Український «Форсаж» на мінімалках

Виїжджаючи на швидкісну трасу кіно, подібного до модних і дорогих «Форсажів», де історія дружби та криміналу розтяглася на 20 років, бюджети зросли з 38 мільйонів доларів до майже 200 мільйонів, а збори дійшли до 1,5 мільярда, творці відразу отримували скепсис від потенційного глядача. Але разом із ним — іскристу надію: а може, вийде і нашій черепасі здолати Ахіллеса, як у знаменитому парадоксі Зенона?

Надія базувалася на простому і такому зрозумілому вислові, що своя сорочка ближча до тіла. І творці зробили правильну ставку — на фільм про нас, українців, і про нас не із якогось віддаленого і мирного минулого, а з воєнного теперішнього. Це відразу робить фільм ближчим, сказати б ріднішим. Бо відбувається водночас зрощення того, що завжди вимагалося сучасним глядачем в Україні й або ніколи не отримувалося, або отримувалося в кострубатому вигляді недо-кіно.

Отримати правду про наш час удавалося лишень із поодиноких фільмів про теперішню війну, на кшталт «Атлантиди» Валентина Васяновича чи «Поганих доріг» Наталки Ворожбит, чи з документалістики, в дусі «Порцелянової війни» та двох фільмів Мстислава Чернова. А от ігрового, про «тут і зараз», і про молодь, та й ще в у дійсності російсько-української війни — вперше. Це підкупає. І дає бал за сміливість і вибір творцям.

Ще один бал — за формальне, а не тільки часове вписування героїв у лаштунки війни.

По-перше, знімали про харків’ян і, принаймні частково, в самому Харкові. Герої їздять справжнім містом, повз справді спалені російськими КАБами, ракетами та дронами будинки. Це — не декорації. І таких недекоративних будинків у кадрі немало.

По-друге, самі герої говорять про час, про оточення, про нюанси, не ховаючись, як це часто відбувалося в українських серіалах хоч і до 2022-го, але після 2014-го. Наприклад, герой, уже на початку фільму розказуючи про однокласників, каже про батька одного з них: «А це кримський татарин, він у 14-му році переїхав із Криму до Харкова... Знайшов куди». (тут додатковий смачний нюанс, що на камео батька-татарина запросили справжнього кримського татарина, Шевкета Сейдаметова, який, за сумісництвом, є одним із кращих художників-постановників України). Пізніше, коли хлопець цілується з дівчиною і лунає тривога, а мама їм кричить спускатися в підвал, герой чітко резюмує: «Й...на русня!». А ще пізніше, коли він трохи забився в машині й дівчина дістає аптечку, щоб обробити йому рану, він наводить глядача на роздуми, питаючи: «В тебе що, завжди з собою аптечка?» «Ну, так, звісно, — відповідає вона. — Це ж Харків», недвозначно натякаючи на прифронтовий статус міста.

Віднайдення героями закинутого, частково зруйнованого ТРЦ — ще одна вдала знахідка творців. Чи не найкраща і точно хитромудра. Справа у двох актуальних моментах, добре відомих кожному в Україні: в захисті від дронів і ракет та у звуках машин. Герої, знаходячи ТРЦ, разом із ним знаходять і підземний паркінг. Тут не лише можна ганяти на машинах, а й ховатися від обстрілів. А ще — не турбувати сторонніх людей звуками газу під час збільшення швидкості чи гальм на дрифті, надзвичайно болючого для вух сучасних українців, їхніх душ і психіки, покалічених звуком польоту дронів із ракетами чи самих прильотів. За цей сюжетний хід творцям не просто бал, а респект.

Приємним нюансом і вдалим рішенням стали самі герої — красунчики хлопці та дівчата, які разом складають більш-менш органічну компанію, попри відчутне акторське аматорство й дивність української мови в устах харків’ян (добре-добре, не всі зараз у місті російськомовні, це правда, але ж зросійщення Харкова й панування російської мови в місті до останнього часу є фактом). Приколи, які вони один одному кидають, часом працюють, часом ні, але довіра до акторів виникає, і це для сучасного вітчизняного кіно вже чимало.

Але безумовною перевагою залишається у фільмі саундтрек — Монатика можна не любити, але він модний і професійний. А музика його колег по сцені й фільму — Otoy, Typeled — звучить доречно і кайфово.

Утім, найбільший мінус фільму — і він головний, — що «На драйві» не має драйву. Причому в усіх «драйвових» сценах. Це, можливо, найсумніше, і точно найбільше розчаровує. Мова не про те, що він не виглядає, як «F1 Фільм» із Бредом Піттом — він не намагався, не мусив і не міг таким бути. Як, будемо чесні, черепаха не здатна обігнати Ахілесса. Річ в іншому: перегони, які влаштовують герої в підземному паркінгу закинутого ТРЦ, не захоплюють ні око, ні душу. Ніби вони проходять на першій передачі. Ніби герої — і творці — бояться послизнутися, в’їхати в стіну, пошкодити машину. Ба навіть у сценах із натяком на сексуальність – героїня або прикривається рукою, коли купається в озері, або залазить на героя в машині в шортах. А в подібних фільмах, де навіть у назву виносять слово «драйв», таке є смертельним для глядацьких очікувань, бо драйву немає…

Великий, майже двогодинний фільм, із багатьма сюжетними ходами, з поєднанням романтики й екшну, криміналу й актуальності, він має очевидний плюс у відчуттях — технологічно, жанрово й емоційно фільм вдався. Так, це «форсаж» на мінімалках, і скоріше для юного, майже цнотливого глядача, який мало що бачив. Але хоче бачити подібне і про собі подібних. І в цьому сенсі «На драйві» заслуговує пошани і схвального слова.