Орбан пішов, ризики змінилися: погляд з Угорщини на те, як досягти вступу України до ЄС

Протягом багатьох років у політиці навколо вступу України до ЄС домінувало єдине питання: чи не станеться такого, що цей процес заблокують?.

Зараз відбулися зміни.

Із завершенням ери Віктора Орбана здатність політичних гравців його штибу перешкоджати колективним рішенням зменшилася.

Схоже, що цей період у процесі вступу України до ЄС добігає кінця.

Звісно, нам ще належить побачити політичний підхід наступного болгарського уряду на чолі з Руменом Радевим, але він не має такої історії опору вступу України до Євросоюзу, який був у орбанівської Угорщини.

Політичний шлях України до вступу стає все більш передбачуваним.

Але це не убезпечує шлях України до членства.

Лише змінює виклики.

Ключове питання вже не в тому, чи буде у Європейському Союзі політична підтримка вступу України, чи, навпаки, буде його заперечення.

Тепер виклик полягає в тому, чи можна зробити її членство економічно і соціально стійким – як для самої України, так і для існуючих країн-членів ЄС.

Річ у тому, що якщо це виявиться неможливо зробити, то формальна відмова Україні у членстві не буде головним ризиком для України.

Більш імовірним негативним результатом буде затримка процесу вступу; його фрагментація; він може зав’язнути у процедурних питаннях.

Тобто шлях до вступу у принципі залишиться відкритим, але він стає дедалі складнішим для виконання на практиці.

Достатньо подивитися на досвід Західних Балкан, щоби побачити, що це може перетворити розширення на тривалий і невизначений процес, що підриває довіру з обох сторін.

Для України це зовсім не абстрактне питання про роботу інституцій.

Те, як організований процес вступу, визначатиме моделі зростання, нерівності та регіонального розвитку на довгі роки вперед.

Вступ до ЄС завжди лишає тих, хто здобув, і тих, хто втратив.

У тому числі всередині Євросоюзу.

У випадку України масштаб цих здобутків і втрат буде більшим, ніж у попередніх розширеннях.

Інтеграція змінить сільське господарство, промисловий розвиток, енергетичні системи та регіональні економіки.

Довгострокові переваги є значними.

Але короткостроковий тиск буде нерівномірним і в багатьох випадках політично чутливим.

Саме тут нинішня модель розширення має головні вразливості.

ЄС все ще підходить до вступу як до послідовного процесу: спочатку держава-кандидатка приймає правила ЄС, потім йде політичне рішення, потім – економічна адаптація.

Але такий підхід більше не є адекватним до реального життя.

Економічні наслідки інтеграції вже помітні – як в Україні, так і в країнах-членах ЄС.

Фермери, промислові виробники та регіональні гравці бачать, де можливі проблеми.

Проте досі не існує скоординованої структури для управління цими наслідками на ранніх стадіях.

Це створює ризики для обох сторін.

Всередині ЄС уряди можуть затримати або ускладнити вступ України, оскільки їм бракує інструментів для управління внутрішньою адаптацією.

Результатом може бути не формальна відмова, а поступове уповільнення процесу.

Для України ризики не менш серйозні.

Якщо не управляти економічними наслідками інтеграції до ЄС, то цей процес може посилити розрив між регіонами країни та соціальну нерівність.

А це своєю чергою з часом може послабити підтримку євроінтеграції у суспільстві та створити простір для зростання політичних сил, які грають на економічних занепокоєннях людей.

Іншими словами, зараз євроінтеграційні виклики зміщуються від політичної підтримки до управління процесами.

Тому особливо важливо структурувати вступ до ЄС таким чином, щоб цей процес був вигідний усім.

А це вимагає зміни підходів.

Зокрема, не можна розглядати вступ до ЄС, відбудову України, залучення інвестицій та галузеву інтеграцію з Європою як окремі процеси.

Їх потрібно пов'язувати.

А для цього необхідне створення спеціального координаційного механізму, який би з’єднував інституції ЄС, країни-члени та українських гравців під час вступного процесу – ця ідея, вже з’являється у політичних дискусіях.

Євроінтеграцією треба управляти до вступу, а не після нього.

На практиці йдеться про узгодження регуляторних реформ, інвестиційних рішень та стратегій галузевого розвитку.

Також йдеться про поступову інтеграцію України в європейські ланцюги постачань, інфраструктурні мережі та енергетичні системи ще під час процесу вступу.

Причому не йдеться про те, що втрати від інтеграції мають зникнути.

Це не є можливим, і це не є бажаною метою.

Мета полягає в тому, щоб зробити витрати керованими – і водночас забезпечити, щоб вигоди від інтеграції стали помітними якнайраніше, щоб їхня поява мобілізувала суспільну підтримку.

Це особливо важливо для України.

Успіх інтеграції залежатиме не лише від дотримання формальних критеріїв, а й від того, чи забезпечить вона відчутні покращення в регіонах та секторах.

Якщо інтеграція створить відчутні нові можливості – у промисловості, інфраструктурі, енергетиці та регіональному розвитку, це буде здатне посилити підтримку європейського шляху.

Якщо ж ні – то євроінтеграція ризикує стати джерелом напруженості.

Ось чому економічна координація не є другорядним питанням.

Вона є ключовою для успіху вступу.

Членство України в ЄС – це вже не лише питання політичної волі.

Це питання того, чи можна керувати процесом у збалансований, передбачуваний і вигідний для широкого загалу спосіб.