Демократія заради демократії

Примітка редакції. На виборах у нас голосувати всі вміють. Шкода, що це не впливає на рівень боєздатності. Ще Фукідід дивувався.

Важко бути країною, яка воює тринадцятий (для когось п'ятий) рік, але готується виключно до життя після війни. Плюси демократії ми і так давно знали. Тепер можна вивчити її недоліки.

Представницьку демократію як інститут проектували виключно під мирне суспільство. Її логіка проста. Політик репрезентує волю виборців, а ті хочуть добробуту і безпеки. Тому їхній представник голосує відповідно.

Цикл повторюється кожні чотири-п'ять років. Система сама себе чудово коригує. Але в ній закладене фундаментальне обмеження: горизонт планування виборця завжди коротший за горизонт стратегічної загрози.

Виборець здебільшого не хоче війни. Здебільшого він її боїться і хоче за будь-яку ціну зупинити. Тобто уникнути, поки не почалося. А як почалося, то якомога швидше завершити.

Не те щоб виборець якийсь поганий. Просто його горизонт планування аж ніяк не той, на який має орієнтуватися держава. Так само люди не орієнтуються на пріоритети мушок, які живуть протягом одного літа. Це різні рівні.

Депутат, який це розуміє, стоїть перед вибором. Що краще — сказати правду виборцям і втратити місце? Чи підтримати їхні ілюзії і зберегти мандат? Більшість обирає друге.

Мені гірко усвідомлювати, що ми зараз проходимо цикл чужих помилок. Цього можна було уникнути. Ні, цього навіть треба було уникнути, бо для цього чужі помилки зазвичай і документують.

Французький парламент Третьої республіки у 30-х роках минулого століття був паралізований саме цією логікою. Депутати були надто чутливі до виборця, який пройшов крізь Першу світову і категорично не бажав повторення чогось схожого. Звісно, його горизонт планування був вельми сумнівний. Але ж це політика.

Замість того, щоб говорити з виборцем фактами, йому кинулися догоджати. Як результат — хронічне недофінансування армії, урядова нестабільність, нездатність ухвалювати непопулярні рішення. У травні 1940 року Німеччина повернула до Франції війну. Запитати б – і скільком французьким виборцям від цього сильно полегшало?

Їх не варто було слухати. Але ж послухали! Те, що німецька армія потім показала проти французької, було прямим наслідком цієї помилки.

Система рухнула за шість тижнів. Парламент роками уникав жорстких рішень заради електорального комфорту, тож зрештою проголосував за власну ліквідацію — передавши повноту влади маршалу Петену.

Найгірша іронія, що тільки могла статися. Ті самі депутати, які блокували переозброєння армії для «захисту людей від війни», у підсумку передали цих людей під нацистську окупацію.

Є ще одна аналогія, яка мені видається точнішою для сьогоднішньої України. Стародавні Афіни часів Пелопоннеської війни.

Французи так само не вчилися на чужих помилках. Фукідід згадував ось таких політиків в Афінах часів Пелопоннеської війни. Описував, як народні збори ухвалювали стратегічно катастрофічні рішення просто в розпал бойових дій. Чинили дикуху під впливом демагогів, які грали на настроях натовпу.

Почитайте про знамениту Сицилійську експедицію. Авантюрний похід, який коштував Афінам флоту і десятків тисяч людей. Як думаєте, хто його придумав? Правильно — всі. Це було рішення демократично обраних зборів.

Або страта стратегів-переможців після битви при Аргінусах. Ви лише вдумайтесь — афіняни покарали своїх найкращих командирів просто тому, що натовп був роздратований і вимагав когось за щось покарати.

Так, під тиском демократія здатна ухвалювати самовбивчі рішення. До речі, цілком легально.

Тепер повернімося до України. Депутат Верховної Ради, який голосує проти жорстких мобілізаційних норм, необов'язково справжній зрадник і необов'язково ідіот. Він діє раціонально в межах тієї системи стимулів, у якій існує.

Виборці, які залишилися вдома, не хочуть, щоб їхніх синів, чоловіків і братів відправляли на фронт. Це живий біль. Загроза державності для них — абстрактна і відкладена. Бо таку чудову систему стимулів ми за роки незалежності виплекали. На свою голову.

Мені-то це не подобається, але так виглядає система державних пріоритетів. Депутат, який захищає когось від мобілізації, отримує конкретний виграш зараз. Той, хто голосує за жорсткі рішення, несе конкретні витрати зараз, а гіпотетичний виграш може отримати хіба в майбутньому.

Це жахлива система. Раніше було модно питати, за що стояв Майдан. А ви впевнені, що ось за таку демократію, де жадібність і жага швидкої вигоди руйнують мораль?

Але тут є логічна пастка, яка руйнує всю конструкцію. Чи є сенс накопичувати електоральний капітал, якщо виборів до кінця війни не буде? Навіщо берегти рейтинг, якщо держава може не пережити цю війну?

Електоральний капітал має сенс лише за трьох умов. По-перше, війна завершиться на більш-менш прийнятних умовах. По-друге, держава збережеться. По-третє, вибори дійсно відбудуться аж бігом, щойно пролунає останній постріл.

Якщо хоча б одна умова не виконана, весь накопичений рейтинг обнуляється разом із державою. Або разом із кандидатом, який не дотягнув до потрібного часу.

Було б спокусливо сказати: просто депутати погані. Але це неправда — і не тому, що вони хороші. Це системна проблема архітектури влади, а не проблема конкретних людей.

Парламент як інститут заточений під мирний час, призначений для артикуляції конкуруючих інтересів. Він годиться для компромісу, для обговорення. Ці функції цінні й важливі, але виключно в мирний час.

В умовах екзистенційної загрози переваги такого ладу стають предметом розкоші, який важко собі дозволити. Саме тому всі демократії під час Другої світової тією чи іншою мірою концентрували виконавчу владу. Бо інакше впаде все.

Але ця адаптація вимагає зовнішнього потрясіння, яке змушує систему переключитися. Наприклад, Дюнкерк як тригер для Британії. Шкода, що п'ятий рік вторгнення так і не став у нашій свідомості цим Дюнкерком.

Альтернатива тупому очікуванню катастрофи — свідоме рішення системи про власну трансформацію. Можна закласти воєнні механізми в інституції прямо зараз. Не чекати, допоки ціна зволікання стане очевидною. Це болюче і непопулярне рішення. Хтось навіть назве його згортанням демократії. Але в нас вона згорнеться або вами на певний час, або ворогом уже назавжди.

Яка демократія краща? Та, що болісно адаптується і виживає? Чи та, що зберігає всі процедури і програє? Фукідід ставив це запитання дві з половиною тисячі років тому. Відповідь йому не факт що сподобалася.

Демократія заради суспільства може вижити, але демократія заради демократії — лише померти у прірві, яку сама й викопала.