Сеул між Москвою та Києвом: чому союз із Україною так і не склався

Ситуація на Близькому Сході змусила південнокорейських військових і політиків заговорити про новий рівень загроз із боку Північної Кореї. Завдяки цьому Україна, експертиза якої з протидії дронам стала затребуваною у світі, повернулась у південнокорейський інформаційний простір як країна, досвід якої важливо переймати й вивчати. Київ і Сеул виглядають абсолютно природними та взаємодоповнюваними партнерами, які до того ж постали перед спільними безпековими викликами через участь Північної Кореї у війні на боці РФ, але, на жаль, так і не змогли стати повноцінними союзниками, на відміну від Москви та Пхеньяна.

Із приходом до влади Лі Чже Мьона ця перспектива стала значно віддаленішою. Ще перебуваючи в опозиції, нинішній президент і його політична сила критикували попередників за їхню активну підтримку Києва та застерігали щодо залучення в непрямий конфлікт із Північною Кореєю на території України. А нині зайняли обережну позицію стосовно підтримки нашої країни, зосередившись переважно на гуманітарній сфері.

Сеул на роздоріжжі

Попри те, що співпраця між КНДР і РФ вийшла далеко за межі тимчасової взаємної вигоди та переросла в повноцінний військовий союз, створюючи реальну загрозу безпеці Корейського півострова, всередині Південної Кореї відчутний серйозний розкол щодо того, як реагувати на нову геополітичну кон’юнктуру. І це не лише традиційна боротьба двох провідних політсил, які мають протилежні погляди на міжкорейські відносини та зовнішньополітичний курс країни. Це фактично протистояння реалістів і прагматиків: перші закликають серйозно поставитися до загроз із боку Північної Кореї та її військово-технічної співпраці з Росією, тоді як другі, навпаки, наполягають на необхідності тримати відкритими канали зв’язку з Москвою, аби за «сприятливої геополітичної ситуації (йдеться про закінчення російсько-української війни або пом’якшення санкцій)» швидко відновити торговельно-економічну співпрацю з нею.

Останнім часом у південнокорейській пресі помітно активізувалися голоси тих, хто закликає переглянути відносини з РФ, не очікуючи сприятливих обставин. Багатьох із них у той чи інший спосіб просуває Росія через наближені південнокорейські політичні й експертні кола, а також безпосередньо посла РФ у Сеулі.

Москва намагається підштовхнути Сеул до відновлення політичного діалогу та торговельно-економічної співпраці, скориставшись загальною дезорієнтацією західної коаліції після приходу до влади Дональда Трампа та більшою налаштованістю нинішньої південнокорейської влади на перезавантаження відносин із РФ. Росіяни неодноразово сигналізували про готовність до нормалізації відносин, експлуатуючи зацікавленість великих південнокорейських компаній, діяльність яких було призупинено на території РФ після 2022 року, у збереженні активів і поверненні на російський ринок у майбутньому, а також використовуючи бажання Південної Кореї розвивати Північний морський шлях.

Утім, останнім часом російські дипломати й експерти не приховують розчарування «відсутністю конкретних кроків із боку південнокорейської влади». Сподівання на зміну політики з приходом адміністрації Лі Чже Мьона не виправдалися: корейські компанії не поспішають повертатися на російський ринок, санкції збережено в повному обсязі, експортний контроль і далі діє. Днями відомий російський кореєзнавець і дипломат Георгій Толорая, який стояв біля витоків установлення дипломатичних відносин між РФ та РК, зазначив, що «нинішні відносини між країнами не просто залишаються у стані кризи, а через відверто ворожу позицію Сеула переходять до моделі керованої конфронтації — «холодного миру».

Стратегічний баланс між суперечностями

Загалом політика Південної Кореї виглядає як спроба одночасно балансувати між взаємопротилежними пріоритетами та вбудовується у ширший контекст стратегічної гнучкості.

Хоча Лі Чже Мьон і наголошує на необхідності підтримувати прагматичний діалог із Москвою, у зовнішній політиці він продовжує діяти узгоджено зі США та західними союзниками, дотримуючись міжнародного права й демонструючи солідарність у відповідь на російську агресію проти України.

Сигнали Дональда Трампа про можливе послаблення санкцій підштовхнули південнокорейський бізнес до активізації заморожених контактів із РФ із розрахунком на швидке відновлення співпраці в майбутньому. Водночас південнокорейські компанії зважують ризики взаємодії з РФ, намагаючись не потрапити під вторинні санкції ЄС і уникаючи невизначеності рішень із боку США. Через це, приміром, південнокорейський автоконцерн Hyundai не скористався опцією зворотного викупу свого заводу в Санкт-Петербурзі, термін дії якої спливав у січні 2026 року.

Схожа обережність проявилась і в енергетичній сфері: південнокорейська нафтохімічна компанія LG Chem після перекриття Ормузької протоки вперше за чотири роки імпортувала 27 тисяч метричних тонн російської сировини, але це постачання відбулося лише після консультацій корейського уряду зі США та в межах 30-денного дозволу на закупівлю підсанкційної продукції.

Російсько-північнокорейська військова співпраця значно ускладнила безпековий ландшафт на Корейському півострові. Зовнішньополітична стратегія Лі Чже Мьона, побудована на ідеї поступової деескалації та відновлення діалогу з Північною Кореєю, стикнулась із принципово новими умовами. По-перше, Пхеньян з огляду на підтримку РФ і підвищення свого міжнародного статусу не бачить більше стимулів відновлювати міжкорейський діалог. По-друге, військово-технічна співпраця з РФ, яку в Пхеньяні розглядають як частину ширшого протистояння із Заходом, виводить безпекову ситуацію на Корейському півострові за межі суто міжкорейських відносин, вплітаючи її у ширший геополітичний контекст, де будь-які кроки щодо КНДР неминуче залежать від позицій США, Росії, Китаю та інших ключових акторів, що істотно звужує можливості Сеула для самостійного маневру.

Намагаючись діяти в межах моделі управління ризиками, Лі Чже Мьон фактично залишається в позиції обмеженого реагування. Північна Корея нарощує військовий потенціал, набуваючи досвіду у війні сучасного типу проти України й отримуючи від Росії технології для розвитку ракетних, супутникових і ядерних систем. А Сеул і далі керується червоними лініями Москви: у разі надання військової допомоги Києву (навіть якщо це будуть системи ППО) росіяни погрожують передати ядерні та інші чутливі технології Пхеньяну.

У лютому 2026 року з’явилась інформація про те, що Сеул обговорює з НАТО можливість участі у механізмі Priority Ukraine Requirements List (PURL), зосередившись на гуманітарній допомозі та іншому нелетальному військовому обладнанні. Після того як заступник глави МЗС РФ Андрєй Руденко наголосив, що Москва не допустить жодних форм — прямих чи непрямих — постачання зброї Україні, офіційний Сеул запевнив, що його позиція стосовно цього питання залишається незмінною.

Ця ситуація демонструє вразливість Південної Кореї перед російськими погрозами й обмежує участь у підтримці України, особливо коли ключовим стає не лише економічний або дипломатичний чинник, а передусім безпековий. Тим часом участь у PURL дала б змогу поглибити оборонні зв’язки з Європою, особливо на тлі бажання розширити продаж зброї членам НАТО, а також засвідчити солідарність із європейськими партнерами, тим паче, що до ініціативи вже долучилися Нова Зеландія й Австралія.

Чи є місце для України?

Водночас ситуація на Близькому Сході продемонструвала інший вимір сучасної війни. Здатність Ірану системно уражати цивільну інфраструктуру та критично важливі енергетичні й логістичні об’єкти за допомогою дешевих дронів, фактично паралізуючи життєдіяльність низки країн Затоки, оприявнила інший рівень загроз із боку Північної Кореї. Південнокорейські військові та політичні кола дедалі більше непокоїть оперативний досвід північнокорейських військових у використанні дронів, а також інформація про отримання ними дронових технологій від Москви для власного виробництва. З огляду на це ставиться під сумнів здатність Південної Кореї належним чином протидіяти таким загрозам, водночас зростає інтерес до української експертизи й досвіду протидії дроновим атакам. Під час візиту нашої делегації від Центру «Нова Європа» ця тема стала ключовою в дискусіях із південнокорейськими парламентарями, військовими й експертами.

Нинішня ситуація відкриває нові можливості для практичної та взаємовигідної взаємодії між Україною та Південною Кореєю, але відсутність належного політичного діалогу між країнами обмежує простір для їхньої системної співпраці. З приходом до влади адміністрації Лі Чже Мьона попередня динаміка відносин, яка мала перспективи серйозного зростання, загальмувалася. Стратегічне балансування з урахуванням позиції Росії, розслідування щодо попереднього президента, які призвели, зокрема, й до ревізії погоджених ним проєктів в Україні, а також критика на адресу президента Зеленського з боку Лі Чже Мьона у період перебування в опозиції значно обмежують розвиток двосторонніх відносин.

На цьому етапі ключовою темою політичного діалогу між країнами, на жаль, стали північнокорейські полонені. Сеул, апелюючи до Конституції РК, яка визнає північнокорейців своїми громадянами, та до міжнародних гуманітарних норм, намагається домогтися від української сторони їх передачі до Південної Кореї. Це одне з небагатьох питань усередині досить поляризованої в політичному плані Південної Кореї, яке формує консенсус навіть на рівні партії влади й опозиції, що ворогують між собою. Повернення полонених може принести дивіденди не лише політичним силам. Воно активує значно глибший тригер історичної пам’яті для корейського суспільства: близько 27 тисяч південнокорейських полонених не змогли повернутися додому через саботаж президента Лі Син Мана, який зірвав обмін. І це важливо брати до уваги, розглядаючи відносини з РК крізь стратегічну перспективу. Питання військовополонених, з одного боку, дає можливість Україні розпочати політичний діалог з адміністрацією Лі Чже Мьона, а з іншого — вимагає майстерної навігації, щоб російська сторона не використала цей чинник, аби скомпрометувати стосунки між Києвом і Сеулом.

Попри нинішні складнощі у відносинах із Південною Кореєю, Україна не може собі дозволити втратити її як партнера. Втім відносини, навіть якщо вони непрості, не можуть будуватися без системної дипломатичної роботи. Відсутність із вересня минулого року посла в країні, де можуть бути реалізовані наші інтереси й де Росія веде активну підривну діяльність, не йде на користь нашій державі. Як і те, що за понад чотири роки війни до Сеула так і не відправили військового аташе, хоча це питання неодноразово порушували в ЗМІ й на експертному рівні. Україна та Південна Корея мають великий потенціал для взаємовигідної співпраці, але без послідовної та системної роботи в цій країні з урахуванням складної внутрішньополітичної структури та зовнішніх чинників ми ризикуємо втратити можливості, які могли б сприяти реалізації наших стратегічних цілей.