Прощання зі стадіоном

"Стадіон, так стадіон".

"Я не ваш опонент, я ваш вирок".

"Ви не кіт в мішку, ви – мішок, а у вашому мішку сьогодні чорти і коти".

"Краще бути котом у мішку, ніж вовком в овечій шкурі".

Ці цитати Петра Порошенка та Володимира Зеленського вже стали історією.

Нагадуванням про те, що в неділю виповниться сім років легендарним дебатам двох кандидатів у президенти на НСК "Олімпійський".

Про вибори-2019 регулярно згадують, намагаючись звести давні рахунки та вразити один одного.

Але чи можна об'єктивно оцінити президентську кампанію семирічної давнини з висоти сьогодення? Мабуть, так.

Для цього варто провести невеликий уявний експеримент.

Припустимо, що ви знаходите машину часу, вирушаєте на початок 2019 року, розмовляєте з виборцями Порошенка та Зеленського, описуєте їм майбутнє України – але не називаєте прізвище переможця президентських виборів.

Перед вами типовий український пасіонарій, який підтримав Петра Олексійовича.

Переконаний борець із російським імперіалізмом, адепт "Армії, Мови, Віри".

Ви повідомляєте, що Україна понад чотири роки витримує повномасштабну агресію РФ і не здається, а б'є ворога.

Ви розповідаєте про потоплення крейсера "Москва", про блискучу спецоперацію "Павутина", про атаки українських безпілотників на російські НПЗ.

Про те, що наша героїчна країна стала щитом Європи.

Про світове лідерство українців у високотехнологічній війні дронів і про запозичення нашого передового досвіду іншими державами.

Вислухавши все це, пасіонарний виборець Порошенка був би натхненний і гордий за свою Батьківщину.

І, зрозуміло, він вирішив би, що Петро Олексійович таки зумів переобратися на другий строк.

Не могла ж Україна досягти цих історичних успіхів при "клоуні", "малоросі" та "капітулянті" Зеленському?!.

А потім ви спілкуєтеся з типовим виборцем Володимира Олександровича – безідейним обивателем, якому хотілося не творити історію та боротися з імперією зла, а жити максимально комфортно.

Ви повідомляєте йому, що мляві бойові дії на Донбасі переросли в найбільшу війну в Європі після 1945 року.

Розповідаєте про численні жертви.

Про масовані ракетно-дронові удари по містах України.

Про знищення нашої критичної інфраструктури.

Про мільйони біженців.

Про загальну мобілізацію, закриття кордонів для військовозобов'язаних чоловіків і полювання ТЦК на ухилянтів.

Звісно, ​​приземлений український обиватель був би глибоко пригнічений.

І, найімовірніше, він запідозрив би, що олігарх Порошенко, який "заробляв на війні", примудрився утриматися при владі та продовжив свою шкідливу мілітарну діяльність.

А як же інакше?!.

Це найяскравіший український парадокс останніх семи років.

Публічне позиціонування двох кандидатів у президенти і стереотипи, що оточували їх, повністю розійшлися з їхніми реальними історичними ролями.

На виборах-2019 Петро Порошенко виступав як кандидат пасіонаріїв – хоч фактично був президентом обивателів.

А Володимир Зеленський здобув перемогу як кандидат обивателів – але з волі історії став президентом пасіонаріїв і виявився дуже органічним у цьому амплуа.

Зусилля Петра Порошенка після 2014 року були спрямовані на те, щоби російсько-українське протистояння залишалося гібридним конфліктом низької інтенсивності.

Задля цього п'ятий президент був готовий йти на важкі та часом принизливі компроміси – підписання Мінських угод; легальна присутність Віктора Медведчука та ОПЗЖ в українській політиці; вільне мовлення телеканалів, підконтрольних путінському куму.

Петро Олексійович намагався дезорієнтувати Путіна і не забирати у нього ілюзію, ніби російського реваншу можна досягти за допомогою гібридних інструментів.

Поки в Москві сподівалися отримати слухняну Україну таким шляхом, агресор утримувався від повномасштабного вторгнення та прямих ударів по Києву, Харкову та Одесі.

Хоча скарги на "втому від війни" лунали вже тоді, для обивательської маси це був досить комфортний формат протистояння Кремлю.

А ось багато пасіонарних українців прагнули іншого.

Ще у 2010-х вони закликали воювати з кремлівським злом "по-справжньому": як із Гітлером та нацизмом у Другу світову.

Без дипломатичних хитрощів, без половинчастих кроків, без гібридного маскування.

До повної та остаточної перемоги.

Однак справжню війну з Москвою – повномасштабну та безкомпромісну – довелося вести не п'ятому, а шостому президентові України.

І якщо оцінювати його особистість і діяльність неупереджено, необхідно визнати, що Зеленський став знахідкою для пасіонаріїв.

Володимир Олександрович емоційний, прямолінійний, далекий від цинічних політичних ігор.

За чотири роки він показав себе хоробрим, зухвалим та цілеспрямованим лідером.

Він здатний приймати сміливі та нестандартні рішення – як на фронті, так і на міжнародній арені.

Він не боїться ескалації та готовий до підвищення ставок.

Він вміє ризикувати і не схильний до скрупульозного прораховування всіх можливих наслідків.

Ці риси дозволяють порівнювати Володимира Зеленського з такими пасіонарними героями національного пантеону, як Симон Петлюра ("Піднімемо повстання проти гетьмана, а там видно буде") або Степан Бандера ("Проголосимо незалежність, незважаючи на німців, а там побачимо").

А от обережного та дипломатичного Петра Порошенка можна було порівняти хіба що з Павлом Скоропадським, який навіть у мемуарах продовжував обстоювати "середню лінію, лінію компромісів".

Проте для багатьох із нас стереотипи семирічної давнини виявилися більш значущими, ніж реальні дії Володимира Олександровича та Петра Олексійовича.

З одного боку, чимала частина українських пасіонаріїв навідріз відмовляється визнавати Зеленського своєю людиною.

Для цього прошарку суспільства він назавжди залишився антигероєм 2019 року – "клоуном", "малоросом", "капітулянтом".

Його так само звинувачують у малодушності та небажанні воювати по-справжньому –мхоча Зеленський не раз демонстрував свою особисту відвагу та рішучість.

Його завзято підозрюють у намірі здати Україну росіянам – хоча Зеленський щосили чинить опір подвійному тиску Путіна і Трампа й відмовляється поступатися ворогові неокупованою частиною Донбасу.

Що б не робив Володимир Олександрович, хоч би як старався, йому не вдається похитнути ірраціональні фобії своїх противників.

З іншого боку, Петро Порошенко залишається заручником штучного образу, створеного його політтехнологами і 2018–2019 роках.

Теоретично міг би зіграти на обивательській ностальгії за часами Мінська-2, коли росіяни не обстрілювали Україну балістичними ракетами, а на вулицях не було патрулів ТЦК.

Але практично Петра Олексійовича сковує його войовничий публічний імідж.

Він змушений виступати як ватажок пасіонаріїв – і не може повноцінно працювати із обивателями.

Він повинен бравірувати своєю безкомпромісністю, зображати непримиренного борця проти імперії зла – і не може поставити собі в заслугу вміння сяк-так співіснувати з цією імперією.

Втім, аби люди, а піп завжди там буде.

В результаті роль покровителя обивателів дісталася іншому політику з орбіти Порошенка – Олексію Гончаренку.

Нардеп від "Євросолідарності" заробляє електоральний капітал на критиці мобілізації, експлуатує втому населення від великої війни та регулярно вимагає мирного врегулювання.

Коли-небудь в Україні відбудуться нові президентські вибори.

Ми не знаємо, чи Володимир Зеленський балотуватиметься на другий строк, і якщо так, то чи доб'ється він перемоги.

Але стереотипи, які вже зараз оточують інших потенційних кандидатів – Валерія Залужного, Кирила Буданова чи Андрія Білецького – також можуть розійтися з їхньою реальною історичною роллю.

Розійтися радикально та кардинально.

Як це сталося з двома українськими політиками, які дебатували на стадіоні "Олімпійський" сім років тому.

Михайло Дубинянський.