Режисерка та хореографка Ольга Семьошкіна: На проєкті «Енеїда», де грають військові, одного Енея ми оженили

Для людей театрально не підкованих, Ольга Семьошкіна - одна із авторів гучної вистави “Конотопська відьма” Театра ім. Івана Франка, яку вона наповнила пластичною мовою. У цьому театрі, куди її запросив ще Богдан Ступка, вона працює головним балетмейстером вже понад 15 років. За плечима у Семьошкіної десятки яскравих вистав.

Але часи почали мінятися, і Ольга пішла з рідного театру і спробувала себе вже як режисер. От разом із Театром Ветеранів поставила “Енеїду” - пластичне сценічне дійство, у якому головні ролі виконують військові та ветерани з серйозними пораненнями. За цю виставу Ольга Семьошкіна отримала нещодавно нагороду від президента України. Ставлять «Енеїду», зокрема, у Молодому театрі – найближча вистава запланована на 10 травня.

Що спонукало головну балетмейстерку Театра ім. Франка шукати себе в суміжних професіях, чому, працюючи над “Енеїдою”, намагалася забути про досвід хореографа, як вона встигла оженити одного з Енеїв прямо на проєкті та яку виставу вона допомагає робити Анатолію Хостікоєву - про це Ольга Семьошкіна розповіла в інтервʼю Коротко про.

“З початку повномасштабного вторгнення військові в нашому домі - це норма”

- Ольго, нещодавно президент України нагородив вас орденом княгині Ольги III ступеня. Це достатньо вагома нагорода. 

- Нагорода була приємна та неочікувана, бо мені здавалось, що я роблю свою справу, і вона потрібна тільки тій групі людей, з якою я співпрацюю. Нагороду мені вручила заступниця керівника ОП Олена Ковальська, яка сказала: "Це вам за “Енеїду". І я від цього трошки розгубилася. 

- Про унікальну виставу Театру Ветеранів “Енеїда”, яку ви поставили як режисерка, зараз говорять всі. У чому особливість цієї вистави?

- Проєкт починався трохи більше року тому. Ми придумали поєднати легендарну поему Івана Котляревського з історіями нашої теперішньої війни. І за мотивами “Енеїди” створили пластичне сценічне дійство, у якому військові та ветерани, які пройшли через війну та складні поранення, відкривають глядачеві свою силу, біль, гумор і незламність - це і є історія Енея.

Оскільки поему ми максимально скоротили, то вийшло, що всі хлопці у виставі – Енеї, а дівчата – Дідони. Ми абсолютно не очікували, що вистава стане настільки цікавою глядачам. Але розголос такий, що кожен в команді відчув себе зіркою, і це чудово, вони цього гідні.

- Хто першим поздоровив вас із нагородою?

- Першою подзвонила Ада Миколаївна (Ада Роговцева - свекруха Ольги. - Авт.), а потім моя донька Дарина. Адуся сказала, що у нас із нею тепер “дві Ольги на двох". А Дашка пошуткувала, що "тепер, мамочко, ти у нас дабл-Ольга". 

- А що Ада Роговцева сказала, коли ви увійшли в проєкт з ветеранами-військовими? Знаю, що вона сама дуже багато для військових робить. 

- Так, з 2014 року вона дійсно дуже активно включена в допомогу військовим. В часи, коли ми спочатку втратили Крим, а далі почали втрачати Донецький край, вона своїми силами, як мати, намагалася впливати на ситуацію. Вони з донькою Катею багато їздили в зону АТО з концертами, нагородженнями та підтримкою.

А з початку повномасштабного вторгнення військові в нашому домі - це норма. І ми весь час шукаємо, яким чином допомогти їм. Просто не про все можна нині говорити. І, знаєте, бувають іноді моменти, коли я розумію: наче питання не до мене, але я включаюсь і шукаю можливості його вирішення. І вся наша родина так само. 

- Я знаю, що у вас і брат у війську, і зять. 

- Так, мій зять - актор Олексій Петрожицький - військовий. Я намагалася долучити його до проєкту “Енеїда” - він хороший музикант, але він сказав мені, що несе відповідальність перед іншими людьми, тож буде там, де потрібен. 

А Адуся? Ну, ви ж знаєте, що ми з нею втратили у 2012 році Костю (Костянтин Степанков-молодший пішов у засвіти на п'ятдесятому році життя. - Авт.). Костя для нас всіх значив значно більше, ніж просто син, чоловік, батько. Та коли почалось повномасштабне вторгнення, Ада Миколаївна сказала, якщо б Костя був живий, то ми б перші були з ним на передовій. І я з нею згодна. Наша родина має свою чітку позицію, і це - захист країни. Для мене країна - це мій дім. І для моєї доньки Дарини та для Адусі так само. 

“Я обіцяла після перемоги підняти в небо літак і показати віраж в повітрі”

- Після таких монологів я взагалі не розумію, чому люди вважають, що ми не переможемо - а відсоток таких великий. Та останнім часом мене все більше оточують люди, які роблять для нашої перемоги щось дуже важливе. А ще, зізнаюся, у мене після перемоги вже призначений білий танець з військовим, який мені дуже дорогий. Тож варіантів немає. 

- І це круто. Я от думаю, що після перемоги на нас чекає дуже багато весіль. У мене є багато замовлень на хрещену маму після перемоги, на постановку весільного танцю, на найкращі шашлики в світі і навіть на політ. Бо я люблю мотодельтаплани: у сенсі техніки та швидкості я така трошки екстремальна пані - ганяю на машині швидше за багатьох чоловіків. І тому от обіцяла після перемоги підняти літак у небо і показати віраж в повітрі. Тож планів багато, і хочеться, щоб цей час настав якнайшвидше. 

А щодо Енея і троянців, то вони не змогли перемогти, але ж робили все для перемоги - про це говорить історія. Вони показали приклад, як можна радіти життю в той час, коли все руйнується навколо. Котляревський написав твір про те, як можна жартувати, бешкетувати і йти до своєї цілі без віри в завтра - бо війна. Ну от чому Еней? Бо це людина, яка пройшла крізь все і кожен раз поверталась до себе та своїх мрій. Хай навіть його мрії бували зовсім прості, наприклад, переспати жінкою. Ну і хай. Це нормально. Це людські потреби. Але він знаходив в цьому сенс.

Особисто мене війна навчила бути щирою до кожного торкання твого серця поглядом іншої людини. Я дякую за кожну хвилину уваги до себе, бо розумію, що "завтра" може не прийти. Думаю, всі так живуть. Тому і мої ветерани, тому і в театрі у мене небагато роботи, бо є якісь внутрішньо місійні речі.

- Ви сказали "небагато роботи", це мова про Театр Франка?

- Так, я як була головним балетмейстером цього театру, так і залишаюсь. Але так сталося, що коли в театр прийшов Євген Миколайович (Нищук, генеральний директор, художній керівник Театру Франка. - Авт.), він сказав мені щиро, за що я йому дуже вдячна: "Олю, наші режисери - а у нас тоді було їх чотири - не дуже хочуть з тобою працювати”. Саме це стало поштовхом для пошуку себе в суміжних професіях. Я ж людина творча, весь час знаходжуся в стані розвитку - мені так цікавіше жити. Тому я вдячна Євгену Миколайовичу за ту розмову. Вона змінила моє життя. Його турботу відчуваю і зараз - саме він був ініціатором нагороди.

- Мабуть, це гірко чути, що ти не потрібен театру, якому віддав багато років?

- Але так сталося. Дійсно, гірко перестати бути актуальним для свого театру, в який мене колись запросив Богдан Ступка. Я ж дуже молодою прийшла туди працювати. Богдан Сільвестрович сказав тоді: "Заходь в театр - це твій дім, і ти можеш робити що завгодно, працювати де хочеш, але кожного разу повертайся додому”. І це його “повертайся додому” зіграло велику роль у моєму житті. Я багато де працювала та завжди, якщо була вистава в Театрі Франка, я все відміняла і була лише з театром до випуску вистави.

А тут раптом мене змусили задатися питанням: чи Театр Франка - це все ще мій дім? Я розповіла про свої сумніви Аді Миколаївні, а вона сказала: “Не роби нічого, не йди з театру - це не твоя проблема, це просто змінюється час. Ти вигадала свій простір часу, тож довіряй собі, бо є зовнішня форма, і вона тебе не стосується”. І я їй за ті слова вдячна. Ну і далі багато хто всередині театру говорив мені не робити різких рухів, бо це ситуація тимчасова. Я прислухалася. 

- Навіть я розумію, що ситуація тимчасова, бо, знаєте, режисери приходять та йдуть. Таке життя.

- Але я вдячна за цю ситуацію, бо в той момент я просто вийшла з театру і почала працювати як режисер і вже як людина, що знає, чого хоче. Найдивніше, що коли виникла ця моя криза в Театрі Франка, в той самий час мені зателефонував Ахтем Сеітаблаєв (художній керівник Театру Ветеранів. - Авт.). А ми з Ахтемом друзі багато років - я його бачила ще на сцені Театру на Лівому березі молодим талановитим Ромео у виставі Олексія Лісовця. 

І от Ахтем розповів мені про ідею - виставу “Енеїда”, яка повинна була поєднати поему Івана Котляревського з методами фізичного та перформативного театру. І головне, що всі ролі в ній мали виконувати діючі військовослужбовці та ветерани з травмами. Я одразу сказала, що це буде довгий шлях, та Ахтем же не з лякливих, він усміхнувся і промовив: "Я тобі довіряю, поїхали". 

- Ну, Ахтем Сеітаблаєв - молодець, бо зі скарбів, які є на нашому театральному просторі, він вибрав дуже коштовний діамант. Ви - одна з найкращих у країні театральних хореографів і у вас велике серце. Хлопцям з вами дуже поталанило. 

- Для мене вони Боги, бо змогли пройти цю трансформацію: з життя до травми і в життя після неї. Звичайна людина не розуміє, що з ними відбувалося, а мені от пощастило - час і простір дозволили знайти новий творчий шлях. І я нічого не вигадую, коли з ними працюю. Я просто намагаюсь їх почути, а хлопці це відчувають, і тому між нами щирість, відкритість та відвертість. 

“Коли у моїх акторів на репетиції з'являється фантомний біль, потрібно просто перечекати”

- У виставі “Енеїда” на сцену виходять дев’ятеро ветеранів й ветеранок з бойовим досвідом - у більшості з них серйозні поранення. Як ви зібрали цей склад? Бо щоб відгукнутися на подібну пропозицію, треба мати сміливість. 

- Нашими подругами є дві чудові жінки - медикині та волонтерки Валя Калиновська і Наталка Лютікова. Це чудові захисниці-провокаторки, і вони йдуть на будь-який експеримент, щоб зберегти життя воїнам. І коли Ахтем запропонував їм проєкт, вони допомогли зібрати майбутніх акторів. І ось вже до нас майже з госпіталю після реабілітації прийшли хлопці. 

Всі, хто прийшов, погодилися, окрім п'ятьох, які вирішили, що це занадто довгий шлях. Ми проговорювали, що спочатку потрібно навчитись, а далі, може, з цього щось і вийде. Ми були чесні в тому, що не знаємо, чи буде вистава, тому навіть спочатку назвали свою “Енеїду” не виставою, а проєктом. З ветеранами ми познайомилися в лютому, а в березні до проєкту доєдналися студенти Ахтема з КНУКІМ, і тоді вже стало ясно, що виставі бути. 

- Чому ви не були впевнені, що проєкт вийде?  

- Коли ти починаєш працювати з дорослою людиною, яка ніколи не займалася театральною справою, може бути все. Людині може в якийсь момент стати нецікаво те, що робиться в колективі, бо тут дуже тонкі  речі - десь відкритися потрібно, десь навпаки - не звертати уваги на те, що відбувається. Бо, розумієте, коли я окремо з кимось в проєкті працюю - інші чекають. А ще є втома - хлопці дуже швидко втомлюються, і це потрібно брати до уваги. А коли у когось із моїх акторів на репетиції з'являється фантомний біль, ми навчилися зупинятися - це потрібно перечекати, бо в такий момент уваги немає, вона в іншому місці. І у нас всі знають, що одразу треба запропонувати воду, каву, цигарку... 

- Ви займаєтесь з хлопцями хореографією?

- Чесно, з ними я намагалася забути, що я хореограф, бо ми більше займалися, по-перше, імпровізацією - але військовим тяжко пояснити, що таке імпровізація і звідки її природа. А по-друге, простими тренінгами - як безпечно падати, як використовувати палиці для балансування. А ще вчилися відчувати своє тіло, ну і себе в цілому, бо для людини, яка через поранення на фронті не має кінцівок або втратила зір, це важливо. В цілому ж хлопці в рамках проєкту вчилися і вчаться жити далі, визнаючи свою інакшість, розуміти проблему, але не ховатися за нею. 

“Одного Енея ми прямо на проєкті оженили - я готувала парі весільний танок”

- У вас в виставі пластична драма поєднується з документальним театром, бо декілька ветеранів розповідають зі сцени свої історії. Особливо мене вразив монолог Єгора Бабенка - реально холод по спині: людина шуткує про свої вуха, що на них не можна навішати лапшу, - а вух немає, бо він втратив їх внаслідок поранення від пожежі. А ще про те, що він не може показати світу середній палець - в нього не залишилося жодного на обох руках. Це яка ж у хлопця самоіронія... 

- Це дійсно самоіронія, бо людина може говорити про таке тільки свідомо. А Єгор Сергійович вміє жартувати. Це говорить про те, що він прожив цю травму, що він цілосний. Він не тільки пробачив долі, а й навчився жити і бути щасливим з цим. І саме заради цього ми робили виставу. 

А ще Єгор Сергійович - діючий психолог, він працює з ветеранами і багатьом зараз допомагає вийти з кризи, бо сам це пройшов. Хоча, думаю, за час нашої роботи вони всі стали психологами. Знаєте, у чому кайф тілесної практики? Коли ти починаєш відчувати своє тіло з усіма його вадами та травмами, ти стаєш сильнішим. Наступний крок - розуміння себе, далі - почати говорити про те, що розумієш і зцілення близьких. І наостанок - розуміння й сприйняття всього, що відбувається навколо. Тому мої хлопці і дівчата вміють більше, ніж просто бути артистами, але вони не грають, вони виходять ЖИТИ на сцену. Актори в такому ж віці іноді забувають про екологічність професії і життя.

- А ще я чула, що за рік проєкту у вас народилася сім’я: одружилися Іван із Соломією.

- Так, ми одного Енея оженили (посміхається). Я пам'ятаю, Іван прийшов після реабілітації в госпіталі - він ще погано говорив тоді і намагався повернути себе. А поруч з ним була Соломія - дуже сильна жінка, як на мене. А оскільки Соля – психолог, я їй запропонувала доєднатися до проєкту. А потім я дізналась що вони разом девʼять років і досі не одружені. І тоді я поперла, як мамка, на Івана: “Що ти робиш, завтра "прилетить", а ти не зробив жінку щасливою”. І він зробив їй пропозицію. Я була у них на весіллі і ставила парі весільний танок. 

- Ваша робота над “Енеїдою” вже виросла в метод. Ви збираєтесь цей метод підтримки ветеранів через театральну творчість якось розповсюджувати?

– Ми плануємо масштабувати наш досвід в інших містах з іншими ветеранами. Команда проєкту в особі полковника “ТРО Медіа” Олексія Дмитрашківського та генерального продюсера вистави Андрія Різоля активно працює над створенням культурно-терапевтичної мережі, в якій ветерани будуть не лише учасниками, а й творцями сенсів та мистецтва.  

Але просто прописаний на папері метод не працює. Усі напрацювання “Енеїди” передаються досвідом людей. Чому ми хочемо ділитися досвідом? Я знаю багато артпроєктів для військових, і це все спроби допомогти травмованій війною людині почати дихати, жити і шукати сенси. Але те, що робили ми цілий рік - це про те, щоб відчути себе в людському тілі і не повертатися назад до травми. Найскладніше - витягти людину з минулого, з моменту травми, бо це тільки її рішення. У моїй групі кожен ухвалив для себе рішення йти далі і бути щасливим. У нашому проєкті кожен є амбасадором нашого спільного досвіду.

“Для мене Анатолій Хостікоєв і є король Лір” 

- Думаю, що вони заслужили, зі свого боку, на вас, а ви - на них.

- Ми закохані всі одне в одного. Думаю, що під час війни знайти тих людей, з ким ти можеш спокійно плакати й говорити, це дуже цінно. Вони були першими, до кого я прибігла, коли пропав мій племінник, а це триває майже рік - з липня він у полоні. І я звернулася до Ахтема і до командира “ТРО Медіа” по допомогу.  Мене познайомили з хлопцями, які повернулися з полону, - я розмовляла з ними, може, бачили вони мого племінника. І один хлопець сказав, що не зустрічав, але мій племінник повернеться, що він зможе пройти те пекло, як змогли вони. На жаль, це інший бік війни.

Тому у мене до театрів в цілому є побажання переглянути своє бачення розвитку, бо зараз театр вимагає чесності та правди. Хай це буде жарт, але такий, як у мого Єгора Сергійовича. Ця іронія, цей гумор, який є справжнім, людським, - це потрібно. А сама дія на сцені потребує чесності тут і зараз. Сьогодні - час театрів, які будуть народжувати щось справжнє, бо ми не можемо зараз копіювати когось чи щось. Театр повинен народжувати свою історію. І це нормально для кожного часу. 

- І наостанок ще про Театр ім. Франка. Це правда, що ви ставите виставу з Анатолієм Хостікоєвим?

- Так, у нас скоро прем'єра. Анатолій Георгійович працює над дуже хорошим матеріалом, який робить сам, - це “Король Лір”. Для мене він і є король Лір, бо він зараз, з погляду свого досвіду, майстерності і зрад театру, відчуває необхідність відвертої розмови. А для мене він є великим майстром. І взагалі родина Сумських та Хостікоєвих - це велика родина, яка знає і любить сцену, і їх сцена любить. І “Король Лір” для Хостікоєва дуже непросте завдання, бо йому потрібно бути всередині актором і мати погляд режисера. А рішення вистави і прийоми дуже цікаві. Сил, щоб зробити цю виставу, потрібно витрачати вдвічі більше. І я в цьому як рука допомоги, і радію тому, що він мені довіряє. Так ми і йдемо потроху все далі і далі. 

- Ну, слава Богу. Бо ми про Анатолія Хостікоєва давно нічого не чули. А він же дійсно майстер. 

- Просто майстру непогано б іноді казати, що він потрібен цьому світові. А так відбувається, що у нас з вами реклама і соцмережі роблять іншу справу - вони витягують кітч на передній план, а справжність і чесність намагаються не бачити. А Анатолій Георгійович і Наталія В'ячеславівна - це не ті люди, яким потрібно весь час доводити, що вони вміють і вони є. Бо вони майстри.