючий збіг його слів із тим, що каже Зеленський: «Ми сподіваємося, що Евросоюз відмовиться від підходів до безпеки, які виключають союзників НАТО за межами ЄС — передусім нашу країну, — і повернеться до позиції підтримки НАТО», — заявив Гюлер.

Україна на п'ятому році війни, залишаючись державою, залежною від фінансової й матеріальної допомоги союзників, розпочала сміливу гру за місце в новому, що тільки складається, співвідношенні сил. Активність у цьому випадку — умова успіху, який аж ніяк не гарантований, а ризик невдачі є великим, так само як і усвідомлення власних козирів.

У Києві на сто відсотків упевнені, що питання безпеки стануть важелем, який посилює переговорні позиції України, — й відступати від цього не мають наміру. Про те, наскільки стрімкими є зміни — зокрема ментальні, — свідчить уже те, що українські гарантії безпеки для сусідів і навіть для країн Перської затоки сьогодні сприймаються серйозно, тоді як ще кілька місяців тому це вважалося б «маренням божевільного».

Війна ще не завершена, але впевненість України зростає: лінія фронту стабілізувалася, російські втрати в особовому складі за останні чотири місяці перевищують мобілізаційні можливості противника, а в галузі ударів великої дальності вдалося досягти кількісного паритету з Росією. Настав час планувати майбутнє — і Україна саме цим зараз займається, прагнучи окреслити його контури, в яких вона сама виступає головним гравцем у Центральній Европі.