Про ціни та вартість життя в Україні. Як рятувати ситуацію?

В останній період увага громадськості прикута до цінової ситуації. Ціни в Україні сьогодні зростають не тому, що хтось у Кабміні чи Нацбанку «не догледів» один показник. Вони зростають тому, що країна живе у війні, залежить від імпортного пального, працює в умовах зруйнованої енергетики, дорогої логістики і нервових очікувань бізнесу та населення. У березні 2026 року інфляція прискорилася до 7,9% у річному вимірі, а за місяць ціни зросли на 1,7%. Головний внесок у цей стрибок дало пальне: інфляція пального сягнула 23,4%, що НБУ пов’язав із війною на Близькому Сході та подорожчанням нафти. Це одразу потягнуло вгору і транспортні послуги. 

Це означає: цінову стабільність в Україні не можна забезпечити лише обліковою ставкою. Так, НБУ вже зробив свій крок – 19 березня 2026 року він зберіг облікову ставку на рівні 15% і прямо заявив, що за посилення інфляційних ризиків готовий навіть до жорсткіших дій. І ще більше, станом на 1 квітня міжнародні резерви України становили майже $52 млрд, чого, за оцінкою Нацбанку, достатньо для підтримання стійкості валютного ринку та фінансування 5,5 місяця майбутнього імпорту. Це важливий ресурс для стримування курсових і, відповідно, цінових шоків.

Крім того, фундаментальна причина української інфляції – торговий дефіцит обсягом $55 млрд на рік, який розширюється з кожним місяцем. Торгові дисбаланси провокують локальні стрибки цін на певні групи товарів. Дефіцити доводиться компенсувати імпортом. Систематичне покриття дефіцитів імпортом рано чи пізно призводить до девальвації гривні, а звідси і до нового кола інфляції. 

Але правда ще й у тому, що монетарна політика сама по собі не здатна здешевити бензин, відновити енергетику чи зібрати врожай. Коли уряд намагається боротися з інфляцією виключно адміністративним натиском, він лікує температуру, а не хворобу. Саме тому широке ручне заморожування цін було б хибним шляхом. Міністерство економіки прямо зазначає, що ціни на нафтопродукти в Україні не підлягають державному регулюванню, а сам ринок є повністю залежним від імпорту, тож світові коливання неминуче передаються у внутрішні ціни. Натомість Антимонопольний комітет вже почав перевіряти причини подорожчання світлих нафтопродуктів і окремо втручався в ситуацію з цінами на цукор. Це і є правильна логіка: не показова «заморозка», а жорсткий контроль за конкуренцією і маржею там, де ринок може зловживати кризою. 

Тому перший рецепт стабілізації цін – не допустити розбалансування курсу та інфляційних очікувань. Україні не потрібна ані нова хвиля девальваційних страхів, ані передчасне дешеве гривневе «полегшення», яке через кілька місяців повернеться подорожчанням у магазинах. Політика керованої курсової гнучкості, до якої НБУ перейшов у жовтні 2022 року, у воєнних умовах залишається мало виправданою: курс не має бути штучно закляклим, але й не може бути джерелом нервового шоку для імпортерів, виробників і споживачів. Поки інфляція пришвидшується, головне завдання НБУ – не «допомогти всім дешевими грошима», а втримати довіру до гривні, яка з 2022 року девальвувала майже на 61%.

Другий напрям – паливна безпека як складова антиінфляційної політики. Коли дизель дорожчає на 15–25% за короткий період, як це фіксувалося на початку березня у матеріалах Мінекономіки, дорожчає майже все: перевезення, хліб, молоко, будматеріали, комунальна логістика. Саме тому уряд має діяти не через цінові заборони, а через диверсифікацію імпорту, прискорення прикордонних процедур, формування мінімальних страхових запасів, адресну підтримку критичної інфраструктури та транспортних перевізників. Пальне в умовах війни – це вже не просто товар. Це нервова система економіки. 

Третій напрям – збільшення пропозиції продовольства. НБУ у березневому коментарі показав дуже важливу деталь: ціни на свинину та курятину сповільнили зростання завдяки збільшенню пропозиції імпортної продукції, овочі «борщового набору» були суттєво дешевшими за торішні через розпродаж запасів, а гречка, навпаки, дорожчала швидше через низький урожай. Це означає, що на продовольчому ринку працює не магія, а баланс дефіциту і пропозиції.

Отже, антиінфляційна політика держави має починатися не з грізних заяв, а з дешевших кредитів на овочесховища, теплиці, переробку, підтримку тваринництва, страхування агровиробників та швидкого відкриття імпорту там, де виникає короткостроковий дефіцит. Потрібне стимулювання внутрішнього ринку, внутрішньої конкуренції серед вітчизняних виробників, яка і має сприяти формуванню відповідних цін.

Четвертий напрям – енергія і її собівартість. Нацбанк ще в січневому інфляційному звіті попереджав, що руйнування в енергетиці тиснутимуть на ціни і через ринкові, і через адміністративні механізми, а бізнес ще довго перекладатиме у ціни витрати на енергоавтономність. Це означає, що боротьба з інфляцією це також швидке відновлення енергооб’єктів, підтримка розподіленої генерації, кредитування енергоефективності для малого й середнього бізнесу та зрозуміла тарифна політика без шокових рішень. Дешева енергія – це завжди сильніший антиінфляційний інструмент, ніж десятки гучних нарад про «необґрунтоване зростання цін». 

П’ятий напрям – сильний, швидкий і професійний Антимонопольний комітет. У воєнній економіці ринки легко стають «зручними» для мовчазних узгоджень, прихованого підвищення маржі і перекладання будь-якого шоку на споживача. Якщо Комітет уже займається пальним, цукром, енергетикою та іншими чутливими секторами, то це треба перетворити на системну практику: регулярний публічний моніторинг цінових ланцюгів, аналіз оптової та роздрібної націнки, швидкі рекомендації, а в разі змови – не попередження, а штрафи й примусові корекції поведінки на ринку. Під час війни конкуренція – це не абстрактна теорія, а один із механізмів соціальної безпеки. 

Або відновити роботу Державної цінової інспекції, яка б займалася відповідним моніторингом.

Шостий напрям – не загальне заморожування цін, а адресний захист людей. Найбідніші домогосподарства найбільше страждають не від індексу інфляції як такого, а від подорожчання базових речей: їжі, транспорту, ліків, комунальних послуг. Тому державі потрібні не універсальні дотації «для всіх», а точкова підтримка тих, для кого кожна гривня в магазині є ударом по виживанню. Інакше ми отримаємо класичну українську помилку: бюджетні гроші буде розпорошено, а соціальна напруга не зменшиться.

Нарешті, найважливіше. Ціни стабілізуються не тоді, коли влада починає нав’язувати свої ідеї бізнесу, а тоді, коли в країні з’являється передбачуваність: курсова, прийнятна податкова політика, зрозумілі правила на ринку пального, виважена логістика, ефективна і прозора енергетична складова, ефективна конкуренція. Не потрібно все списувати на невизначеність і тяглість як це часто робить НБУ в цілому, чи окремі його представники. Всі розуміють, що в умовах війни це надважке завдання. Але до цього потрібно прагнути. НБУ прогнозує, що інфляція за підсумками 2026 року становитиме 7,5%, у 2027 році знизиться до 6%, а до цілі 5% повернеться у 2028 році. А потім знову змінить горизонт політики. Але це станеться не автоматично, а лише за однієї умови: коли монетарна стриманість Нацбанку буде підкріплена сильною економічною політикою уряду, а не замінена нею на словах.

Україні сьогодні потрібна не кампанія боротьби з цінниками. Має бути сформована Стратегія зниження собівартості життя. І саме це має стати новою мовою економічної політики.

Богдан Данилишин, ексміністр економіки, ексголова ради Нацбанку для «Главкома»