Центральна Азія та Україна: між інтересом і відсутністю системи

У межах проєкту «Європа та Центральна Азія: діалог без кордонів», який реалізується БО «Міжнародний благодійний фонд громадської дипломатії» спільно з ГО «Центр геополітичних досліджень “KONSTANTA R&D Group”» за організаційної та фінансової підтримки Міжнародного фонду «Відродження», у лютому–березні 2026 року було проведено серію з п’яти експертних досліджень, що охопили всі держави Центральної Азії — Республіку Казахстан, Республіку Узбекистан, Киргизьку Республіку, Республіку Таджикистан і Туркменістан.

Загалом у дослідженнях взяли участь 83 респонденти — представники бізнесу, аналітичних центрів, академічного середовища та експертних спільнот із практичним досвідом у сферах економіки, логістики, інвестицій, міжнародного співробітництва та регіонального розвитку. Саме це дає підстави розглядати отримані результати не як набір окремих думок, а як цілісний зріз регіонального бачення того, якою є роль України у Центральній Азії, що саме там вважають перспективним у співпраці з Києвом і які обмеження не дозволяють перевести цей потенціал у системну практику.

Загальна картина є водночас і стримано позитивною, і доволі вимогливою до України. У жодній із країн Центральної Азії Україну не сприймають як стороннього або неактуального партнера. Навпаки, в усіх п’яти дослідженнях чітко простежується уявлення про те, що Україна має для регіону реальну економічну цінність. Водночас майже всюди ця позитивна оцінка супроводжується ще одним висновком: наявний рівень взаємодії не відповідає можливостям. Йдеться про системну недореалізацію потенціалу. Регіон бачить Україну як державу, з якою можна і доцільно працювати, але поки що ця співпраця або надто вузька, або надто повільна, або недостатньо інституціоналізована.

Найважливішим спільним висновком п’яти досліджень є домінування логістичного чинника. Саме логістика майже в усіх країнах регіону сприймається як головне обмеження розвитку співпраці. Йдеться не просто про далеку відстань між Україною та Центральною Азією. У відповідях експертів йдеться про значно ширший комплекс проблем: високу вартість перевезень, слабку диверсифікацію маршрутів, залежність від транзитних держав, обмежену пропускну спроможність на окремих напрямках, складність мультимодальної логістики, нерівномірність тарифів, нестабільність строків доставки, бюрократизовані митні процедури, а також недостатню цифровізацію супроводу вантажів. Усе це робить навіть економічно перспективні напрями співпраці складними для масштабування. Фактично регіон сигналізує Україні дуже просту річ: проблема полягає не в браку інтересу до співпраці, а в тому, що відсутня достатньо надійна та передбачувана фізична інфраструктура для цієї співпраці.

Однак той самий логістичний фактор виступає і головною можливістю. Практично в усіх країнах Центральної Азії розвиток альтернативних маршрутів до європейських ринків оцінюється як стратегічний пріоритет. Це означає, що регіон уже мислить у категоріях нової транспортної архітектури, де доступ до Європи не повинен бути прив’язаний до одного чи двох класичних коридорів. У цій логіці Україна може відігравати значно важливішу роль, ніж сьогодні. Йдеться не лише про територію як таку, а про можливість стати частиною нової системи євразійської зв’язності — через Чорне море, Кавказький напрям і ширші мультимодальні рішення. Іншими словами, для Центральної Азії Україна є цікавою не тільки сама по собі, а як вузол ширшого маршруту до Європейського Союзу. І саме це, а не політична риторика, є її найбільшою стратегічною цінністю в очах регіону.

При цьому очікування щодо швидкості реалізації таких маршрутів доволі стримані. У більшості відповідей простежується помірний або обережний оптимізм, але не ілюзія швидкого прориву. Експерти виходять із того, що створення стійкого сухопутного або комбінованого коридору між Центральною Азією та Європою за участю України є реалістичною, але середньостроковою метою. Для цього потрібні не лише гроші, а й політична координація, синхронізація тарифної політики, спрощення процедур, залучення міжнародних фінансових інституцій і, найголовніше, довгострокова воля держав працювати не епізодично, а в режимі стратегічного партнерства. Саме тому логістика у цих дослідженнях постає не як технічна тема, а як головний тест на серйозність української присутності в регіоні.

Другим важливим спільним висновком є виразно прагматичний характер економічних пріоритетів. У всіх країнах Центральної Азії найбільш перспективними вважаються ті сфери, де співпраця може дати прикладний ефект у відносно короткі строки. Передусім це промисловість і машинобудування, транспорт і логістика, агропромисловий комплекс, цифрові технології, окремі сегменти фінансових послуг, а в окремих країнах також інфраструктура, енергетика та фармацевтика. Ця структура пріоритетів дуже показова. Регіон не очікує від України абстрактного «поглиблення контактів». Він очікує конкретних секторів, конкретних моделей кооперації та конкретних результатів.

Центральна Азія дивиться на Україну не як на символ, а як на функціонального партнера, здатного запропонувати обладнання, інженерні рішення, аграрні технології, досвід переробки, цифрові сервіси або нові логістичні підходи.

Водночас ці пріоритети не є однаковими в усьому регіоні.

Казахстан і Узбекистан загалом мислять співпрацю з Україною через ширші та більш диверсифіковані економічні рамки. Для них важливі виробничі ланцюги, логістика, фінансові механізми, технології та доступ до європейських ринків.

У Казахстані чітко простежується логіка України як потенційного мосту до ЄС, а самого Казахстану — як точки входу України в Центральну Азію.

Узбекистан значною мірою сприймається як великий ринок і одночасно як база для масштабування присутності в регіоні.

Туркменістан, навпаки, більше тяжіє до інфраструктурної, індустріальної та ресурсної логіки. Для нього цінність України полягає у виробничих, інженерних і технологічних компетенціях, які можуть доповнювати великі модернізаційні та інфраструктурні завдання. Таджикистан і

Киргизька Республіка демонструють інший профіль запиту: там сильніше відчувається потреба у базових прикладних рішеннях — в агропромисловому комплексі, енергетиці, логістиці, окремих елементах цифровізації та в більш простих, адаптивних формах кооперації.

Саме тому узагальнений висновок з усіх п’яти досліджень полягає в тому, що Центральна Азія не є єдиним ринком у простому сенсі слова. Це спільний регіональний простір із різними національними логіками попиту.

Для України це означає необхідність не однієї універсальної стратегії, а щонайменше кількох паралельних моделей роботи з регіоном. Якщо Київ хоче посилити присутність у Центральній Азії, він має виходити не з абстрактної ідеї «регіону в цілому», а з різних функцій окремих держав: Казахстан — як транзитний і ресурсний вузол, Узбекистан — як великий ринок і платформа масштабування, Туркменістан — як інфраструктурно-ресурсний партнер, Таджикистан — як напрям для прикладних рішень у базових секторах, Киргизька Республіка — як гнучкіший простір для адаптивних форматів співпраці.

Сприйняття самої України в регіоні також має кілька стійких рис. По-перше, Україна сприймається як держава з відчутними агропромисловими перевагами. Це стосується не лише власне аграрного виробництва, а й переробки, агротехнологій, виробництва добрив, техніки та побудови ланцюгів доданої вартості. По-друге, високо оцінюється її індустріальний та інженерний потенціал. У відповідях експертів регулярно фігурують машинобудування, виробництво промислового обладнання, інженерні розробки та прикладні технології. По-третє, важливим фактором є людський капітал і цифрова складова. Україна сприймається як джерело IT-рішень, інженерних кадрів, прикладних цифрових сервісів і досвіду швидкої адаптації до змінних умов.

Окрему роль відіграє європейський вимір. У всіх дослідженнях, прямо або опосередковано, простежується думка, що стратегічна цінність України для Центральної Азії полягає не лише в її власному економічному потенціалі, а й у зв’язку з європейським ринком. Україна цікава як партнер, який уже інтегрований у європейські правила гри, має досвід адаптації до стандартів ЄС і потенційно може стати платформою для ширшого виходу центральноазійських економік на європейський напрям. Саме тут формується дуже важливий для України висновок: регіон бачить її не тільки як окремий ринок, а як елемент ширшої системи доступу до Європи. Якщо ця роль буде підкріплена конкретними логістичними, виробничими та торговельними механізмами, вона може стати основою довгострокової економічної присутності.

Ще одним важливим блоком є оцінка потенційної участі країн Центральної Азії у відновленні України. Загальна тональність тут позитивна, але без ілюзій. У більшості країн участь у відновленні сприймається як можлива й доцільна, однак не як автоматична. Найбільш реалістичними напрямами вважаються постачання обладнання і техніки, окремі будівельні та інфраструктурні роботи, логістичні рішення, агропромислові проєкти, а в частині країн — постачання окремих ресурсів чи матеріалів. Значно нижче оцінюються складні фінансові інструменти, довгі інвестиційні цикли та формати, що вимагають високого рівня інституційної інтеграції. Це означає, що регіон готовий працювати з Україною там, де є зрозуміла економіка входу, невисокий поріг ризику і конкретний сегмент участі. Безпекові гарантії, прозорі процедури та доступ до міжнародного фінансування в цьому контексті виступають не додатковими, а базовими умовами.

Варто також враховувати фактор зовнішньої конкуренції. Центральна Азія вже є простором активної економічної присутності Китаю, Туреччини, Росії та Європейського Союзу. Кожен із цих гравців працює в регіоні зі своєю логікою: Китай — через великі інфраструктурні та торговельні проєкти, Туреччина — через гнучку економічну й культурну присутність, Росія — через історично сформовані зв’язки та залишкову інерцію впливу, ЄС — через стандарти, фінансові інструменти та політику диверсифікації. У такій конфігурації Україна не може конкурувати за рахунок масштабу ресурсів чи обсягів фінансування. Її реальна конкурентна модель — швидкість, адаптивність, практична цінність рішень і здатність працювати в нішах, де великі гравці часто діють повільніше або занадто загально.

Звідси випливає і головний стратегічний висновок. Якщо Україна хоче посилити присутність у Центральній Азії, вона не може покладатися на абстрактне політичне зближення. Її присутність має будуватися через інституціоналізацію співпраці, запуск прикладних проєктів і формування стабільних економічних механізмів. У короткостроковій перспективі це означає створення постійних платформ взаємодії між державою, бізнесом і експертним середовищем. У середньостроковій — запуск кількох демонстраційних проєктів у логістиці, агропереробці, промисловості та цифрових сервісах. У довшій перспективі — інтеграцію у виробничі та транспортні ланцюги, які дадуть Україні не символічну, а функціональну роль у регіоні.

Таким чином, сукупний аналіз п’яти досліджень показує просту, але принципову річ: Центральна Азія не відштовхує Україну, а навпаки — визнає її потенціал. Проблема полягає в тому, що цей потенціал досі не переведений у достатньо щільну систему економічної присутності. Вирішальним фактором у найближчі роки стане не рівень симпатії до України і не загальне розуміння її важливості, а здатність діяти швидко, предметно і прагматично. Саме це визначить, чи зможе Україна закріпитися в Центральній Азії як довгостроковий партнер, чи й надалі сприйматиметься як країна з великими, але недостатньо реалізованими можливостями.