Орбан програв як глобаліст: Крастєв про поразку, якої боявся табір трампістів

Віктор Орбан шістнадцять років перетворював Будапешт на хаб європейських правих і продавав своє право вето в ЄС Пекіну та Москві. Кампанію 2026 року він вів як глобальний гравець - нападаючи на Україну, обговорюючи Трампа і приймаючи Джей Ді Венса, поки його суперник Петер Мадяр говорив про лікарні та ціни. Політолог Іван Крастев в інтерв'ю журналу Equator розбирає парадокс: людина, яка побудувала політику на антиглобалізмі, програла саме як глобаліст. А разом з ним зачинилися двері, через які вкрай праві Європи роками потрапляли до Вашингтона.

Гевін Джейкобсон: Ви стверджували, що ідеї Віктора Орбана вкорінені в традиційному консерватизмі, але методи зміцнення влади у нього були новаторськими. У чому насправді полягала його неліберальна демократія?

Іван Крастев: У певному сенсі він вписується в угорську консервативну традицію: він щиро переконаний, що суверенітет вимагає згуртованої національної спільноти. Для нього Угорщина стала головним переможеним XX століття, і саме тому вона не може дозволити собі програти в XXI. Ця "тріанонська травма" - втрата двох третин угорської території після Першої світової війни - сидить у ньому глибоко, як сидить і у всій угорській політиці протягом понад століття.

Але в інших відношеннях він діє поза цією традицією. У нього мислення керуючого хедж-фондом: раз держава невелика, потрібно йти на високі ризики, щоб отримати високу віддачу. Орбан заздрив старим комуністичним елітам, тому що вони вибудували справжню глибинну державу, тоді як лібералізм, на його думку, залишався поверхневим явищем, захопленим формальними електоральними процедурами.

Тому він взявся створювати партійну державу нового типу - таку, що контролює економіку не через націоналізацію, а через дружні компанії, і надає великого значення контролю над університетами та освітніми установами. Не забувайте, що Орбан писав магістерську дисертацію по Грамші і дуже серйозно ставиться до ідеї культурної гегемонії. Він завжди вважав, що угорські праві залишалися в опозиції саме тому, що університети та ЗМІ контролювали його супротивники.

Східна ставка і торгівля правом вето

Гевін Джейкобсон: Яку роль тут відіграє зовнішня політика?

Іван Крастев: Зазвичай його зчитують як союзника Трампа, і в цьому щось є: він зробив ставку на перемогу Трампа в 2016 році набагато раніше за майже всіх інших і серйозно вклався в ці відносини. Але його світогляд насправді досить специфічний. Він вважає, що Захід переживає занепад, а Схід, особливо Китай, йде вгору. Вся його економічна політика побудована на цій ставці. За останні три роки Китай вклав в Угорщину більше, ніж у Німеччину та Францію разом узяті.

Гевін Джейкобсон: Мені цікаво, чому, на вашу думку, Китай так активно вкладається в Угорщину - країну без виходу до моря і з невеликим ринком.

Іван Крастев: Тому що Орбан продавав Китаю своє право вето в Європейському союзі. Угорську модель не можна зрозуміти у відриві від ЄС. Режим Орбана тримався одночасно на фінансуванні з ЄС і на антиєвропейській риториці, при цьому залучаючи позаєвропейських союзників - чи то Китай, чи то Росія - на тій підставі, що Угорщина була єдиною країною-членом, готовою заблокувати рішення ЄС, які не влаштовували Пекін чи Москву.

Гевін Джейкобсон: Наскільки новаторською була ця форма державного управління?

Іван Крастев: Ця модель працювала 16 років. Особливо винахідливим у ній було те, що Орбан побудував неліберальний режим з елементів ліберальної демократії. Брюсселю, наприклад, було важко оскаржити обмежувальні закони про ЗМІ, які він ввів у 2010 році, тому що Угорщина вказувала: кожна стаття має прецедент у медіазаконодавстві якоїсь іншої країни ЄС.

Але в підсумку він засидівся. Він позиціонував себе як бунтаря, і якоюсь мірою дійсно ним був, особливо під час міграційної кризи 2015-2016 років. Але бунтарі погано старіють. Після приходу Трампа до влади стався витік приватного листування Орбана з Путіним, де він висловлював бажання бути мишею при московському леві, - і ретельно вибудуваний образ звалився.

Витоки: незавершена революція 1989 року

Гевін Джейкобсон: Орбан виглядав центральною фігурою неліберальної революції в Центральній та Східній Європі - це одна з ваших головних тем. Можете розповісти про природу цієї революції та її витоки наприкінці холодної війни?

Іван Крастев: Про 1989 рік зазвичай говорять як про ліберальну революцію - і це так. Але одночасно це була й націоналістична революція. Існувала коаліція лібералів і націоналістів, які з різних причин хотіли вирватися з радянської імперії і приєднатися до Заходу. Але вони мали різні уявлення про те, до якого саме Заходу вони приєднуються.

Лібералів притягував постсуверенний ліберальний ЄС - відкриті кордони, права, плюралізм. Націоналісти ж - і це вірно як для Польщі за Ярослава Качинського, так і для Угорщини - мріяли про інший варіант Заходу: більш консервативний, жорстко антикомуністичний, націоналістичний, а не інтернаціоналістський, релігійний, а не атеїстичний, орієнтований на сім'ю, а не на вседозволеність. По суті, про Захід 1950-х.

У 1990-ті у націоналістів була проблема: їм не вистачало мови, щоб висловити свою систему поглядів. Націоналізм настільки щільно асоціювався з югославськими війнами і Мілошевичем, що політикам-новачкам на зразок Орбана, який приблизно з 1994 року почав розходитися з лібералізмом, було важко ідентифікувати себе з будь-якою частиною цієї ідеології. Тому більшу частину десятиліття вони говорили напівголоса.

Глибша образа йшла від того, що перехід від комунізму після 1989 року багато хто на Сході переживав як односторонній рух. Захід змінюватися не збирався; Схід мав його наслідувати. Мігрувати можна було індивідуально - переїхати до Німеччини, Австрії, вчитися за кордоном - або колективно, вступивши до ЄС. Лідери на кшталт Орбана демонструють образу іммігранта в другому поколінні: відчуття, що твою ідентичність не поважають, не визнають.

Під час міграційної кризи, коли Орбан вивів себе в центр європейської політики, його послання було простим: більше Схід не наслідуватиме Захід. Тепер Захід наслідуватиме нас.

Глобальні амбіції маленької країни

Гевін Джейкобсон: Щоб донести цю думку, Орбану ж довелося стати чимось більшим, ніж угорським політиком?

Іван Крастев: Орбан відрізнявся від інших східноєвропейських лідерів тим, що мислив за межами власної країни. У цьому сенсі для правих він був тим самим, ким Кастро був для лівих: лідером невеликої, відносно незначної країни з глобальними амбіціями. Роками він замовляв соціологічні опитування в європейських країнах. Він вважав, що ЄС потрібно повністю перебудувати, і Угорщина повинна очолити один з його блоків. Це амбіції, які зазвичай пов'язують з Францією або Німеччиною.

Гевін Джейкобсон: Мабуть, цим амбіціям допомагало те, що відбувалося у США?

Іван Крастев: Вони безумовно стали виглядати більш реалістично, коли в 2016 році до влади прийшов Трамп. Орбан підтримав Трампа раніше, ніж більшість республіканських губернаторів. Але я не думаю, що він був особисто загіпнотизований Трампом. Він вкладався не в людину, а в рух MAGA (Make America Great Again - "Зробимо Америку знову великою", гасло Трампа). І це мало конкретні наслідки: довгий час він був єдиним політиком нової правої хвилі, який реально перебував при владі в Європі. Якщо ти - вкрай права партія, якій потрібен кредит, тобі його давав угорський банк. Якщо ти - вкрай правий інтелектуал, у Будапешті з тобою поводилися як з генієм. Угорщина перетворилася на інституціональний, інтелектуальний та фінансовий хаб європейських нових правих - на місце, де трампівська революція зустрічалася зі своїм європейським аналогом.

Головна іронія в тому, що Орбан програв вибори як глобаліст, хоча весь його рух будувався на антиглобалізмі. Подивіться на його кампанію: вона була майже цілком про зовнішню політику. Він постійно нападав на Україну, говорив про Росію, про Трампа, про Китай. А його суперник Петер Мадяр тим часом обговорював систему охорони здоров'я та вартість життя; західній пресі він давав мало інтерв'ю. Орбан настільки пішов з головою в глобальну політику, що перетворився рівно на те, з чим заявляв, що бореться. Угорські виборці його за це покарали.

Чому Орбан програв: економіка, Китай та гастарбайтери

Гевін Джейкобсон: Якою мірою близькість Орбана до Китаю - відкриття країни китайським інвестиціям і, по суті, перетворення її на те, що деякі називають "реакційною електоральною державою", - сприяла його поразці?

Іван Крастев: Зіграло свою роль. Але програв він насамперед на внутрішніх темах - економіка, рівень життя. Це було головним.

Але що кидається в очі - це суперечність у самій суті його позиції. Він вибудував потужну антимігрантську політику: "Угорщина для угорців". І, зрозуміло, ці настрої поширювалися і на китайців. Орбан намагався подати китайські інвестиції як питання угорського суверенітету: у нас свої інтереси, нас поважають росіяни, китайці, американці. Але реальність все одно проривалася.

З 2018 року Угорщина видає незвичайно велику кількість дозволів на роботу іноземцям. Пояснення Орбана: населення країни скорочується, незважаючи на те що уряд витрачає 5% ВВП на заходи щодо підвищення народжуваності. Він заявляв, що відкриє ринок праці, зберігши при цьому закритість політичної спільноти. Іноземці могли працювати в Угорщині, але громадянство і політична участь залишалися етнічним привілеєм.

Він ввозив гастарбайтерів у дусі Німеччини 1970-х, наполягаючи при цьому, що Угорщина залишиться останнім редутом старої Європи: білим і стійким до того, що він вважав західним занепадом. Думаю, він у це щиро вірив. Це не було чистою тактикою. Але він не зрозумів, що для молодого покоління ця клаустрофобна атмосфера була задушливою, а не заспокійливою.

Наприкінці профіль його виборців став дуже схожий на профіль старої компартії у 1989-му. І в цьому - болюча симетрія: Орбан привернув до себе увагу угорської публіки саме тоді, у 25 років, коли на перепохованні Імре Надя закликав радянські війська покинути країну. Тепер, на тлі повідомлень про те, що до Будапешта прибувають російські оперативники, щоб допомогти кампанії партії Фідес, Мадяр використав те ж гасло на мітингу в День нації: "Росіяни, забирайтеся додому".

Венс у Будапешті та революційна солідарність

Гевін Джейкобсон: Як ви розумієте, що Джей Ді Венс робив у Будапешті?

Іван Крастев: Венса і Трампа потрібно розглядати як лідерів революції, а не лідерів держави. Якби вони просто керували державою, Мадяр був би для них цілком зручним партнером - він не антиамериканец і не антитрампівець, він трохи більше за Європу, ніж Орбан, але поділяє багато в чому той самий консервативний консенсус, у тому числі щодо України. Він не те щоб великий шанувальник Зеленського. Але для Венса Орбан був обличчям трампівської революції в Європі. Венс щиро вважає, що Східна Європа - це як "червоні" (республіканські) штати в Америці і що континент просто відстає від США на один виборчий цикл. Якщо він заради підтримки Орбана проігнорував опитування і базову геополітичну логіку, то тільки тому, що виявляв революційну солідарність.

Олігархія і корупція: межі культурної війни

Гевін Джейкобсон: Чи вплинули олігархічні тенденції режиму на поразку Орбана?

Іван Крастев: Корупція була центральною темою. Якщо запитати більшість тих, хто голосував проти нього, вони назвуть саме це. Створення олігархічного класу з лояльних людей та управління країною як приватною компанією - ось що породило народний гнів. Цікаво, що до великих іноземних інвесторів, які створювали робочі місця, Орбан ставився досить приязно. Корупція концентрувалася в політично значущих секторах - супермаркети, банки і насамперед ЗМІ, де партія мала повну монополію. Люди дивилися, як збагачується ціле покоління амбітних молодих людей, пов'язаних з Фідес, і сказали: досить.

Частково тому Орбану було так важко проти Мадяра, який вийшов із самого світу Фідес. Орбан гадки не мав, як боротися зі своїм же. Він намагався представити Мадяра ліберальним кандидатом, але звинувачення не приклеїлося. Коли Орбан ввів анти-ЛГБТ-законодавство - частково щоб спровокувати передбачуване обурення лібералів і отримати потрібну йому культурну війну, - на вулиці вийшли майже півмільйона людей. Але Мадяра серед них не було. По суті він сказав: це не моя тема, мене хвилюють корупція та економіка. Це позбавило Орбана звичних напрямків атаки і помітно його дезорієнтувало.

Мадяр і межі "ліберальної" інтерпретації

Гевін Джейкобсон: Політичний аналітик Вольфганг Мюнхау зауважив: якби Мадяр переміг центристського кандидата, заголовки кричали б, що ще одна європейська країна впала перед правим популізмом. Що упускають, коли результат вписують у таку рамку?

Іван Крастев: На відміну від більшої частини Європи, де ліберали дрейфують вправо, Угорщина рухається в ліберальний бік - принаймні в тому, що стосується демократичних процедур. Одна з ключових обіцянок Мадяра - обмеження у два терміни для прем'єр-міністрів. Це дійсно значуща реформа. Багато його виборців помітно ліберальніші за нього самого, особливо молоде покоління. Система буде відкриватися. Але представляти це як перемогу лібералізму над нелібералізмом - означає вчитувати в результат те, чого в ньому насправді немає.

Парадоксальним чином це нагадує 1989 рік. До моменту, коли демократичні сили розгромили комуністів, їхні супротивники вже перейняли низку ліберальних заходів. Зараз у нас кандидат, який переміг і з багатьох питань поділяє загальний консервативний консенсус. Щодо міграції, наприклад, між Орбаном і Мадяром різниці небагато. Відрізняється мова - а в епоху Трампа мова має значення.

Імперія після імператора: що буде з орбанівською інфраструктурою

Гевін Джейкобсон: Що стане з інтелектуальною інфраструктурою, яку вибудував Орбан, - аналітичними центрами, стипендіями, інститутами та журналами на кшталт The European Conservative?

Іван Крастев: Це залежить від того, чим Орбан захоче зайнятися після відходу з посади. Той факт, що він так витончено визнав поразку, сам по собі може бути стратегією: зберегти присутність у європейському політичному житті, залишитися актуальним, підтримати інфраструктуру. Більша частина цієї інтелектуальної екосистеми фінансувалася не безпосередньо державою, а через мережу приватних і напівдержавних компаній, які Орбан плекав. Тож Мадяр не може просто перекрити кран.

Якісь із цих інституцій будуть ліквідовані. Інші можуть вижити, але без доступу до державної підтримки їм, можливо, доведеться зайняти іншу позицію. Одне ясно: руйнуючи кожну ліберальну інституцію, яка траплялася йому на шляху, Орбан сам собі не допоміг. Наприклад, вигнання Центрально-Європейського університету в 2018 році було помилкою. Тепер, після відходу з посади, він уже не зможе стверджувати, що хоче справжньої конкуренції ідей, - адже 16 років він цю конкуренцію і закривав.

Для його виборців уся ця інфраструктура значення не мала. Вона будувалася під його глобальний проєкт, під його європейські амбіції. Цікаво, що найбільш розважливими гравцями в усій цій історії виявилися китайці: вони тримали дистанцію, не демонстрували своєї участі і, швидше за все, переживуть цю зміну влади, здебільшого зберігши свої інтереси. Росіяни, навпаки, явно хотіли засвітитися в кампанії Орбана - немов самі себе запросили. Не думаю, що це йому допомогло. З огляду на втручання Венса ми тепер побачимо, як Трамп перетравлює поразку. Він не любить невдах. Чи побачить він в Орбані вірного союзника або просто невдаху? Той факт, що станом на сьогоднішній ранок американська адміністрація ще не привітала Мадяра, тоді як росіяни вже дали зрозуміти, що готові з ним працювати, - про щось говорить.

Другий 1989-й

Гевін Джейкобсон: Ви передрікали, що поразка Орбана матиме "неймовірний психологічний вплив" на європейську політику. Тепер, коли це сталося, - чи відповідає реакція тому масштабу, який ви передбачали?

Іван Крастев: Цілком. Європа переживає глибоку кризу впевненості в собі: ціни на енергію, сумніви в НАТО, розрив з Вашингтоном. На цьому тлі такий результат виглядає як другий 1989 рік. Урсула фон дер Ляєн так і сказала: "Ви зробили це знову". Відчуття, що майбутнє не приречене належати популістським правим, колосально важливе для європейського морального духу.

Є й геополітичний вимір. Перший закордонний візит Мадяра як прем'єр-міністра буде до Польщі, а не до Брюсселя, Берліна чи Парижа. Він свідомо подає сигнал: Центральній Європі є що робити всередині ЄС, а не в опозиції до нього. Це перебудовує всю вишеградську динаміку. Роберт Фіцо не зможе утримати радикальну позицію поодинці - Словаччина занадто мала і занадто залежить від Європи. А вкрай праві партії по всьому континенту, для яких Будапешт був воротами до Вашингтона, виявлять, що двері зачинилися.

Довгий час, якщо ти очолював вкрай праву партію і хотів зустріч у Вашингтоні, організувати її могли лише двоє: Віктор Орбан і Біньямін Нетаньягу. У Нетаньягу зараз інші турботи. Тепер - нікого.

Комплекс Меттерніха: кінець посередника

Гевін Джейкобсон: Як крах міжнародного порядку на чолі зі США впливає на таких, як Орбан, або на його наслідувачів?

Іван Крастев: Орбан сприймав США, особливо за демократів, як ворога. Він вважав, що у світі, заснованому на правилах, така країна, як Угорщина, обмежена. А в більш транзакційному порядку, де все вирішується безпосередньо між лідерами, вмілий гравець може грати значно вище своєї вагової категорії.

Коротше кажучи, у нього був комплекс Меттерніха: він вірив, що мала держава зі сміливим і цинічним лідером може нацьковувати великі держави одна на одну і вигравати. Більш конкретно: він бачив себе незамінним посередником - брокером між Вашингтоном і європейськими правими, між Брюсселем і Москвою, між західною фінансовою системою і Пекіном. В епоху Трампа, коли політика перетворилася на питання особистих відносин між лідерами, а не правил між державами, така позиція, здавалося, давала Угорщині виняткові важелі. Орбан, по суті, зробив себе розподільним вузлом нового міжнародного порядку.

Проблема в тому, що в демократії дуже важко бути Меттерніхом - люди голосують не як геополітичні аналітики. Віртуозність у зовнішній політиці на хліб не намажеш. У міру того як Орбан все глибше занурювався в глобальну політику, він випускав з уваги те, що хвилювало виборців. У підсумку він став тим, кого найбільше зневажав: глобалістом. А в орбанівській Угорщині, як він виявив, глобалісти програють.

Іван Крастев - політолог, голова правління Центру ліберальних стратегій і постійний науковий співробітник Інституту гуманітарних наук у Відні.