Слідами історії Надії Вікарій: чому домашнє насилля над дітьми може тривати роками

Історія Надії Вікарій, яка в дитинстві у багатодітній родині переживала разом із сестрою фізичне та сексуальне насильство, боляче зачепила суспільство. Після детального розслідування видання «Бабель» з’ясувалося, що сім’я, де творилися жахливі речі, не жила в ізоляції. Про дівчат, які страждали від голоду і мали на тілі синці, знали вчителі, сусіди. Соціальні працівники вже відбирали дітей у недолугої матері, але потім знову повертали назад.

Це було 20 років тому, але все це повторюється і зараз, про що свідчать зведення правоохоронців про скалічених і загиблих від недогляду чи батьківської жорстокості дітей. Правозахисники посилаються на європейський досвід, запевняючи, що він виключає такі кричущі випадки у сім’ях. Що це за практика і чого не вистачає нам - у матеріалі Коротко про.

«Закон Камілька» і його вимоги

У травні 2023 року Польща здригнулася від звістки про смерть 8-річного Каміля з Ченстохови. Хлопчика госпіталізували з важкими опіками та численними слідами побоїв, лікарі понад місяць билися, щоб врятувати його життя, але не змогли. Над дитиною познущався вітчим з мовчазної згоди матері, і це був далеко не перший раз. Сім’я перебувала на обліку як неблагополучна, поліції було відомо, що Каміль кілька разів тікав з дому, але ні правоохоронці, ні соцслужби не пов’язали це з насиллям у сім’ї і не вжили заходів до захисту.

Трагедія викликала великий суспільний резонанс, результатом якого стала низка поправок до родинно-опікунського та кримінального кодексів щодо протидії домашньому насильству. Були запроваджені стандарти, які стосувалися геть усіх, хто дотичний до роботи або спілкування з дітьми - вихователів дитсадків, вчителів шкіл, медиків, керівників гуртків, спортивних секцій, організаторів масових заходів, адміністрації готелів, таборів відпочинку, навіть священників. Йшлося про невідкладне втручання, якщо є хоч найменша ознака, що дитині може загрожувати психологічне, фізичне або сексуальне насилля.

- З нами в Польщі зараз живе мій племінник, - розповідає Олена з Києва. - Хлопчик швидко росте, внаслідок чого на спині утворилися розтяжки. Коли це побачив лікар, до якого ми прийшли на огляд, то виставив мене за двері і дуже уважно розпитував племінника, чи його вдома не б’ють. Так само вчителі у школі періодично запитують у хлопця, чи достатньо дають йому вдома їжі, а він просто тягнеться у висоту і тому худий.

Затверджені поправки, які назвали «законом Камілька», почали діяти з 15 серпня 2024 року. Відтоді всі інституції, дотичні до дітей, зобов’язані перевіряти своїх співробітників у реєстрі осіб, які вчинили сексуальні злочини, та кримінальному реєстрі. Це стосується також волонтерів, яких можуть залучати до анімацій або супроводу дітей.

- Я не можу піти зі своїм сином на екскурсію, яку організовує школа, поки не візьму довідку про несудимість. Бо той, хто просто супроводжує дітей, теж повинен пройти перевірки, - пояснює Олена.

Багатьом така перестраховка здається надмірною, однак законодавець ввів не лише правила, а й відповідальність за їх порушення. За нехтування «законом Камілька» загрожує штраф і навіть позбавлення волі, якщо до дітей допущено людину, яку суд раніше позбавив такого права.

Окрім «закону Камілька» в Польщі діє спеціальна програма «Блакитна лінія» для жертв домашнього насильства. Вона передбачає, що кожен, хто підозрює, що в якійсь родині людину мордують психологічно чи фізично, повинен повідомити про це в поліцію - відкрито чи анонімно. Після цього негайно починається процедура перевірки та документування. Постраждалій особі видається так звана «блакитна карта» з інформацією про види допомоги і місця, де її можна отримати. З особою, яка вчинила насильство, працює спеціальна робоча група, яка складається з правоохоронців, педагогів, психологів, представників громадськості. Все також документується у спеціальній карті.

Беруть під контроль на довгі роки

Найприскіпливішими до умов проживання та виховання дитини вважаються соціальні служби Великобританії. Відомі випадки, коли із сімей вилучали дітей, які мали надмірну вагу, бо це розцінювалося як загроза здоров’ю і подальшому розвитку. В Англії також існує правило, що до 12 років дитина не може залишатися вдома сама більше як пів години. Якщо сусіди сигналізують, що мати чи батько регулярно десь затримуються на тривалий час, це може бути приводом для вилучення дитини і подання в суд справи про позбавлення батьківських прав.

Заявити на батьків має право насамперед сама дитина. Йтися може навіть не про насилля, а «несправедливе ставлення». Якщо таких звернень буде кілька, неповнолітнього передають під опіку або в прийомну сім’ю чи в будинок інтернатного типу. Тимчасово або на тривалий час - залежить від того, чи доведуть батьки, що виправили ситуацію. Однак така сім’я на довгі роки залишається під пильним контролем місцевої влади.

Легенди ходять і про Jugendamt – німецьку службу у справах неповнолітніх. Мовляв, дитину можуть забрати з сім’ї за одного нанесеного їй стусана. За один - ні, а от за систематичні шарпання, крики, спроби зривати на дитині свої нерви - так. Це розцінюється як емоційне насилля, яке може мати погані наслідки в майбутньому.

Насправді Jugendamt є службою, яка допомагає сім’ям, що потрапили в скрутне становище, вилучення дитини розглядається як необхідна міра, якщо батьки ведуть асоціальний спосіб життя, не забезпечують належний догляд або вчиняють над дитиною наругу. У Німеччині є нормою, коли сім’ї, що живуть по сусідству, пильно стежать одна за одною і сигналізують в службу, якщо вважають, що є ознаки неналежного ставлення до дитини з боку батьків.

Схожим чином побудована робота по захисту прав дітей у Франції, Чехії та інших країнах Європи. Наприклад, в Іспанії, якщо є сигнал, служба у справах дітей обов’язково має провести перевірку і тримати підозрюваних у порушенні прав дитини під контролем довгий час. До сім’ї прикріплюється соцпрацівник, який регулярно її відвідує і перевіряє добробут дитини. Відмова у таких візитах з боку батьків буде розцінена як непокора рішенню місцевої влади.

Б’є - значить виховує

Після одкровень Надії Вікарій у соцмережах почали лунати заклики негайно ухвалити закони «як у Європі». Але біда в тому, що все це у нас уже є - і про служби у справах дітей, і про соціальний супровід, і про вилучення та позбавлення батьківських прав, і про охорону дитинства в цілому.

- Закон - це тільки регулятивний акт. Всі закони базуються на Конвенції про права людини, яка забороняє державі втручатися в приватне життя, крім випадків, коли є загроза життю та здоров’ю, - каже віцепрезидент Всеукраїнської фундації "Захист прав дітей" Олексій Лазаренко. - Щоб держава могла втрутитися, має бути сигнал - або від родича дитини, або від лікаря, вчителя, сусіда… А у нас немає чітких протоколів, як мають діяти представники тих чи інших служб, просто люди, якщо є ознаки, що до дитини вчиняють наругу. Є постанови щодо процедури реагування, але вони мають загальний характер.

Олексій Лазаренко звертає увагу, що в пострадянських і європейських країнах різне сприйняття поняття «насилля над дитиною».

- У будь-якій країні світу може виникнути ситуація, коли б’ють і ображають. Однак наше суспільство досі занадто терпиме до таких фактів. Більшість воліє не втручатися, щоб не наразитися на скандал, або вважає, що мама може все, бо вона - мама. Б’є - значить виховує. А чи мама завжди така жорстока була? Може, ці риси в ній розвинулися через те, що її колись не зупинили? Проблема не тільки в самій мамі, проблема в усіх тих, хто був довкола. У нас роками ніхто не виховував у суспільстві нульову толерантність до порушень прав дитини.

Олексій Лазаренко також зауважує на занижені критерії до благополуччя дитини. Нагодована, небрудна, ходить в школу - ну і норма. А що бігає в мороз у кросівках, то їй так подобається.

- У Європі, коли є сигнал і родина потрапляє в поле зору соціальних служб, з батьків питають по повній: нема зимових чобіт - мінус, нема трьох пар постільної білизни - ще один мінус, і так далі. Дитину справді можуть забрати і не віддадуть, поки мама не пред’явить все, що від неї вимагається. А далі запитають, як забезпечується право дитини на дозвілля. Чи читає мама з сином годину на добу, чи перевіряє домашні завдання, чи водить до музею, чи знає, які здібності у дитини і як їх розвиває.

Виключна міра

Упродовж 2025 року кількість кримінальних правопорушень, вчинених щодо дітей, зросла на 8,6% порівняно з аналогічним періодом 2024 року. 585 дітей, з них 395 - малолітні, постраждали від кримінальних правопорушень, пов’язаних із домашнім насильством. 174 стали жертвами злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності. Зафіксовано 8 випадків умисного вбивства дітей батьками або особами, які їх замінюють, ще 14 випадків - це заподіяння тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Таку страшну статистику навів народний депутат, голова тимчасової слідчої комісії ВР із захисту прав дітей Павло Сушко.

У той час як в Європі нарікають на занадто жорсткі правила вилучення дітей із сімей, в Україні позбавлення батьківських прав вважається виключною мірою. Широко поширена практика, коли суди позбавляють матір права на одну скривджену дитину, а інших залишають в зоні ризику, допоки не станеться ще одна трагедія. Це не тільки тому, що прагнуть зберегти сім’ю. Почасти дітей просто нікуди прилаштувати. Реформа, що мала благородну мету відмовитися від інтернатних закладів і перевести всіх дітей на сімейні форми виховання, також дала збій.

- Створення умов, у яких дитині будуть забезпечені її права, це обов’язок держави в цілому і окремо - кожної громади. Мають бути продумані різні форми влаштування. А у нас міркують як? У мами забрали, є бабуся - віддамо під опіку. А бабуся - то мати батька, який на війні. Вона хлопця раз на рік бачила, який у них може бути з ним контакт? Що вона робитиме, коли підопічний в пубертатному періоді перестане слухатися? - задається питаннями Олексій Лазаренко.

Експерт з прав дитини наводить ще один приклад:

- Батьки загинули в ДТП, дитина повністю домашня. Її не можна віддавати в прийомну сім’ю, де діти з інтернатів. Їй треба забезпечити окрему програму, щоб не втратила ціннісні орієнтири, які набула в своїй родині. Але такої програми у нас немає.

Лікарні перетворюються на притулки

За даними Мінсоцполітики, станом на 1 січня 2026 року, з 59 тисяч дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, які перебувають на обліку, сімейними формами охоплено понад 56 тисяч. Менш оптимістичні факти наводить голова ТСК із захисту прав дітей Лариса Білозір: після реорганізації дитячих будинків діти опиняються у лікарнях, бо їх більше нікуди влаштувати, педіатричні відділення фактично перетворюються на притулки як для цілком здорових дітей раннього віку, так і підлітків, навіть тих, кого називають «статусними». Патронат фактично не працює, кількість таких сімей продовжує зменшуватися.

- Скорочується і не поновлюється мережа дитячих будинків сімейного типу, - додає Олексій Лазаренко. - Держава фінансує тільки зарплату батькам-вихователям, решта - забезпечення житлом, супровід, дофінансування - на плечах громад, і не всі можуть це витягти. За кордоном така сама організація, але там інші бюджети та інше ставлення до сімейного виховання.

На жаль, останнім часом навколо ДБСТ також почали виникати скандали, пов’язані з насиллям. Батько-вихователь із Херсонської області, якого затримали на Прикарпатті, ґвалтував свої вихованок. У Дніпрі організатори сімейного дитбудинку катували дітей і примушували до рабської праці. Все це теж тривало роками при сліпоті та німоті соцслужб, вчителів, лікарів, сусідів.