Трамп справді «змінив режим» в Ірані, однак не в кращий бік

Я знову про своє. На тлі провалених переговорів, подвійної блокади та стратегічного глухого кута в іранській війні змушений повторювати: «Стратегія повинна передувати діям».

До лютого 2026 року закриття Ормузу було елементом стримування – загрозою, яка мала цінність саме тому, що її ніколи не застосовували.

Як тільки табу було зламано і ринки, страхові компанії та флоти відреагували – ця карта назавжди змінила свою природу. Вона більше не є «ядерною кнопкою», яку страшно натиснути. Вона стала інструментом, який уже використали й пережили. Тепер Іран має доведену здатність, яку раніше позиціонував лише як теоретичну загрозу.

Іранський режим набув нових ознак, і за своєю суттю це новий режим – Ісламська республіка 3.0. У чомусь Трамп правий, коли говорить, що він «змінив режим». Проблема в тому, що не в кращий бік.

Парадокс консолідації тут проявляється в тому, що хоча військовий та економічний тиск зазвичай має послаблювати систему, у цьому випадку він дав «оновлене відчуття мети». Це не новий феномен: так працювала іранська система з 1980-го по 1988-й, так було у 2019-му після вбивства Сулеймані та після ударів по ядерних об'єктах у 2025-му. Зовнішній тиск активує механізм «облогової ментальності», який консолідує базу режиму навколо ідеї виживання.

Але «3.0» - точне визначення ще й тому, що це не просто та сама система під більшим тиском. Це система з якісно новим керівництвом: КВІР як домінуючий актор, Моджтаба Хаменеї як потенційний спадкоємець – і з новою операційною рамкою, яку описував Наср: готовність ескалувати й готовність говорити одночасно.

Іран дуже добре рахує витрати та вигоди – просто його функція корисності інша, ніж у раціонального актора західної системи. Виживання режиму важить більше за добробут населення. Ідеологічна легітимність важить більше за економічну ефективність. Це не відсутність розрахунку – це інший розрахунок. Ця різниця принципово важлива практично: якщо розрахунок є, то він піддається впливу. Якщо його немає – немає і переговорного простору.

Можна погодитися з цілою низкою експертів, які стверджують, що США зараз перебувають «у гіршому становищі», ніж до початку війни. Раніше США та Ізраїль могли погрожувати ескалацією як важелем тиску. Але зараз ескалація вже відбулася – і Іран вижив, закрив протоку й отримав нові важелі. Погроза «ми вдаримо ще раз» тепер звучить менш переконливо, бо перший удар не досяг декларованих цілей.

Це класична пастка ескалаційної логіки: кожен наступний крок вгору або потребує ще більших ресурсів, або демонструє неспроможність. Іран це розуміє – звідси і нова готовність до розмов паралельно з готовністю до ескалації.

Те, що «срібної кулі» у цій війні немає, здається, зрозуміло всім зацікавленим сторонам. Але залишається відкритим питання: яка архітектура угоди дозволить кожній стороні подати її своїй аудиторії як перемогу? Для США – «ми зупинили ядерну програму». Для Ірану – «ми вистояли, закрили протоку і тепер отримуємо гарантії». Ця асиметрія у визначенні «успіху» і є реальним переговорним простором – якщо хтось зуміє його використати.