Як Буданов дав козирі російській церкві в Україні?

У пізнішій християнській традиції ця сцена отримує ще драматичніше продовження. У апокрифічних "Діях Петра" є історія про втечу вже літнього апостола з Рима від переслідувань. На дорозі він зустрічає Ісуса і знову запитує: "Куди йдеш, Господи?" (ця фраза більше відома як Quo vadis, Domine? –  І чує відповідь: "Через те, що ти покинув народ Мій, я йду на друге розп’яття". Після цього Петро повертається – і приймає свою долю.

Сьогодні цей вислів – quo vadis – став універсальним питанням: куди ти йдеш? У що ти віриш? І чи справді розумієш, за чим ідеш?

Зі мною часто намагаються вступати в релігійні суперечки люди, які насправді далекі і від віри, і від релігії як такої. І тут є певна закономірність: якщо віра – це питання доволі індивідуальне, то відсутність базового розуміння релігії як явища, її цінностей і догм у країні з багатовіковою християнською традицією вже виглядає як невігластво. І тоді я ставлю прості запитання: про яку саме церкву ви говорите? У яку церкву ви ходили?

Відповідь зазвичай звучить однаково: "Ну…там, де батюшки". І в цей момент все стає на свої місця.

Показово, що значна частина українців  навіть не замислюються, у яку саме церкву вони йдуть. Навіть коли вирішують раз в рік посвятити великодній кошик. І саме тоді я вперше чітко сформулювала для себе думку: багато хто в Україні досі не розрізняє церкви. Не розуміє різниці між ними – ні історичної, ні обрядової.

Зайшла якось у Threads, щоб прочитати, що там несеться. І між фото пасочок, які вже доїдають, з’явилася низка дописів про УПЦ. Користувачі раптом почали цікавитися: чому українці ходять до УПЦ.

фото: Почаївська Свято-Успенська Лавра

Звісно, у коментарях почалися звірячі баталії. Прихожани ПЦУ та УПЦ сперечалися, хто з них "праведно православний". Одна з користувачок, прихожанка УПЦ, відповіла таке:

"Ходжу в УПЦ, за 27 років не чула жодної російської пропаганди не чула, говорять лише про любов. Зайшовши колись в ПЦУ почула, що "ми маємо вбити в собі все москальське". Як на мене, церква не має бути політичною". 

Та за декілька днів до цього мережею поширились його коментарі про УПЦ, де він зауважив на питання журналістки, що використання приставки "МП" у назві Української православної церкви – маніпулятивне:

"Ви кажете МП, це ж трошки теж маніпуляція. Це УПЦ. МП приставку вони прибирали. Це факт". 

І ще додав про внутрішні процеси в українському православ’ї:

"Україна, як і будь-яка нормальна держава, відділена від церкви. Тому дайте час цьому процесу, і все вирішиться. Поспішати тут не можна, через силу щось робити в духовному аспекті ніколи в жодній державі не приносило результату", – сказав очільник ОП.

І таких, як Кирило Буданов, чимало. 

фото: Getty Images

Розпочнімо з простого пояснення щодо приставки "МП"

Додатку "Московський патріархат" не існувало навіть тоді, коли залежність від Російської православної церкви прямо була прописана в статуті. Тобто відсутність "МП" у назві ніколи не означала відсутності зв’язку з Москвою. Юридично в Україні справді зареєстрована просто "Українська православна церква". Але церква існує не лише в межах державного реєстру. Вона також існує в системі світового православ’я, де статус визначається не назвами, а реальними канонічними й організаційними зв’язками.

До початку повномасштабної війни в УПЦ ніколи не заперечували своєї приналежності до Московського патріархату – навпаки, це подавалося як ознака "канонічності". Але з розвитком російської агресії ця абревіатура ставала дедалі токсичнішою. Ситуація загострилася після рішень Константинополя щодо Київської митрополії та надання Томосу ПЦУ. В Україні з’явилася інша – легітимна в очах Вселенського православ’я церква.

В УПЦ добре розуміли: якщо прямо вказувати зв’язок із РПЦ, це ризик втрати значної частини вірян. Тим більше, що більшість парафіян ходять туди радше за звичкою – бо це найближча церква. Вони часто живуть у межах знайомої релігійної субкультури: церковнослов’янська з російською вимовою, певна естетика, звичні практики. І на храмі написано "УПЦ", тож для багатьох цього достатньо, щоб не ставити зайвих запитань. Насправді ж церква існує там, де є її прихожани. І існує доти, доки вони є.

Але й після 2022 року ситуація суттєво не змінилася. Після змін у статуті в УПЦ все одно залишилося посилання на грамоту Алексія II. Цей документ лише підтверджує автономію в межах Московського патріархату. Навіть після початку повномасштабної війни російські єпископи приїжджали в Україну і співслужили зі священнослужителями УПЦ. До того ж, у справах правоохоронних органів щодо злочинності надто часто фігурують саме представники УПЦ – за державну зраду, корупцію чи сексуальну наругу. Це означає: зв’язок існує не лише формально, а й на практичному рівні. Якби це був справжній розрив, ми б бачили інші дії – зокрема пряме звернення митрополита Онуфрія до Москви про вихід з підпорядкування.

У цій ситуації дивно чути твердження від Буданова, що відсутність "МП" у назві нібито  щось принципово змінює. Люди такого рівня, які очолювали українську розвідку, мають добре розуміти, як влаштовані такі структури і як працюють подібні механізми впливу. Але в закидах про "маніпуляції" він її створює. Бо так він легалізує російські наративи в структурах УПЦ. Іронічно, але колишній очільник ГУР сам подарував козирі Кремлю.

Проблема в тому, що ці слова підхоплюють і використовують. Вони стають аргументом для тих, хто хоче довести, що ніякого зв’язку з Москвою немає. Але реальність інша.

фото: gettyimages

Коли Онуфрій підтримує або виправдовує фігури на кшталт Іонафана (Анатолій Єлецьких), якого український суд визнав винним у злочинах проти держави, це вже виходить за межі суто богословських дискусій. 

Офіційно митрополит УПЦ Онуфрій не засудив патріарха РПЦ Кіріла, як співучасника злочинів Путіна. Офіційної заяви до Московського Патріархату про свій вихід з російської церкви УПЦ також не зробила. І до світових православних структур із чітко оформленою позицією Онуфрій не звертався. До речі, під час богослужінь Онуфрій та інші ієрархи УПЦ досі згадують ім’я московського патріарха Кіріла. Я не полінувалася і переслухала богослужіння Онуфрія у Велику Суботу – ім’я російського патріарха звучить чітко.

То чому Онуфрій зволікає? Це страх розриву чи небажання його здійснювати?

Вже зібралось багато причин розірвати зв'язки з РПЦ. Вже і держава підштовхнула до цього кроку. У 2024 році Верховна Рада ухвалила закон, який передбачає заборону діяльності в Україні релігійних організацій, пов’язаних із Росією. Президент його підписав. У 2025 році Державна служба з етнополітики та свободи совісті подала позов до суду про припинення діяльності Київської митрополії УПЦ, яка має виявлений зв'язок з Росією. Але результатів поки нема – судовий процес затягується. Представники церкви подають апеляції та зустрічні позови, фактично виграючи час. І паралельно існує розрахунок на політичний компроміс після війни, де їхні інтереси також будуть враховані.

фото: Getty Images

РФ історично використовувала церкву як інструмент ідеології. Це коріння ще в ХІХ столітті – у тріаді "православие, самодержавие, народность". У Радянському Союзі більшовики спершу переслідували церкву, але Сталін зрозумів, що це зручний інструмент русифікації, і почав використовувати РПЦ на приєднаних західних територіях. Дослідження розсекречених архівів КГБ показують: у 1960-х роках значна частина єпископату РПЦ в Україні була пов’язана зі спецслужбами. Це не міфологія, а задокументована система взаємодії. І ця інерція, схоже, не зникла повністю. У період незалежності Росія продовжувала використовувати церковний ресурс як м’яку силу – через культурні наративи, літературу, концепцію "єдиного православного простору".

Тим часом священники УПЦ мають низку причин, чому їм важко дається перехід в ПЦУ

Перша – виховання покори. Друга – економічна залежність і спосіб виживання. Третя – соціальний тиск і страх втрати спільноти. Четверта – адміністративний і психологічний тиск згори – через перевірки, переведення у віддалені парафії, тиск через "канонічні порушення" або навіть використання особистих слабких місць. П’ята – ідеологія, яка роками формувалась у семінаріях та в церковному середовищі, нібито українська церковна ідентичність нібито є "неправильною", а справжня традиція пов’язана з Москвою. 

Саме тому перехід до ПЦУ часто відбувається не через "просвітлення", а через кризу. Це може бути конфлікт з єпископом, втрата посади або, як у багатьох випадках після 2014 року і повномасштабної війни, – війна, окупація або розрив усіх старих зв’язків.

І поки ці зв’язки з Москвою не розірвані відкрито і остаточно митрополитом Онуфрієм, який сам має навести приклад своїй пастві, то державне керівництво має ставитися до УПЦ максимально уважно, а не виправдовувати його.