Чому жертви насильства мовчать? І хто в цьому винен

Історія Надії Вікарій сколихнула соцмережі хвилею обурення. Користувачі пишуть про шок і жах, дивуються, що подібне могло відбуватися поруч. Але за цими емоціями постає інше запитання: чому ми щоразу реагуємо так, ніби бачимо це вперше, і що це говорить про наше суспільство?

У тій історії жінка розповіла про жахи свого дитинства у багатодітній родині, в якій її морили голодом, били, ґвалтували, а її молодшу 10-річну сестру мати просто закопала у дворі після того, як дівчинка померла чи то від голоду, чи то від побоїв.

У соцмережах — хвиля обурення. Пости блогерів і лідерів думок збирають тисячі лайків і коментарів. Жах і здивування — основні реакції. І це цілком зрозуміло, але водночас така реакція теж викликає подив.

То що ж не так із цим обуренням? Складається враження, що люди жили в ідеальному дуже гуманному суспільстві і лише після цієї статті зрозуміли, що існують неблагополучні сім’ї, в яких страждають діти. Ніби і не було всіх цих жахливих історій, де батьки — алкоголіки, наркомани і просто психічно неврівноважені — морили дітей голодом, били їх, калічили і ламали їм життя. Як людина, народжена у 1980-х роках, я взагалі не здивувалася, коли прочитала цю статтю. Особисто пам’ятаю, як мого однокласника мати на батьківських зборах у школі змусила роздягнутися перед усім класом і показати синці по всьому тілу від ременя. Що відбувалося із ним вдома, можна лише уявити. І такі історії були точно у кожній школі, у кожному дворі і на кожній вулиці. І, звісно, вони є й зараз.

То чому ж таке обурення і здивування, коли жінка просто розповіла про це вголос і навіть подала до суду на кривдників зі своєї родини?

Подія національного масштабу лише через те, що жінка не змовчала. Отже, виникає запитання: чому вона мовчала весь цей час?

Ще кілька років тому вирішила провести опитування і звернулася до своїх френдів у Facebook із простим запитанням: чи було у вашому житті насильство, і якщо так, то чому ви про нього мовчали?

Я отримала десятки особистих повідомлень. Від жінок і чоловіків різного віку, статусу, професій. Від успішних і звичайних, молодих і старших. Від тих, кого ми звикли вважати благополучними. Після цих історій я кілька днів не могла оговтатися. Чому жертви насильства мовчали?

Давайте послухаємо їх самих. Вони погодилися не лише розповісти свої історії, а й відповісти на непросте запитання: чому вони мовчали так багато років?

«Це отруювало моє існування багато років. І тоді я зрозуміла, що краще мовчати, якщо проти тебе вчиняють насильство…»

Після трагедії, яка сталася у житті Євгенії, минуло більш як 50 років, але вона й досі з болем згадує обставини того дня. Говорити про них відкрито жінка досі не наважується.

«Мені було шість років, коли у провулку біля мого дому на мене напав педофіл, — розповіла 58-річна Євгенія. — Я відчувала, що відбувається щось дуже погане. У провулок зайшла якась жінка, мені було дуже соромно, що я стояла поруч з голим дядею, який змушував мене робити дивні речі. Я сподівалася, що ця жінка втрутиться і врятує мене. Але вона швидко пройшла повз і навіть не обернулася, хоча все бачила».

Протягом багатьох років Євгенія переживала почуття провини та сорому. Вона ставила собі одне й те саме запитання: чому рідні не підтримали її у найважчий момент?

«Коли я зайшла в хату, то мати накинулася на мене зі словами, що я є «позор сім’ї», вдома був скандал і мамина істерика. Я згадую маленькі уривки з цього, але чітко пам’ятаю три речі: я стала «брудна», я винна, я — «позор». Я досі не розумію, як я з цього вийшла. Але все життя я думала над тим, хто з нашої родини ще знає про це і чи згадують вони це, коли спілкуються зі мною. Саме тоді я зрозуміла, що краще мовчати, якщо проти тебе вчиняють насильство…».

Почуття провини як пастка

Психологи кажуть: почуття провини переживають майже всі жертви насильства.

«Це називається ретротравматизація, — пояснює психологиня та психотерапевтка Ірина Королець. — Уперше людина страждає, коли сталося насильство, а вдруге — коли розповідає про нього, а їй або ніхто не вірить, або ще й звинувачують у тому, що вона щось не так зробила. Більш як 80% насильників — це люди з близького кола».

Звідси народжується мовчання як спосіб захистити себе від іще більшого болю.

Чому суспільство звинувачує жертву

Віктімблеймінг (звинувачення жертви) — проблема соціальна, кажуть психологи, адже саме суспільство вішає на жертву ярлик винуватості. Особливо це характерно для пострадянських країн, де культивувалися принцип перекладання провини на слабшого, практика замовчування та поради не виносити сміття з хати.

Звинувачення жертви трагедії є поширеною соціальною та психологічною проблемою в нашому суспільстві. Дружина «винна», що її б’є чоловік. Жертва зґвалтування «сама спровокувала».

Чому так? Звідки береться така схильність звинувачувати постраждалих?

«З погляду соціальної психології, це відбувається тому, що ми віримо: світ справедливий і безпечний, — зазначає Ірина Королець. — Ми вважаємо, що якщо з людиною стається щось погане, то, значить, вона щось зробила, аби це заслужити, а от зі мною такого ніколи не станеться».

Таким чином, схильність звинувачувати жертву виникає з глибокої потреби людини вірити у те, що світ є добрим і справедливим.

«Це віра в те, що з хорошими людьми не відбуваються погані речі, — каже Ірина Королець. — Такий собі феномен справедливого світу. Нам страшно прийняти, що світ далеко не такий справедливий і безпечний, як нам хочеться, і що погані речі можуть траплятися і з хорошими людьми. Ба більше, навіть хороші люди іноді роблять жахливі речі».

Однак це лише психологічний захист.

«Не хочеш сексу, отримай ляща. Такі от стосунки»

Яна вийшла заміж у 16 років. «Чоловік штовхнув мене так, що стався викидень. Потім бив кожен раз, коли я хотіла піти. Секс був примусовим. Не хочеш — отримай ляща».

Вона змогла піти лише у 19.

Проблема в тому, що у багатьох сім’ях це навіть не сприймається як насильство. Примус до сексу — нерідке явище у багатьох українських родинах, де панує патріархальний погляд на стосунки.

«Чоловік вважає, що «має право», бо він господар і годувальник, а жінка перебуває на його утриманні, — коментує Ірина Королець. — Як цей чоловік скаже, так і буде. Тобто, з одного боку, жертви часто не розуміють, що сталося насильство, а з іншого — готові брати на себе відповідальність, бо так диктує соціум».

У Дніпрі працює «Рукавичка» — соціальний притулок для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Його засновниці запевняють, що кожна жінка, яка постраждала від чоловіка-агресора, зіштовхується з осудом оточення. І нерідко вона дізнається, що «винна», саме від представників державних структур.

«Суспільство у нас звинувачує, як правило, слабшого, — розповідає засновниця ГО «Мартін Клуб» Вікторія Федотова. — Класична ситуація, коли до нас звертається жінка, в якої вдома агресор, що б’є її та дітей. Але йому належить житло, в нього є якась робота, а вона — у декреті. Так от, дитину відбирають і віддають агресору! В нас купа таких випадків! Навіть є фото, коли дитині чотири місяці, у хлопчика побита вся голова. Бив тато. Але в нього була робота і він був із сім’ї якогось начальника, і цю дитину та ще двох дітей відібрали у жінки і віддали йому. Ми їх з труднощами, але відвоювали».

«Я зрозуміла, що це насильство, тільки коли у 25 років потрапила до лікарні з мікроінсультом»

42-річна Олена з Дніпра розповідає, що кілька років страждала від психологічного насильства з боку свого чоловіка. І хоча фізичного насильства не було, але постійні звинувачення, приниження та докори залишали глибокі шрами.

«Чоловік був старший за мене на 23 роки. Було постійне психологічне та емоційне насильство. Був страх залишитися без чоловіка. Страх втратити. Могла день просто лежати після сварок і не ворушитися, настільки вони були виснажливі».

Олена кілька разів намагалася піти від чоловіка, але щоразу поверталася.

«Я поверталася, бо думала, що просто не розумію правил поведінки з чоловіками, себе звинувачувала. Здавалося, що я не дотягую до стандарту дружини, соромно було. Я зрозуміла, що це насильство, тільки коли у 25 років потрапила до лікарні з мікроінсультом».

Жінка боялася розповісти правду через страх засудження: «Боялася розповісти, що у мене не все ідеально, боялася осуду. Ось це совкове — бруду з хати не виносити».

Психологи зауважують: заперечення, страх неприйняття та засудження — емоції, які найчастіше переживають постраждалі від насильства.

«Йде заперечення. Жінка не хоче вірити у те, що це з нею сталося і що це зробив її чоловік, — каже психотерапевтка Ірина Королець. — Є думка: «Він таким не був! Це я винна у тому, що він таким став!». Адже за час спільного життя знову ж таки оточення нав’язало їй почуття провини. До того ж жінка часто не знає, куди звертатися по допомогу, або не вірить, що зможе її отримати, приміром, від правоохоронних органів».

«Я мала завжди мовчати. Мені це втокмачували з дитинства»

«Батьки були одружені дев’ять років. Усі ці роки батько був жорстоким аб’юзером (пияцтво, побиття), — розповіла 27-річна Христина Мандзюк. — Щоразу мама збиралася піти, ми перечікували і… поверталися назад. Дідусь, мамин тато, забирав мене на вихідні і запитував, чи батько не б’є маму? І я завжди мала відповідати, що ні. У 2002-му батько сильно побив маму і вона вперше пожалілася дідусю. Тоді батьки мами посприяли розлученню. Досі не можу зрозуміти, чому мати терпіла і дозволяла йому травмувати нас обох. Але, гадаю, основною причиною було «що скажуть люди» та психологічна залежність».

Христина розповіла, що мовчання було сімейною традицією з дитинства. Цього її вчила мама.

«Ми ніколи не говорили з мамою на цю тему, хоча мені вже 27. Лише після університету я змогла собі зізнатися, що таке було. Бо мала завжди мовчати. Мені це втокмачили з дитинства, що маю мовчати про цю «таємницю». І все. Тато помер позаминулого року, і я якось видихнула. Я з дитинства молилася, щоб вони розлучилися».

Якби жертва насильства знала, що їй вчасно допоможуть або хоча б підтримають, вона раніше наважилася би попросити про допомогу, кажуть психологи. І тут важливо знати, як правильно підтримати постраждалих.

«Коли вам людина розповідає, що з нею щось сталося, то треба вірити. Це правило номер один, — радить Ірина Королець. — Треба вірити і не заперечувати цього факту. Друге: повторювати, що вона не винна. Добре було б підтримати жертву на шляху отримання доказів: разом піти до лікаря, до правоохоронних органів. Можливо, поспілкуватися з рідними. Піти до психолога. І третє: ми повинні проявляти максимум емпатії. Не змушувати розповісти, не змушувати кудись піти. Ми маємо рухатися у тому темпі, в якому живе людина. Не вона за нами, а ми — за нею».

«Тіло було суцільним синцем, але виносити на загал свої проблеми не прийнято»

«Я не заявила про те, що мене побив чоловік. Я його попросила піти, — розповіла 46-річна Наталія Савельєва. — Мені було соромно, тіло було суцільним синцем, і я не могла собі уявити, як я можу йти кудись так. Найчастіше у нас вважають, якщо щось відбулося в сім’ї, то винна жінка. Виносити на загал свої проблеми не прийнято. Зізнатися собі, що ти жила із такою людиною, дозволяла це і не помічала, складно».

Рідні радили Наталії зняти побої та звернутися у поліцію, але жінка так і не наважилася.

«Я звинувачую себе у тому, що не зробила кроків до того, як з’явилися перші дзвіночки. Тоді мої батьки говорили, що «сім’ю треба зберігати», я їх послухала як більш досвідчених. Та коли чоловік побив мене, був живий тільки батько, він підтримав мене і сказав, що треба розлучатися. Мені тоді було 34 і я була одружена вже 14 років».

Просте співчуття може стати рятівним

Причини, через які насильство часто замовчується у нашому суспільстві, стають очевидними. Іноді людина просто не хоче наражати себе на ще більшу небезпеку. А іноді це просто дитина, яка навіть не усвідомлює, що з нею відбувається, і тоді їй мають допомогти ті, хто називає себе дорослими. Тож усе впирається в елементарну емпатію у суспільстві і порядність. Висновки робимо самі.

Просте співчуття може стати рятівним у такій ситуації.

«Постраждалі часто говорять, що відчувають себе річчю, яку використали. Не особистістю. Тому дуже важливо повернути людині відчуття, що вона любима і що вона дійсно потрібна. Треба питати: як тобі допомогти? Але не так: я знаю, що тобі зараз потрібно! Дуже важливо, щоб людина не втратила в цій допомозі свого почуття гідності», — каже психотерапевтка Ірина Королець.

А ще — такт.

Найстрашніше — це байдужість

У всіх цих історіях лякає не лише насильство. А ті, хто все це бачив і нічого не зробив. Найстрашніші люди в історії Надії Вікарій — не лише ті, хто чинив насильство. Це ті, хто все бачив і роками заплющував очі на страждання двох маленьких голодних дівчат. Одна з них так і не дожила до моменту, коли могла б розповісти свою історію байдужому світу. Друга сьогодні самотужки намагається докричатися до суспільства, розповідаючи про нелюдські страждання у власній сім’ї — серед найближчих людей.

Тож перш ніж обурюватися подіями і «дивуватися», що таке відбувається поруч, може, варто подивитися на самих себе, а потім роззирнутися на всі боки. Можливо, поруч є дитина, яка голодує. Або жінка, яка живе у страху.

Головне, щоб цього разу все не закінчилося обговореннями, хайпом і коментарями у Facebook. Щоб зміни відбулися не лише в словах і думках, а й у вчинках.

Бо справжній тест нашого обурення — не в тому, як голосно ми говоримо, а в тому, що ми робимо після.

І, можливо, для початку достатньо дуже простого — не відвернутися. Побачити. Почути. І допомогти хоча б одній дитині, яка сьогодні живе поруч у страху і голоді. Зробити хоча б один крок назустріч. Бо для когось це може стати різницею між мовчанням і шансом вижити.