Стала мамою у 58, перемогла рак у 60: Людмила Грищенко - про те, де брати сили на дітей та життя

Людмилі Грищенко – 68 років. Вік, коли жінки зазвичай вже набувають статусу бабусі. Коли йде сьомий десяток, на таке звернення на вулиці багато хто вже не ображається, із задоволенням в'яжуть шкарпетки онукам, печуть пиріжки і садять грядки на дачі. З усього переліку до Людмили можна віднести лише одне: пече пиріжки. Адже є кому: своїм донькам - 13-річній Настусі та 9-річній Полінці.

Вісім років тому журналістка Коротко про вже спілкувалася з цією унікальною мамою. Ми вирішили дізнатися, що змінилося в житті Людмили Грищенко за цей час і як це - виховувати маленьких дітей у такому віці.

Енергії вистачає очолювати шкільний батьківський комітет

У свої роки Людмила Грищенко - активна «молода» мама. Час для спілкування урвала між домашніми справами та очікуванням повернення старшої дочки зі школи.

- Ой, дивлюся на фотографії дітей... Хочу, щоб вони були крихітними. А вони виростають, - із розчуленням, дивлячись на знімки доньок восьмирічної давності та сьогоднішні, вимовляє Людмила Грищенко.

Сьогодні її день наповнений турботами про дітей, будинок та чоловіка. А також – шкільними буднями, адже Людмила – голова батьківського комітету.

- Доньки дуже завантажені, особливо Настя, - ділиться Людмила. - Вона грає на фортепіано - закінчила школу, але продовжує займатися, ходить на вокал. Музикантом вона не стане, ми маємо мету - медінститут. Але мені дуже подобається, що вона грає для себе.

Настя – дуже активна, творча дитина. Публіки не соромиться. Коли Людмила поїхала відзначати 50-річчя випуску із однокласниками, Настя зробила їм сюрприз – приїхала та привітала піснею разом із мамою. Текст писали разом ночами. Нещодавно пішла також до школи моделей. Вдається візаж - коли нафарбувала маму на свято, усі запитували номер майстра. Але мріє стати лікарем. Залишилося тільки визначитися зі спеціальністю: чи то дерматокосметологія, чи то психіатрія, чи психологія.

- А ось Поліна зовсім іншого характеру, - веде далі Людмила Грищенко. - Вона більш замкнута, нетовариська. Вони зовсім різні. Поліна дуже любить малювати. Вона може сидіти в кімнаті цілий вечір і малювати - нічого їй не потрібно. Ходить на уроки малювання до вінницької художниці. Без Насті не хотіла йти, ледве переконала спробувати, але з першого заняття була у захваті. Приходить: «Мамо, ти не знаєш, як малювати небо! Потрібно від темних тонів переходити до світлих!». Я завжди чекаю її з заняття з нетерпінням: яку картину вона мені принесе. І на англійську обидві ходять. Ми з Юрою (чоловік та батько дівчаток. - Авт.), окрім Do you speak English, більше нічого не «дуєм». У готелях у подорожах нічого не розуміємо, у ресторані... Ну взагалі. А тепер маємо перекладача. Кажу: «Юро, дожили до кращих часів!»

"В Америку - більше ні ногою"

Сім'я любить подорожувати – хоче показати донькам світ. Та й треба їх якось відволікати від війни. Країни, де побували, навіть не рахували. А ось Америку, мрію багатьох, забракували.

- Я в Америку більше ні ногою! Хоча нам одразу відкрили візу на десять років, коли почули, у скільки років я стала мамою і що хочу встигнути донькам показати світ, - розповідає Людмила. - Ми хотіли зрозуміти, чого наші люди так прагнуть туди. Я ніколи б не змогла там жити! Жили у центрі Вашингтона в готелі. Припустимо, я хочу дитині щось купити, чи мені в аптеку потрібно, чи хліба з ковбасою купити та повечеряти у номері. А там немає магазинів взагалі – все винесено за межі міста! Ну як так жити?

США об'їхали: і мегаполіси, і заповідники. Природа сподобалася, наприклад, Ніагарський водоспад. Звичайне життя – ні.

- Їжу їхню я їсти не можу, ми ходили до столових комплексів із нашою їжею. Там багато людей з України, і скільки б я не спілкувалася, у кожної людини мрія - повернутися в Україну. Об'їздивши світ, я знаю: нічого у світі кращого за Україну немає. Ніколи я не поїду до іншої країни.

Перший раз курити – тільки з мамою

Їхню родину навіть війна не змогла розлучити. Людмила розповідає: коли розпочалося повномасштабне вторгнення, поїхали до Закарпатської області з дівчатами.

- Перші дні ми сиділи у нас у Вінниці у підвалі, з нами жили ще 13 родичів, куми. Потім усі почали роз'їжджатися, і чоловік вирішив вивезти і нас, - згадує Людмила. - Одне без одного витримали шість днів, і викликала його до себе. Приїхав, кинулися до нього: він плакав, ми плакали. Діти сказали: більше нікуди не поїдемо. І все. Більше ми спроб кудись їхати не робили.

Незважаючи на вік старшої доньки, підліткова «дурість» їй поки що на думку не йде. На тлі ровесниць - пай-дівчинка. І дуже дружна із мамою. Секретів у сім'ї немає жодних. Мама давно поставила умову: якщо станеться щось погане - «я маю знати першою». Про перше кохання Насті та бажання спробувати покурити також першою дізналася мама.

- Вона так страждала через першу закоханість, але я їй пояснила, що хлопчики у цьому віці ще не закохуються, - зазначає Людмила. - А якось приходить: «Мамо, тільки ти не кричи. Я хочу спробувати, що це таке, чому вони всі курять?».

І тут мамине серце завмерло. Але сама ж встановила правила... Непомітно затиснувши баночку корвалолу в руці, голосом, що змінився, сказала: «Ну добре, доню… Коли тато поїде на роботу, підемо в гараж курити». Але наступного дня Настя вже передумала пробувати.

Перемогла онкологію

Незважаючи на неюні роки, відпочивати Людмила Грищенко не любить. Завжди у русі.

- Треба бути в тонусі. Не розслабляйтеся! - наставляє Людмила. - Мене всі друзі називають «енерджайзер». Усі молоді, комусь 45 років. Треба бути у русі. Це мене рятує від болю. У мене спина болить після метастаз.

Людмила приголомшує повідомленням: у неї діагностували онкологію. Діти були ще зовсім маленькі: Насті шести не було, Поліні – два роки. Операція, 32 курси хіміотерапії, метастази, ще одна операція, щоб виправити наслідки хіміотерапії… 2,5 роки лікування в Ізраїлі, розривалася між дітьми, які ще не можуть без мами, і клінікою. У четвер увечері - на літак і в Україну, а в суботу ввечері вже в Ізраїлі. Юрко не залишав дружину ні на хвилину.

- Не уявляєте, як це тяжко і в якому стані я літала, - згадує Людмила. - У мене була третя стадія онкології. Два кульшові суглоби замінили після хімії. Був момент, коли важила всього 40 кг.

Запитання про гроші, витрачені на лікування, ставити непристойно, але Людмила сама вирішила пояснити. Виявляється, операції та лікування допомогла сплатити подружка… з того світу. Розповідає: все життя вона підтримувала шкільну подружку, з якою сиділа за однією партою. Та була з неблагополучної сім'ї, доля їй теж дісталася незавидна. Випивала.

- Я їй пропонувала лікуватися, але вона відмовлялася, - зітхає Людмила Грищенко. - Опікала все життя, допомагала як могла. Вона дзвонила: "Людок!", і я - їй: "Лільок! Скільки?" Це означало, що вона за самогон винна, треба віддати, грошей просить. Люди, котрі п'ють… часто вони дуже порядні душею. Вона була справжньою. Чоловік її, помираючи, сказав: "Людо, я знаю, що ти її не кинеш". Коли вона вже лежала, я їй наймала доглядальницю, доглядала її. Я ж її і поховала. А потім виявилось, що вона переписала на мене будинок.

Через пів року після смерті подруги Людмилі поставили діагноз, що залишає не так багато шансів.

- Плакати й досі хочеться. Вона мені залишила цей будинок, щоб я врятувалася, - крізь сльози каже Людмила. - Ми його продали, звісно, ​​щоб заплатити за лікування в Ізраїлі. Це чималі гроші - приватна садиба в дуже хорошому районі. Все пішло на лікування. Я їй все життя допомагала, і ось так вона мені допомогла з того світу.

«Живіть життям своїх дітей»

Під кінець, як водиться, треба запитати у навченої життєвим досвідом дами пораду «дівчаткам у віці», що готуються, чи роздумують, чи вже стали мамами. Людмила відповідає: "Головне - живіть життям своїх дітей".

- Вдень, коли діти у школі, я відкриваю алгебру, якої я ніколи не знала, геометрію та навчаюсь: правила, рівняння - все, щоб увечері я могла дитині пояснити, - признається Людмила Грищенко.

- А бажання відпочити від усього взагалі не виникає? - запитую.

- Якщо я ляжу, я не встану, - каже Людмила. - Не можу і не хочу відпочивати. Бог мене дуже любить. І він дав мені такі випробування, щоб я їх пройшла та довше жила.