Пам’яті капітана поліції, воїна стрілецького батальйону Миколи Николайчука

Перед загибеллю у вересні 2025 року боєць стрілецького батальйону з Буковини Микола Николайчук планував піти у відпустку. І коли його 4-річна донечка Вікторія запитувала, коли тато приїде додому, обіцяв бути, «як з дерев опадатимуть листочки». Дружина бійця пригадує, що донька дуже чекала на тата. Постійно запитувала маму: «Вже листочки опадають, чому мій тато не прийшов?» Але він не встиг…  

Микола народився в селі Валява Чернівецької області. Рідні пригадують, що хлопчик із дитинства вирізнявся відповідальністю, цілеспрямованістю та щирою повагою до людей. Після закінчення школи Микола вступив до Національної академії внутрішніх справ. Навчання сприймав як частину свого покликання. 

Мати Тетяна Любомирівна згадує, що син ріс дуже хорошою дитиною, завжди допомагав їй, ніколи не залишав нікого в біді, мав велике і щире серце.  

– Мій Миколка був особливим. Добрий, спокійний і дуже уважний. Ніколи не проходив повз чужу біду і завжди робив добро. Він постійно казав мені: «Мамо, все буде добре. Головне – тримайтесь, ми робимо все для того, аби ви жили в мирі. Вірте в нас і в нашу Перемогу!». І я вірила, бо в його голосі завжди звучала сила. 

Микола розпочинав службу слідчим у слідчому відділенні поліції №1 у Сторожинці. Пізніше працював у відділенні розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров’я людини Чернівецького районного управління поліції. Колеги згадують його як принципову, професійну людину. 

У червні 2024 року Микола вирішив перейти до батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Чернівецькій області, щоб боронити Україну від загарбників на передовій. Спочатку служив інспектором взводу №1 роти №1, а згодом став старшим інспектором відділення безпілотних літальних апаратів, радіоелектронної розвідки та радіоелектронної боротьби. 

Капітан поліції здобув навички керування безпілотниками, координував розвідку, знаходив ворога з неба. Побратими кажуть, що Микола швидко опанував нову складну спеціальність, завжди зберігав холодний розум і підтримував інших навіть у найважчі моменти. Його поважали за дисциплінованість, витримку та справжню любов до рідної землі. 

Микола дуже любив читати, захоплювався історією та цікавився всім, що могло дати йому нові знання. Рідні пригадують, що він завжди прагнув справедливості й умів підтримати кожного, хто цього потребував. Вітчим загиблого бійця Іван не може стримати сліз, коли розповідає про Миколу, якого він виховував як рідного сина. 

– Пам’ятаю момент, коли маленький Микола підійшов до мене і запитав, чи можна називати татом і взяти моє прізвище – це було найбільше щастя у світі. Для мене він був не пасинком, а рідним сином. Ми разом ходили на рибалку, на полювання, багато розмовляли. Він завжди мені допомагав, завжди був поруч. Ми розуміли один одного з пів слова. В його очах я завжди бачив повагу, любов і довіру. Я втратив своє крило – сина й друга, – каже Іван Іванович. 

Микола з дитинства дуже любив спорт. Активно ним займався, і вже дорослим завжди підтримував себе у хорошій фізичній формі і вмів мотивувати інших. Особливо пишався спортивними здобутками свого молодшого брата Івана, який займається кікбоксингом. 

– Я відібрався на чемпіонат України. Тоді ж пообіцяв брату, що виграю ці змагання. Ми мріяли, що він приїде і ми разом тішитимемося медалями. Та не склалося… Але я свою обіцянку виконав. Я мав провести три бої. Взяв із собою його светр, який мене зігрівав. І я виграв, – пригадує хлопець. 

Іван присвятив цю золоту медаль чемпіонату України своєму полеглому братові.

Вдома на Миколу чекали дружина Марія та донька Вікторія. Вони були його найбільшою підтримкою. Марія каже, що чоловік умів любити по-справжньому, берегти сім’ю й дарувати відчуття захищеності: 

– Він підтримував мене в усьому, був моєю опорою. Нашій донечці, яку він так сильно чекав, подарував безмежну любов. Для неї він був найкращим татом: ніжним, турботливим і безмежно люблячим. Я вдячна Богові за кожен день, який провела поруч із ним. Він – мій Герой, і наше кохання назавжди в моєму серці!, – каже жінка. 

Рідні Миколи пригадують слова, якими він пояснював свій вибір боронити рідну землю: «Краще загинути в бою, ніж стати на коліна перед ворогом». Ці слова були його життєвою позицію і стали його долею.  

21 вересня 2025 року під час бойового завдання на Донеччині капітан поліції Микола Николайчук отримав поранення, несумісні з життям. Героя поховали у рідному селі.  

Фото: Нацполіція

За матеріалами ГУ НП в Чернівецькій області

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform