Видихаємо дим ілюзій. Який міф руйнується швидше — американський чи російський?

Колись у середині 70-х з’явилися цигарки з чудернацькою назвою «Союз Аполлон». Їх випуск було присвячено спільній космічній програмі СРСР і США. Це була епоха так званої розрядки. Епоха — дуже гучно сказано, тривало це три, щонайбільше п’ять років.

Коли Москва повномасштабно влізла в Афганістан, «розрядка» здиміла, як і вищезгадані цигарки. «Філіп Моріс» припинив постачання віргінського тютюну, а Вашингтон — компліментів комуністам.

А ще трошки — й здавалося, що джинси, кока-кола та рок-музика як експортні складники американського міфу продаватимуться в кожному вуличному кіоску.

Поговорімо про американський міф і кремлівський міф. Бо обидві вигадки починають  із гуркотом обвалюватися, наче стіна Хотинської фортеці. Час такий, що географія вже не рятує від глобальних процесів.

Війни створюють міфи, і війни руйнують міфи.

Ми живемо у світі політичних казок відтоді, як з’явилася придворна історія, спонсорована монархами чи будь-якими іншими можновладцями.

Замовники історій про себе завжди мали виняткові чесноти, а їхні вороги були винятковими негідниками. Бо історію пишуть переможці. Якщо вміють, звісно.

А сюжет міфологічних звитяг завжди мав настільки зрозумілу драматургію та моралізаторство, щоб її втямив кожен ідіот і зробив висновки стосовно свого належного місця у цьому світі. Ну, або подальшого голосування на виборах.

Зі словом «міф» — така сама пригода, як із абсолютною більшістю стародавніх слів, які означали геть протилежне, ніж зараз. Наприклад, «атеїстами» римляни називали перших християн, які чомусь відмовлялися вірити в нормальних богів і божеств. Тобто колись «міф» — це була просто натхненна оповідь, потім з’явилося раціональне слово, «логос». Потім довгі сотні років людям узагалі було не до філософії, аж епоха Просвітництва повитягувала на світ Божий античність, щоби протиставити її, прекрасну у своїй дикості, собі, прекрасним і вченим. Міф почав дорівнювати наївній вигадці.

Коли в ХХ столітті цивілізація почала тріщати по швах і процес її розпаду здавався неминучим, знову кинулись у бік вивчення міфу як адаптивної культурної структури. Міф пояснював хаос, інтегрував соціум, передавав норми. Практичної користі від цього не було жодної, але такі ігри розуму мали самодостатнє культурне значення.

Політична пропаганда побачила в міфі чудові можливості для управління масовою поведінкою, і так народився міфодизайн. Із міфів, які пережили злет ефективності й стрімке падіння, найприкметнішим є нацистський із його «Міфом ХХ століття» Розенберга. Падіння було й у прямому сенсі — Розенберга повісили за вироком Нюрнберга. Цей міф приголомшує двома обставинами — кількістю безглуздих і безапеляційних суджень, еклектично зібраних в один конструкт, і кількістю людей, які в нього повірили.

Історію нацистського міфу вивчено до найменших подробиць. Але коли цей механізм рефлексивного контролю над масовою поведінкою прикладають до інших країн і культур, то часто вмикається псевдоінтелектуальний спротив у стилі «ето другоє».

Можливо, не в нашому випадку (хоч і не факт), бо ми проводимо справедливу паралель між нацизмом і комунізмом через пакт Молотова—Ріббентропа з огляду на величезне зло, яке принесли світові комунізм і нацизм.

Але, як вже зазначалося, «ето другоє», бо світ пройшов через теорію конвергенції (про яку тепер незручно згадувати), де комунізм і капіталізм взаємно зіллються й заживуть довго і щасливо. Після серії подальших криз, протистоянь і воєн хотілося б думати, що жахи минулого лишилися в минулому. Але стало зрозуміло, що люди на жодних помилках, як своїх, так і чужих, не вчаться.

На стадії стрімкого технічного прогресу й одночасного інтелектуального здичавіння євроатлантична частина людства повертається до міфів, що надихають, як точки опертя. Основна ж маса людства нікуди не повернулася, бо з цього стану й не виходила.

І тут є цікаве спостереження. У міру того, як на побутовому рівні пишно квітне найрізноманітніша конспірологія, державна міфологія руйнується. Тобто вона й далі надимається й самовихваляється, але перестає бути мотиватором для зміни поведінки. Міф стає провінційним, містечковим явищем. Енергія державних міфів переходить у розмаїття особистої маячні.

Пропаганда відрізняється від міфу, зокрема тим, що міф — це фантастичний погляд на щось іззовні. Наприклад, відома байка про те, що переляканий страус ховає голову в пісок, походить із текстів Плінія Старшого (І ст. н. е.), який цитував очевидців. Але особливість страуса в тому, що він у разі небезпеки зазирає у викопане ним у піску гніздо з яйцями, бо турбується про потомство. Хоча збоку, звісно, видніше.

Один із політичних аспектів міфу — утопії. Ідеальні місця, яких ніколи не існувало, але добре, якби так було. Тож давайте про американський міф у нашому сприйнятті.

І тут не обійдемося спершу без вікопомного Тарасового в поемі «Юродивий»: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?».

Шевченко міг так писати не тому що ідеалізував США як бездоганну країну, а тому що бачив у постаті Джорджа Вашингтона символ визвольної війни та створення нової республіканської держави на основі закону, а не деспотії. Для нього важливим був не лише сам Вашингтон як людина, а ідея «нового і праведного закону», тобто справедливого устрою, який протистоїть сваволі й імперській несвободі.

Тут доречно говорити про політичний «міф-зразок». Вашингтон у європейському уявленні XIX століття витіснив наполеонівський міф. Він був не просто історичною особою, а символом засновника республіки й морального авторитету нової держави.

У цього міфу теж були потужні спонсори у вигляді Франції. Не забуваймо, звідки походить знаменита статуя Свободи, символ Америки. Повна офіційна назва — «Свобода, що осяює світ». Це — копія. Оригінал авторства Бартольді — в Парижі. Франція матеріально й фізично підтримувала будь-які дії, що ослаблювали її віковічного конкурента Англію. І навпаки.

Тому американський міф поширився в Європі через франкомовне середовище, і франкмасонське зокрема. Він не був стабільним і поновився після Першої світової, але не як осередок вільнодумства, а як країна можливостей. Європа лежала в руїнах, а там був Голлівуд, ковбої, джаз і казки про маленьких чистильників взуття, які стали мільйонерами.

Тобто все рухалося по синусоїді, й наші покоління застали американський міф у новому розквіті завдяки «залізній завісі» комунізму. Ідіотизм радянських заборон і обмежень сприяв культу геть усього, що підпадало під заборони. Безвідносно до реальної якості продуктів чи послуг.

Московію характеризувати значно складніше. Країни Старого світу та США в процесі становлення й розвитку періодично або впадали в якийсь маразм, або вибиралися з нього і самі про це писали. Соромились, але визнавали — до наступного разу. Є циклічність міфологічних злетів і падінь, вона виразно корелюється з економікою, демографією, пандеміями тощо. Все якось у царині науки.

У Росії всього цього нема. Це якась суцільна багатовікова історія безперервної брехні, садомазохізму, нестримного психопатичного нахабства, злодійства й хабарництва в астрономічних масштабах. На цьому тлі окремі притомні постаті їхньої історії, які просто намагалися бути нормальними, сприймаються сьогодні як велети духу.

Тому щойно ми починаємо описувати російський дискурс у термінах «антиміфу», як потрапляємо в пастку марних пошуків логічних закономірностей там, де їх нема. Ми створюємо контрнаратив і страшенно цим пишаємось. Але по суті просто вивертаємо московського кожуха назовні. У Росії не може бути свого міфу, бо міф є ненауковою, але принаймні спробою осмислення реальності. А де Росія і де реальність?

Є новий термін із сучасної української політології, який описує комплексно організовану брехню, що цілеспрямовано змінює суспільну свідомість, — «політичний тромплей». Тромплей — це французькою приблизно як «обман зору», коли двовимірний об’єкт виглядає як тривимірний. Як на мене, надто культурно для опису російської реальності. Коли ми називаємо «русскій мір» міфом, то робимо їм велику послугу. Брехня — вона скрізь брехня. Є мала, середня, велика й російська.

Образ «чорної діри» з наукового погляду більше пасує. Це область простору—часу з настільки потужною гравітацією, що її не може покинути жоден об’єкт, включно зі світлом. Межу, з-за якої неможливо повернутися, називають горизонтом подій.

Єдине застереження стосовно цього терміну — він надто величний. Мені більше подобається добре українське слово «твань». Рідке багно, яке засмоктує й губить усе живе, булькаючи газовими пухирями отруйних продуктів розпаду.

Оце ключове — результатами діяльності Росії є рештки розпаду всього живого.

Чергове руйнування американського міфу не є симетричним до того, що відбувається в Московії. Навпаки, твань поширює некрофільську ідею розпаду всього, до чого може дотягнутися. Ентропія, якщо вживати закони термодинаміки, їй лише на руку. Вона поглине рештки й американського міфу, й іранського, і не вдавиться, бо не вперше.

Деміфологізація відбувається через верифікацію фактами. А звідки в російській історії можуть бути факти? Ти їм скажеш, що вони — огидні упирі, а вони тобі — що це добровільна здача крові для Червоного Хреста.

Що нам із цим усім робити?

Насамперед хай Господь благословить Америку, щоб її попустило. А джинси, кока-кола й рок-музика в нас уже є. Ціну власної свободи ми нарешті взнали самостійно, не з рядків Кобзаря. Дуже висока, кривава ціна. Але так буває, коли ні чорта не робиш, але десятиліттями дожидаєшся якогось «Вашингтона з новим і праведним законом». Ми на покоління в боргу перед полеглими. Якщо хтось не збирається платити — заплатить удвічі.

Про твань, про болото. Менше зазирати туди, бо надихаєтеся, а тоді привидиться «русскій мір» — і або самі втопитеся, або якась потороч вас туди затягне. Це тільки в Лесі України мавки прекрасні.

Менше страждати через існування болота та його земноводних. Болото не засипають, а осушують. (На засипання дронами це не поширюється!) А меліорація — це комплекс заходів. Відкритий і закритий дренаж, висадка рослин із високим поглинанням вологи. Охочі можуть знайти словесні відповідники в різних формах і методах розвідувальної та контррозвідувальної діяльності.

Ну й не впадати занадто у власну міфотворчість, бо воно ж заразне, а міф заміняє глузд.