США більше не платять: як змінилася допомога Україні і хто тепер дає гроші та зброю

З приходом Дональда Трампа гасло «Америка понад усе» припиняє бути лише риторикою і прямо б’є по обсягах підтримки України. Допомога різко скорочується, а сама її логіка змінюється: замість безумовної підтримки — прагматичний розрахунок. Європа, яка роками вагалася, змушена була різко «дорослішати» і взяти на себе основний фінансовий тягар війни. Але як тепер працює ця нова реальність? Хто насправді підтримує український бюджет і за рахунок яких інструментів? Скільки дає Європа, скільки — США, і що з цього є допомогою, а що — кредитами чи закупівлями? Хто платить за зброю, яка потрапляє на фронт: Вашингтон чи європейські столиці? Зрештою, головне запитання: чи стала ця нова система більш стійкою — чи, навпаки, більш крихкою, ніж попередня?

Про все це читайте — в матеріалі TСН.ua.

Допомога США за часів Байдена

У перші роки повномасштабної війни в Україні США стали лідером міжнародної підтримки України, особливо у військовій сфері. Вашингтон швидко відреагував на вторгнення та задав темп для союзників, а також відіграв важливу координаційну роль через формат «Рамштайн». Водночас, якщо оцінювати загальні обсяги допомоги, європейські партнери сумарно надали Україні не меншу підтримку, зокрема у фінансовому вимірі. Саме поєднання зусиль США, ЄС та міжнародних інституцій дозволило Україні уникнути фінансової дестабілізації в умовах війни.

Голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко в коментарі TСН.ua пояснив, що за часів президентства Джо Байдена допомога США Україні надавалася через кілька різних програм. Існували окремі бюджетні лінії та спеціальні механізми фінансування. Водночас значна частина коштів фактично не передавалася Україні напряму, а використовувалася у вигляді замовлень і контрактів, насамперед для виробництва озброєння. Сполучені Штати оплачували значну частину військової техніки, яку згодом отримувала Україна, і переважно ця підтримка була безоплатною. Окрім військової допомоги, надавалася також бюджетна підтримка та фінансування громадського сектору, зокрема через структури, пов’язані з USAID — Агентством США з міжнародного розвитку.

У Вашингтоні чітко усвідомлювали не лише безпосередні наслідки російської агресії, а й ширший стратегічний контекст — передусім ризики для безпеки НАТО та всієї євроатлантичної спільноти. Поразка України розглядалася не як локальний сценарій, а як фактор, що радикально змінює баланс сил у Європі. Цю логіку підкріплювали й аналітичні оцінки. Зокрема, 2023 року в матеріалах American Enterprise Institute зазначалося, що у разі падіння України та просування російських військ до кордонів країн НАТО витрати США на посилення оборони Європи можуть перевищити 800 мільярдів доларів. Йшлося не лише про прямі військові витрати, а й про довгострокове розгортання додаткових сил, переозброєння союзників та зміцнення східного флангу Альянсу. Про це в коментарі TСН.ua розповів співзасновник і виконавчий директор Українського інституту майбутнього Анатолій Амелін.

Саме тому, за словами експерта, підтримка України розглядалася у Вашингтоні як економічно доцільна і стратегічно виправдана інвестиція у стримування Росії. Допомога Києву фактично дозволяла США уникнути значно дорожчого сценарію прямого посилення оборони Європи у разі розширення конфлікту. У цьому сенсі американська політика щодо України була частиною ширшої доктрини стримування, де підтримка партнера на передовій розглядалася як ефективний спосіб збереження стабільності всієї системи безпеки.

США як головний «арбітр дозволеного»

Водночас роль США виходила далеко за межі фінансової та військової допомоги. Вашингтон значною мірою формував політичну рамку та визначав рівень допустимих ризиків для союзників, особливо у питаннях постачання складних і потенційно ескалаційних видів озброєння. У багатьох випадках позиція США справді ставала орієнтиром: рішення щодо передавання сучасних танків, далекобійних ракет чи авіації рідко ухвалювалися без урахування американської позиції. Водночас не йшлося про повний контроль або «дозвіл» з боку Вашингтона. Окремі європейські країни неодноразово виступали ініціаторами більш рішучих кроків і подекуди навіть випереджали США у питаннях постачання зброї.

Є низка показових прикладів, коли європейські країни діяли першими або проявляли самостійність у питаннях військової допомоги Україні. Зокрема, ще до початку повномасштабного вторгнення Велика Британія почала постачати Україні протитанкові комплекси NLAW, діючи швидко й рішуче, ніж багато інших партнерів. 2023 року Лондон передав Україні далекобійні ракети Storm Shadow — раніше, ніж США погодили передавання аналогічних систем ATACMS. Франція підтримала цю лінію, надавши ракети SCALP, а також раніше передала Україні легку бронетехніку AMX-10 RC ще до ухвалення рішень щодо основних бойових танків.

Польща відіграла ключову роль у питанні танків Leopard 2, фактично створивши політичний тиск на Німеччину і заявивши про готовність передати техніку навіть без формального дозволу Берліна. Це стало одним із факторів, що зрештою розблокував рішення про постачання танків. Німеччина, попри обережну позицію, також діяла самостійно в окремих напрямах, зокрема передавши Україні сучасні системи протиповітряної оборони IRIS-T, які не мали прямого американського аналога в експортному форматі. Окремо варто згадати ініціативу європейських країн щодо передавання винищувачів F-16: Данія та Нідерланди стали драйверами цього процесу, тоді як США тривалий час вагалися і врешті-решт лише дали дозвіл на реекспорт.

Водночас варто прямо сказати: значна частина цих рішень ухвалювалася неприйнятно повільно. Поки в європейських столицях і Вашингтоні місяцями тривали дискусії та зважування «ризиків ескалації», Україна платила за цю обережність реальну ціну на полі бою. Допомога часто надходила із запізненням і в обсягах, яких вистачало, щоб не програти, але недостатньо, щоб швидко змінити перебіг війни. Складається враження, що союзники довгий час діяли за логікою дозованої підтримки — давати рівно стільки, щоб Україна трималася, але не настільки, щоб різко переламати ситуацію. Кожне нове рішення виборювалося тижнями й місяцями, замість того щоб діяти на випередження.

Однак, свіже оновлення Ukraine Support Tracker від Кільського інституту світової економіки показує: центр ваги міжнародної допомоги Україні поступово зміщується. Європа у цій історії не просто адаптується — вона змінюється.

Америка: гігант, що майже зупинився

Риторика Трампа щодо України 2025 року послідовно зводилася до трьох тез: війна має бути завершена переговорами; США не повинні дозволяти «використовувати себе», якщо вони несуть найбільший тягар; а Європа має брати на себе більшу частку безпекових і фінансових витрат.

Перший сигнал надійшов із Вашингтона ще на самому старті 2025 року. Білий дім фактично заморозив систему: нові зобов’язання і виплати за програмами зовнішньої допомоги розвитку були поставлені на 90-денну паузу. За кілька тижнів Держдеп уточнив масштаби рішення — під замороження потрапила вся допомога, що фінансується через нього та USAID. Формально — аудит на відповідність курсу «America First». По суті — ревізія самої ролі США у підтримці союзників. За цим рішенням читається одразу кілька мотивів: зовнішньополітичний перерозподіл пріоритетів, спроба жорсткішого бюджетного контролю, використання допомоги як інструменту переговорного тиску, а також банальна перевірка власних оборонних ресурсів і запасів.

Водночас у політичних колах це рішення сприймали не лише як стратегічний крок, а й як реакцію на конкретний тригер. Чимало джерел пов’язували березневу паузу із напруженням після конфлікту в Овальному кабінеті 28 лютого — подією, яка могла стати неофіційним, але цілком реальним каталізатором жорсткішого курсу. Єдиним винятком США залишили «гуманітарний клапан» — emergency waiver для критично необхідної допомоги. Але навіть він лише підкреслив головне: стара система більше не працює автоматично.

«З приходом Трампа ця безоплатна допомога фактично припинилася. Залишилися лише окремі суми — не більше, ніж півмільярда доларів, а часто й менше. Це кошти, передбачені ще раніше затвердженими програмами. Фактично це той рівень підтримки, який існував ще до повномасштабного вторгнення. Тобто, масштабна військова, фінансова і бюджетна допомога, яка була за адміністрації Байдена, була зупинена. Те, що зараз надходить із США, — це мінімальні обсяги, які суттєво не впливають на загальну ситуацію», — пояснює Фесенко.

3 березня 2025 року було зупинено вже і військову допомогу Україні — до того ж не лише нові пакети, а й постачання, які фізично вже перебували в дорозі. Це був демонстративний розрив ланцюга постачання. Втім, реакція Європи виявилася швидкою і показовою. Уже 6 березня Європейська рада публічно підтвердила «подальшу та непохитну» підтримку України — фактично сигналізуючи про готовність підхопити ініціативу. За два тижні, 19 березня, Єврокомісія перейшла від заяв до інструментів, розгорнувши ReArm Europe / Readiness 2030 — пакет, спрямований на масштабування оборонних інвестицій держав-членів. Це була відповідь не лише на російську загрозу, а й на нову невизначеність з боку США.

11 березня, після переговорів у Джидді, США і Україна формально повернулися до статус-кво — допомогу відновили. Але, по суті, статус-кво вже не існувало. Коротка пауза виявилася достатньою, щоб зруйнувати головну передумову попередньої моделі: віру в автоматичність і безперервність американської підтримки. Саме в цей момент почала змінюватися фінансова географія підтримки. Саме цей злам і не був випадковим — він поступово оформлювався у нову політичну логіку Вашингтона. Трамп демонструє послідовну американську вимогу: Європа має більше платити за власну безпеку та за підтримку України. Після мирного саміту в серпні 2025 року Дональд Трамп зазначив, що європейці «значно більше залучені до цього, ніж ми», а також підкреслив, що певні безпекові гарантії для України можливі, але не в межах НАТО. Ця позиція фактично переформатовує роль США: від головного гаранта і донора — до ключового дипломатичного брокера, який стимулює Європу брати на себе більшу відповідальність.

Сполучені Штати не розглядають себе як безпосередню сторону війни. Цей меседж системно закріплювався на рівні Білого дому через заяви адміністрації, які подавалися як частина президентської лінії: «This is not our war». У більш формалізованому вигляді ця позиція прозвучала в серпні 2025 року, коли було наголошено: безпекові гарантії для Києва можливі, але їх мають насамперед забезпечувати європейські країни (через механізм front-load), тоді як США не планують розгортати свої війська на українському кордоні. Логіка нової моделі підтримки дедалі чіткіше формулюється так: якщо США забезпечують технології та військові спроможності, то фінансовий тягар має переходити до Європи.

У другому кварталі 2025 року роль ключового стабілізатора українських фінансів фактично перебрав на себе Європейський Союз. Паралельно європейські столиці посилювали власні лінії. 28 травня Німеччина оголосила додатковий пакет приблизно на €5 млрд — із принципово новим акцентом: фінансування виробництва далекобійних засобів безпосередньо в Україні. 2 липня Держдеп фактично підтвердив паузу щодо частини постачань озброєнь. Це закріпило нову реальність: підтримка США більше не є гарантованим потоком. Саме в цій точці і почалася нова фаза — коли союзники змушені були не просто реагувати на рішення Вашингтона, а будувати власну, більш автономну систему підтримки.

PURL: Європа платить — США озброюють

2025 року структура допомоги Україні принципово змінилася: значна її частина сьогодні не надається безпосередньо, а фактично закуповується — передусім за рахунок європейських механізмів, зокрема в межах програм на кшталт PURL. У цій моделі ролі розділені доволі чітко: НАТО координує процес закупівель, європейські союзники беруть на себе фінансування, а США залишаються основним постачальником критично важливого озброєння. Це дозволяє Європі підвищувати власну участь у забезпеченні України ресурсами, не маючи водночас повного циклу виробництва критичних оборонних спроможностей. Водночас така модель підкреслює збереження залежності від Вашингтона у сфері складних систем озброєнь і визначає межі поточної європейської стратегічної автономії.

Володимир Фесенко наголошує, що в результаті головним джерелом підтримки став саме ЄС і окремі європейські країни, які фінансують як закупівлю озброєння, так і український бюджет. Водночас аналітик заперечує твердження, що Європа раніше «не допомагала». У 2022–2024 роках США і ЄС діяли на співставному рівні, хоча з різною спеціалізацією: Європа більше забезпечувала фінансову підтримку, а також надавала озброєння — від радянських запасів до боєприпасів і спеціальних фондів. Зараз баланс змістився. Після скорочення масштабної американської допомоги основний тягар перейшов на Європу — включно з такими країнами, як Велика Британія та Норвегія. США ж не зникли з цієї моделі, але змінили роль: Україна й надалі отримує американське озброєння, однак переважно у форматі закупівель. «Фактично сьогодні Україна купує американську зброю — здебільшого за європейські кошти. Це свідчить про те, що США вже не є для нас тим партнером, яким були раніше. Партнери допомагають, а тут допомога стала обмеженою», — каже Фесенко.

Зміна балансу відповідальності між США та Європою

2025 року принципово змінилася і фінансова архітектура підтримки України. За даними Мінфіну, загальний обсяг зовнішнього фінансування сягнув $52,4 млрд, однак ключовим є не лише масштаб, а й джерела цих коштів. Понад 70% забезпечили так звані ERA loans — інструмент, що фактично спирається на доходи від заморожених російських активів. Ще $12,1 млрд Україна отримала в межах Ukraine Facility — системного фінансового механізму Європейського Союзу. Це означає, що базові функції держави — виплата пенсій, зарплат, утримання соціальної сфери — 2025 року фінансувалися вже не за рахунок традиційної ролі США як головного донора. Натомість вирішальне значення отримали європейські та ширші G7-інструменти, які дедалі більше працюють як інтегрована система підтримки, зокрема із використанням доходів від російських активів. На цьому тлі участь США у фінансовому вимірі видається суттєво скромнішою: за рік обсяг чистої двосторонньої допомоги становив лише $873 млн.

Не менш важливою є і трансформація механізмів управління допомогою. Якщо в попередні роки Сполучені Штати поєднували дві ключові ролі — найбільшого постачальника озброєнь і центрального координатора всієї системи підтримки, — то у 2025–2026 роках ці функції почали інституційно розділятися. НАТО, розгорнувши NSATU (Ініціатива НАТО з безпекової допомоги та навчання для України), поступово перебрало на себе значну частину операційного управління: логістику, ремонт, навчання, а також координацію постачань. Показовим є те, що Альянс взяв під контроль навіть повітряну оборону критичних логістичних вузлів у Польщі, які забезпечують функціонування цієї системи.

Ще одна зміна — у самій конструкції допомоги. США 2025 року рухаються нерівно: паузи, часткові відновлення, спроба переформатувати участь через Reconstruction Investment Fund — це вже не класична допомога, а радше інвестиційна ставка на майбутнє. Європа, навпаки, йде в протилежний бік — у жорстку системність. Не разові пакети, а багаторічні рамки. Ukraine Facility, ERA, MFA, €90 млрд кредитів на 2026–2027 роки, національні програми, синергія з міжнародними банками — усе це починає працювати як єдина фінансова машина. Без різких жестів, втім з «довгою дистанцією». Важливо і те, що 2025 року Європа вперше обійшла США за обсягами сукупної підтримки України — фінансової, гуманітарної та військової.

Парадигма війни змінилася

Анатолій Амелін каже, що ключова різниця між США і Європою — в ухваленні рішень. «В Америці дуже вузьке коло людей ухвалює рішення: президент, Конгрес. А зараз, коли Трамп має контроль і над Конгресом, і над Сенатом, процес ще більш централізований», — пояснює він. У Європі ситуація протилежна: для ухвалення рішень потрібен консенсус десятків держав. І навіть одна країна — як-от Угорщина — може заблокувати ключові рішення. Саме тому ЄС діє повільніше. На початку війни це було особливо помітно, додає експерт. Європа довгий час займала вичікувальну позицію — зокрема через економічну залежність від Росії: енергоресурси, ринки, виробничі зв’язки. Лише 2024 року, за словами Амеліна, відбувся стратегічний перелам.

«Європейці зрозуміли, що підтримка України — це фактично фінансування власної безпеки». Паралельно змінюється і роль США. Вашингтон поступово зміщує фокус із Європи на інші регіони — Індо-Тихоокеанський, Близький Схід. У цьому контексті Україна для США вже не є центральним пріоритетом. «Американці фактично кажуть: європейці, самі вирішуйте свої питання», — зазначає він.

Однак проблема Європи полягає в тому, що вона все ще залежить від американських технологій. Наприклад, системи ППО Patriot не мають повноцінних аналогів у ЄС. Те саме стосується окремих видів авіації, озброєнь і високотехнологічних систем. Це результат попередніх десятиліть: Європа, перебуваючи під безпековою «парасолькою» НАТО, скорочувала власне оборонне виробництво. «Вони розслабилися і закривали військові підприємства», — констатує експерт. Зараз ситуація змінюється. Європа активно нарощує оборонні витрати, запускає нові виробництва і розвиває співпрацю з Україною, зокрема, у сфері спільного виробництва озброєнь. «Вони почали рухатися, хоч і запізно. Але краще пізно, ніж ніколи», — додає Амелін.

Водночас, на думку аналітика, повноцінно замінити США Європа поки не здатна. В окремих сферах — наприклад, у бойовій авіації чи безпілотниках — конкуренція можлива. Але загалом, за оцінкою експерта, ЄС знадобиться щонайменше 4-5 років, щоб вийти на рівень технологій і виробництва, який раніше забезпечували Сполучені Штати.

«З українського досвіду видно, що сама парадигма війни змінилася. Танки вже не є тією рушійною силою, якою були раніше — те саме стосується і авіації. Натомість ключову роль відіграють дрони, „діпстрайки“, „мідлстрайки“, високоточні удари, системи середньої дальності, дрони-перехоплювачі, а також засоби радіоелектронної боротьби і протидії їй», — пояснює експерт.

Він додає, що саме в цих технологічних нішах Україна може бути не лише користувачем, а й співтворцем рішень, зокрема, у масштабуванні виробництва. За його словами, якщо Європа спростить процедури і скоротить терміни запуску оборонних виробництв із кількох років до одного, це дозволить швидко наростити випуск озброєння і сформувати власні запаси для оборони. Водночас, хоча Європа має власні системи ППО, вони поки що поступаються американським — як за ефективністю, так і за масштабами виробництва, зокрема, через обмежену кількість ракет і технологічні можливості.

Трамп критикує НАТО та погрожує виходом США з Альянсу

На тлі війни з Іраном конфлікт між США і союзниками лише загострився. Трамп відкрито називав європейців «боягузами», обурюючись їхньою відмовою брати участь у захисті Ормузької протоки. Європа ж була роздратована іншим — її фактично поставили перед фактом, без попередніх консультацій. У результаті криза стала не лише зовнішньою, а й внутрішньою для Альянсу. За словами Володимира Фесенка, критика НАТО з боку Дональда Трампа часто є не зовсім коректною. Альянс не завжди діє як єдина військова структура — у багатьох конфліктах, зокрема на Близькому Сході, США працювали через коаліції, а не через НАТО як інституцію. «Трамп часто ігнорував внутрішні процедури Альянсу, зокрема механізми консультацій, і діяв самостійно, а потім перекладав відповідальність на союзників», — пояснює експерт. Водночас він визнає: у деяких питаннях критика частково обґрунтована. Йдеться, зокрема, про використання військових баз — формально механізми співпраці існують, але на практиці вони не завжди працюють ефективно, що створює напруження всередині Альянсу. За оцінкою Фесенка, нинішні процеси свідчать про більш глибоку трансформацію: США почали переглядати свою роль у НАТО ще до останніх криз. Сполучені Штати, ймовірно, зберігатимуть статус ядерного гаранта безпеки Європи, але у випадку звичайних, конвенційних війн, таких як російсько-українська, — відповідальність дедалі більше перекладається на європейські країни. «Фактично це означає відхід США від прямої участі у таких конфліктах і передачу більшої ролі Європі», — зазначає Фесенко.

Для України це створює як нові можливості, так і ризики: з одного боку, зберігається доступ до американського озброєння, хоча дедалі частіше через механізм закупівель; з іншого — послаблюється загальна євроатлантична єдність. «Попри це, сценарій виходу США з НАТО наразі виглядає малоймовірним — для такого рішення потрібна підтримка Конгресу, якої немає. Навіть частина республіканців не підтримує ідею виходу, адже Альянс залишається ключовим інструментом американського впливу», — додає аналітик. Втім, криза довіри всередині НАТО вже очевидна. І саме вона, за словами експерта, створює довгострокові ризики — не стільки негайні військові, скільки політичні. «Якщо Путін відчує, що Альянс реально слабшає, це може спровокувати його на нові кроки — передусім у форматі гібридних операцій», — застерігає Фесенко.

На цьому етапі Росія навряд чи відкриватиме другий фронт, однак ризики для країн Балтії зберігаються. І саме тут, за логікою експерта, проходитиме тест на міцність нової моделі безпеки Європи. Паралельно Україна вже шукає альтернативи. Київ активізує оборонні партнерства з окремими країнами — від Німеччини до Великої Британії та Норвегії, роблячи ставку на спільне виробництво і довгострокові безпекові угоди. «Це ще не військові союзи, але вже фундамент для їх появи», — підсумовує він. У перспективі саме такі формати — разом із ініціативами на кшталт Coalition of the willing — можуть стати основою нової архітектури безпеки в Європі, особливо якщо роль США в НАТО і надалі зменшуватиметься.

«Щодо альтернативних безпекових форматів: Україна завжди прагнула до НАТО, і це закріплено в Конституції. Логіка була проста — членство означає, що напад на Україну автоматично стане нападом на весь Альянс, а отже буде стримувати Росію. Але зараз ситуація змінилася. Немає повної впевненості, що НАТО разом зі США будуть безумовно захищати всіх своїх членів. Для України — це принципово нова реальність. До того ж, Дональд Трамп відкрито виступає проти вступу України до НАТО. І на цьому тлі питання членства фактично зникло з порядку денного — його не просувають ані США, ані частина європейських країн, які також не готові підтримати цей крок», — додає Фесенко.

Аналітик каже: вже є розмови про можливе «Євро-НАТО» — сценарій, за якого роль США в Альянсі суттєво зменшується. Повний вихід Вашингтона з НАТО наразі видається малоймовірним, але навіть часткове послаблення американської участі змінює баланс: ключову роль у безпековій архітектурі почнуть відігравати європейські країни. Парадоксально, але в такій конфігурації можуть зрости і шанси України на інтеграцію до нових військово-політичних форматів. Подібні ідеї вже активно обговорюються — зокрема, про можливість створення альтернативних альянсів за участі європейських держав. Наприклад, генерал Кіт Келлог, колишній спецпосланник Трампа, допускав, що поряд із НАТО можуть з’явитися нові безпекові союзи, до яких потенційно може долучитися і Україна. Втім, це радше перспектива майбутнього — і, найімовірніше, вже після завершення війни.

Стратегічна автономія Європи

Заяви Дональда Трампа про можливий вихід США з НАТО здаються радикальними, але їх не варто сприймати як негайний сценарій. Як зазначає Анатолій Амелін, навіть якщо така ідея з’являється на політичному рівні, її реалізація — складний і неочевидний процес. «З Трампом можна очікувати будь-яких рішень. Але не факт, що навіть у разі такої ініціативи вона отримає підтримку Конгресу», — пояснює експерт. Втім, навіть без формального виходу США можуть змінити баланс усередині Альянсу — насамперед через фінансування. І це вже створює ризики для стійкості НАТО. За словами Амеліна, у такій ситуації інші країни також можуть почати переглядати свою роль у системі безпеки. Наприклад, Туреччина потенційно здатна робити ставку на власні або регіональні формати. Водночас у цій турбулентності є й зворотній бік — вона змушує Європу дорослішати. Ідея «стратегічної автономії» припиняє бути теорією і стає необхідністю. Європейці дедалі чіткіше усвідомлюють: покладатися лише на США більше не можна. У цьому новому контексті змінюється і роль України. «Україна — це вже не проблема для Європи, а частина її рішення», — каже Амелін.

Йдеться не лише про армію, яку сьогодні називають однією з найбоєздатніших у Європі, а й про технології. Україна фактично стала полігоном швидких військових інновацій — від дронів до систем середнього ураження. «У світі немає аналогів швидкості, з якою в Україні створюють і вдосконалюють зброю — іноді це питання тижнів», — зазначає експерт.

Саме ця комбінація — бойового досвіду, технологій і масштабування — відкриває для України нову роль: потенційного постачальника безпеки для Європи. У співпраці з європейським капіталом це може перерости у спільну оборонну інфраструктуру — від виробництва озброєнь до багаторівневих систем ППО. Водночас різниця між 2022 і сьогоднішнім днем — принципова. Якщо на початку повномасштабної війни Європа багато в чому вичікувала і не вірила у здатність України вистояти, то зараз ситуація кардинально інша, наголошує експерт. Європейці дедалі більше усвідомлюють ризики — не лише для України, а й для себе. І головний висновок, до якого вони приходять: підтримка України — це не зовнішня політика, а інвестиція у власну безпеку.

На цьому тлі навіть радикальні заяви Трампа мають подвійний ефект. Вони підривають стару систему, але водночас прискорюють формування нової. І питання лише в тому, чи встигне Європа перебудуватися достатньо швидко.

Квартира нападника у Києві Шурпа tiktok.com/@mil_alexx_pp © УНІАН Принц Гаррі / © Associated Press