Як розморозити газовий потенціал України?

Проблема «паперового» газу

Ситуація, коли родовища роками не розробляються, має системний характер. Деякі власники спецдозволів тримають їх як актив «на продаж» або чекають кращих часів, не вкладаючи жодної гривні в реальний видобуток. Це призводить до того, що держава недоотримує мільярди кубометрів газу, податки та нові робочі місця.

Ключові бар'єри сьогодні: «заморожені» ділянки, відсутність жорстких зобов'язань власників ліцензій, технологічний дефіцит — ліберальне законодавство роками дозволяло імітувати діяльність.

Проблема не в дефіциті родовищ, а в їхній недоступності для реальних інвесторів. Значна частина спецдозволів була отримана у «темні» часи через політичні зв'язки. Власники таких ліцензій часто не мають ні технічної бази, ні наміру бурити. Їхня мета — перепродати ліцензію західному інвестору або дочекатися стрибка цін на енергоносії. Поки така ліцензія «спить» у папці приватного власника, держава не може виставити цю ділянку на аукціон для тих, хто реально готовий працювати. Це створює штучний дефіцит пропозиції на ринку.

Чинна система контролю за виконанням програм робіт часто виявляється занадто м'якою. Замість буріння свердловин власники роками проводять «паперові» дослідження, переоцінку запасів або мінімальні сейсмічні роботи, які не наближають до видобутку, але формально дозволяють уникати анулювання ліцензії. В Україні досі не впроваджено автоматичну систему відкликання прав на надра за невиконання фінансових або технічних планів протягом 3–5 років. Тож власники продовжують тактику вичікування.

А тим часом український газ стає дедалі «важчим». Легкі запаси на малих глибинах переважно вичерпані. Основний потенціал України зосереджений на глибинах понад 5 000 метрів. Для роботи там потрібне обладнання, здатне витримувати екстремальні температури та тиск, якого у більшості внутрішніх гравців просто немає. Використання радянських або модернізованих старих бурових установок не забезпечує необхідної швидкості та безпеки, що робить собівартість українського газу невиправдано високою порівняно зі світовими стандартами.

Що це означає для економіки? Мільярди гривень податків залишаються під землею. Держава змушена витрачати валюту на імпорт газу, хоча власний ресурс міг би покрити не лише внутрішні потреби, а й забезпечити експорт до ЄС. Без нових свердловин газотранспортна мережа в регіонах видобутку поступово занепадає.

Описані проблеми — це щоденні виклики для тих, хто намагається розвивати галузь зсередини. Коли державна машина буксує, реальний стан справ найкраще видно представникам приватного сектору, які змушені балансувати між бюрократією та воєнними ризиками.

Саме тому про шляхи виходу з енергетичного глухого кута ми розпитали Олександра Кацубу, власника компанії «АЛЬФА ГАЗ». Олександр представляє приватний видобувний бізнес і послідовно виступає за радикальну реформу системи надрокористування.

Власник компанії «АЛЬФА ГАЗ» Олександр Кацуба розповів про необхідні кроки у галузі:

— Олександре, як розв'язати проблему «сплячих» ліцензій, які роками не приносять користі державі?

— Потрібно встановити чіткий дедлайн на розвідку — максимум 3–5 років. Якщо за цей час власник ліцензії не розпочав реальний видобуток або не довів прогрес у розвідці, спецдозвіл має автоматично повертатися державі та виставлятися на прозорий аукціон. Надра — це стратегічний ресурс, вони не можуть бути об'єктом пасивного колекціонування.

— Чи реально залучити інвестиції та іноземні технології зараз, враховуючи військові ризики?

— Навіть «під ракетами» інвестори готові заходити, якщо правила гри будуть прозорими. Але нам потрібні не тільки гроші. Технології не менш важливі. Україна має стати майданчиком для залучення іноземного досвіду — від горизонтального буріння до сучасних методів інтенсифікації пластів. Ми можемо запропонувати західним сервісним компаніям умови, за яких їм буде вигідно привозити сюди своє обладнання та спеціалістів вже зараз, не чекаючи завершення війни.

— Що отримає українська економіка від такої «розморозки»?

— Це шлях до повної енергетичної незалежності. Кожен мільярд кубометрів власного газу — це валюта, що залишається в країні, а не витрачається на імпорт, це стабільні ціни для промисловості та ресурс для відбудови.

— В чому зараз головний виклик для інвесторів у галузь?

— Робота зі складними проєктами, особливо глибокого буріння. Якщо приватний інвестор заходить у ризикове буріння, вкладає, умовно, сотні мільйонів гривень у нову свердловину і бере на себе геологічний ризик, держава має дати йому можливість спочатку повернути ці інвестиції, а вже потім переходити до повного податкового навантаження. Це можуть бути перші роки зі зниженою рентною ставкою, механізм прискореної амортизації або модель, за якої до моменту окупності капітальних витрат діє пільговий режим. Такий підхід особливо важливий для глибокого буріння, де різниця між 2–3 тисячами метрів і 5 тисячами метрів — це вже зовсім інший рівень технічної складності, ризику і вартості.

— Тобто зараз немає жодних преференцій для таких проєктів?

— Сьогодні податкове навантаження часто однакове для дуже різних за економікою проєктів, і це стримує інвесторів від виходу в нові блоки та нові поклади, де шанс успіху може становити лише 20%. У результаті компанії логічно йдуть переважно в дублюючі свердловини та доопрацювання старих родовищ, замість того щоб відкривати нові ресурси.

Технологічне оновлення як умова виживання галузі

Україна перебуває на переломі: ера «дешевого та легкого» газу завершилася. Більшість родовищ, що експлуатуються десятиліттями, виснажені на 70–80%. Щоб не просто підтримувати видобуток, а нарощувати його під постійною загрозою обстрілів, галузь потребує радикального технологічного оновлення.

Перший необхідний крок — продовження дерегуляції. Держава вже багато зробила для лібералізації ринку газу. Але треба і далі мінімізовувати адміністративні бар'єри. Інвестор, який готовий ризикувати капіталом під час війни, не повинен витрачати 2–3 роки лише на паперову тяганину. Це означає, зокрема, спрощення процедури зміни цільового призначення землі під свердловини та автоматизацію екологічних дозволів.

Другий крок — спрощення доступу до технологічного імпорту. Без американського та європейського досвіду інтенсифікації пластів ці ресурси так і залишаються недосяжними. Використання програмного забезпечення для 3D-моделювання покладів дозволяє бурити з точністю до метра, уникаючи помилок, які коштують мільйони доларів. Щоб все це стало можливим, необхідне скасування ПДВ та митних зборів на ввезення унікального обладнання (бурових установок високої вантажопідйомності, сейсмічних датчиків), яке не виробляється в Україні.

Третій крок — формування гарантій безпеки для капіталу. Жоден раціональний інвестор не прийде в країну, де свердловина може бути знищена ракетою за один день, без системи захисту активів. Тож доречним було б створення державного або міжнародного фонду, який би покривав збитки від фізичного руйнування інфраструктури внаслідок бойових дій. Також необхідно впровадити інвестиційні стимули (наприклад, податкові канікули або прискорена амортизація), які дозволяють швидше повернути вкладені кошти, враховуючи високу премію за ризик. Зрештою, необхідна поступова інтеграція об'єктів критичного видобутку в загальну систему ППО та створення автономних енергетичних вузлів на промислових майданчиках — як логічний крок у розвитку комплексного захисту критичної інфраструктури.

Чому це важливо саме зараз?

Україна має потенціал стати «газовим хабом» для Центральної Європи. Але для цього нам потрібні не радянські бурові установки, а цифрові технології та партнери, які бачать в Україні майбутній енергетичний центр континенту, попри всі намагання ворога зупинити наш розвиток. Щоб перетворити ресурсний потенціал на реальну економічну силу, ми маємо будувати послідовну і ефективну енергетичну політику. Це дозволить Україні перетворити свої надра з папок у сейфах на реальні енергоносії, що живлять економіку.