Звички воєнного часу

Якщо вам здається, що війна накопичує у ветерані лише ПТСР – вам здається.

Наприклад, до війни я мав дуже контрзалежні відносини з роботодавцями.

Почнемо з того, що їх було п'ять.

Така схема страхувала від ексцесів – якщо котрийсь із роботодавців раптово вирішував збожеволіти, ти завжди міг безболісно звільнитися.

Кожен формував п'яту частину місячного бюджету, тож ніхто не міг претендувати на ексклюзивність.

Ніхто не міг диктувати тобі умови, а ваші робочі стосунки були вільними та без зобов'язань.

Поки інші продавали свій час гуртом – я вважав за краще торгувати ним у роздріб.

А потім у моєму житті сталася армія.

Збройні сили – найавторитарніший роботодавець у світі.

Армія визначає, де тобі жити, що носити та чим займатися.

Регламентує твій графік, зовнішній вигляд та правила поведінки.

Ти вписаний в ієрархію і, на відміну від цивільного життя, залишаєшся на роботі 24/7.

Збройні сили контролюють усі нюанси твого життя і шапку на кепі ви міняєте не за погодою, а за наказом командувача військ.

Звичка пояснювати недоліки цієї системи "спадщиною совка" – не працює.

Американська армія забороняє своїм солдатам жувальні гумки та навушники, пити напої під час руху, ходити з руками в кишенях та носити нестатутну бороду.

Кожна армія світу рясніє обмеженнями, які складно зрозуміти цивільному, і те, що зазвичай записують в армійські "баги", насправді є "фічами".

До того ж війна зробила українську армію досить розкутою – і що ближче до фронту, то більше підрозділ нагадує острівець піратських правил.

Я часто думаю, що повернуся на цивілку з іще більшим запитом на контрзалежність.

Уникаючий тип професійної прив'язаності – як ще одне відлуння армійського досвіду.

Хоча, заради справедливості, навряд чи це буде моєю єдиною профдеформацією, набутою за роки служби.

Армія на додачу робить із тебе професійного тривожника.

У Збройних силах немає понять "забув", "не встиг", "загубив" чи "не розібрався".

Все це розмаїття відмовок описується єдиним діагнозом – "проїбав".

Якщо в тебе на позиціях закінчилося пальне для генератора – це воно.

Якщо ти пробив колесо, а домкрата в машині немає – теж.

Якщо в тебе сів телефон, павербанк залишився в рюкзаку і командир не зміг додзвонитися – тим паче.

Ніхто не зважатиме на обставини, якщо обставини – це ти.

Ми звикли бути професійними невротиками.

Постійно прораховуємо найгірші варіанти розвитку подій.

Намагаємося врахувати всі можливі форс-мажори.

Будуємо стратегії кожної позаштатної ситуації.

"Ви на наступній зупинці виходите? А перед вами виходять? А ви в них питали? А що вони вам відповіли?".

В результаті ми носимо аптечки та ножі.

Возимо ремкомплекти та каністру.

Перевіряємо погоду та рівень заряду.

Перепитуємо, перестраховуємося і перевіряємо ще раз.

Всесвіт грає проти нас на найвищому рівні складності, і ні в кого немає опції "зберегтися".

Ціна помилки може бути занадто великою – якщо не для тебе, то для твоїх.

В результаті ми звикаємо підозрювати ризики, чекати на небезпеку і прораховувати загрози.

У цивільному житті ви називаєте це недовірливістю.

До того ж наша тривога має свої тригери і всі вони в наших смартфонах.

По-перше, армія привчає відразу відповідати на повідомлення та дзвінки – і ти починаєш дратуватися, коли цивільні співрозмовники випадають із загального правила.

А по-друге, всі мої месенджери останні чотири роки поділяються на небезпечні та безпечні.

І йдеться не про ступінь їхньої захищеності до злому.

Йдеться про те, що в одних тобі пишуть самі лише друзі та рідні, а в інших – командири та побратими.

"Цивільні" месенджери – нетермінові та неімперативні.

У них ви розмовляєте і жартуєте.

Пересилаєте меми і пліткуєте.

А повідомлення у "воєнному" месенджері стосуються однієї тільки війни.

Там нам віддають накази та доводять інформацію.

Пишуть звіти та спускають розпорядження.

Ти звикаєш регулярно перевіряти свій телефон – і побоювання пропустити дзвінок або повідомлення може перетворюватися на невроз.

Я попрощаюся з армією тієї миті, коли видалю з телефона Signal.

І тоді ж у моє життя повернеться привілей марнувати час.

Останні чотири роки кожна поїздка в тил сприймається як найскладніше логістичне завдання.

Щоразу ти складаєш пазл – із друзів, яких побачиш, із ресторанів, які відвідаєш, із зустрічей, які заплануєш.

Графік твоєї відпустки детально розписаний – і кожна доба нагадує дефіцитний товар.

Поїздка до Києва – наче довоєнна поїздка до Нью-Йорка: в тебе більше немає опції "повалятися на дивані" та "не виходити з готелю".

З того моменту, як ти в'їжджаєш у місто, пісочний годинник перевертається.

В результаті твоя відпустка за насиченістю приречена не поступатися роботі.

Ти не відволікатимешся на другорядне.

Не витрачатимеш відпустку на необов'язкове.

Ти намагаєшся міняти свій час на враження за найвигіднішим обмінним курсом – і опція "відлежатися" може виявитися тобі не по кишені.

Деякі люди, речі та заняття відкладені в тебе "на-після-війни" і навряд чи змінять свій статус до її закінчення.

А тому будь-який замах на мої "тилові" плани загрожує знайомством з моїм внутрішнім тривожником і контрзалежністю.

Війна вчить нас захищати не лише державні кордони, а й свої власні.

Ми почнемо марнувати час у тилу в той момент, коли зникне необхідність з дому їхати.

Наші навички народжені обставинами.

Якщо вони здаються вам дивними, це більше говорить про вас, ніж про нас.

Павло Казарін, для УП.