Україна перебудовує глобальну архітектуру безпеки

Кремлівський фактор: російська агресія спровокувала системну кризу, що трансформувала суб’єктність України у ключовий фактор перебудови глобальної архітектури безпеки. 

Сьогоднішня архітектура глобальної безпеки не просто дає тріщини – вона перебуває у стані вільного падіння. Повномасштабним вторгненням в Україну та системним шантажем міжнародної спільноти російський диктатор Путін остаточно зруйнував ілюзію стабільності, перевівши світ у режим некерованої та наростаючої геополітичної турбулентності. І це не випадковий збіг обставин, а свідома стратегія хаосу, спрямована на демонтаж західного ліберального порядку.

Аналізуючи коріння цієї кризи, Джеффрі Голдберг (Jeffrey Goldberg), головний редактор американського журналу The Atlantic, влучно зауважив: «Світ, який Путін прагне створити, – це світ, де сила визначає право, а кордони є лише тимчасовими лініями, які можна стерти за бажанням диктатора». Ця цитата підкреслює головний виклик сучасності: ми опинилися в точці, де колишні правила гри вже не діють, а нові ще не написані, що змушує провідні держави світу балансувати на межі глобального зіткнення.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в 2022 році стало тектонічним зсувом, який остаточно зруйнував архітектуру безпеки часів після Холодної війни. Цей напад не лише знищив попередню систему міжнародної безпеки, а й занурив нашу планету в період глибокої геополітичної нестабільності та непередбачуваності.

З огляду на це, війну Росії в Україні потрібно розглядати як вузловий елемент формування нового типу глобального протистояння, яке не обов’язково набуде форми класичної світової війни, але вже має ознаки системної конфронтації між блоками держав, цінностями та моделями світового порядку.

Передусім варто зазначити, що сама структура міжнародної системи зазнала глибоких змін. Якщо після завершення Холодної війни домінувала тенденція до однополярності з беззаперечним лідерством Сполучених Штатів, то сьогодні світ дедалі більше наближається до фрагментованої багатополярності.

Війна Російської Федерації проти України стала точкою, в якій ревізіоністські держави відкрито кинули виклик існуючому міжнародному порядку. Внаслідок чого сучасні збройні протистояння перестали бути локальними, формуючи цілісну «мережу криз» та взаємопов’язану геополітичну напругу.

Аналізуючи ризики ширшого глобального конфлікту, варто враховувати, що російсько-українська війна вже давно вийшла за межі регіонального зіткнення, і виступає каталізатором системної кризи міжнародного порядку.

Першим і найочевиднішим ризиком є пряме зіткнення між НАТО та Російською Федерацією, яка постійно балансує на межі, свідомо провокуючи ескалацією. Через те, що Москва вдається до провокацій на кордонах Польщі та держав Балтії, це створює постійний ризик відкритого зіткнення.

Російська доктрина «ескалації заради деескалації» та регулярний ядерний шантаж знизили поріг прийнятності застосування зброї масового ураження, що ставить під загрозу десятиліття режиму нерозповсюдження ядерної зброї.

Другий аспект стосується утворення нової архітектури глобального протистояння. «Ревізіоністського блоку», де Росія стає молодшим партнером Китаю, формуючи разом з Іраном та Північною Кореєю тоталітарний альянс, націлений на демонтаж чинного ліберального світового порядку та знищення західної гегемонії.

Це створює ситуацію «потрійного стримування» для Сполучених Штатів, яким доводиться одночасно реагувати на агресію Росії в Європі, вдаватися до нейтралізації дестабілізуючих дій Ірану на Близькому Сході та готуватися до потенційного конфлікту навколо Тайваню в Індо-Тихоокеанському регіоні.

Війна в Україні показала Китаю як силу західних санкцій, так і межі західних оборонних потужностей, що може підштовхнути Пекін до більш рішучих дій, якщо він відчує втому або роз’єднаність демократичного світу.

Третій ризик полягає в дестабілізації «Глобального Півдня». Продовольча та енергетична небезпека, спричинена війною, поглибила розрив між багатими та бідними країнами, посилюючи антизахідні настрої в Африці, Латинській Америці та Південно-Східній Азії. Це створює вакуум впливу, який активно заповнюють тоталітарні режими, пропонуючи альтернативні моделі безпеки та фінансування без вимог щодо демократизації.

Окрім того, мілітаризація економік провідних держав та руйнування глобальних ланцюгів постачання ведуть до фрагментації світової торгівлі на ворогуючі блоки, що нагадує економічну логіку світових воєн минулого століття.

Зрештою, війна в Україні надзвичайно сильно дискредитувала ООН та інші міжнародні інституції як інструменти запобігання агресії, повернувши світ до політики «права сили» замість «сили права».

Якщо агресія Росії не завершиться її стратегічною поразкою та відновленням міжнародно визнаних кордонів України, це створить небезпечний прецедент. Стимулюючи інших регіональних гравців реалізовувати свої територіальні зазіхання військовим шляхом.

Ризик глобального протистояння нині полягає не лише у ймовірності великої війни, а й у незворотній трансформації світу в систему постійної конфронтації, де хаос стає новою нормою, а стабільність – недосяжним дефіцитом.

Четвертий ризик – гібридизація війни. Сучасне протистояння виходить далеко за межі традиційних бойових дій. Інформаційні операції, кібератаки, енергетичний тиск і економічні санкції стають невід’ємними інструментами боротьби. Війна в Україні показала, що інформаційна складова є одним із ключових елементів сучасної безпеки. У цьому контексті глобальне протистояння вже відбувається – але поки що у «розмитій» формі, без офіційного оголошення війни.

П’ятий ризик – економічний і ресурсний. Конфлікт між двома великими експортерами продовольства спричинив серйозні потрясіння на світових ринках, посиливши ризики глобальної нестабільності. Порушення логістики, енергетична криза в Європі та коливання цін на продовольство створюють додаткові осередки напруження, особливо в країнах Глобального Півдня. У цьому сенсі війна стає каталізатором криз, підсилюючи вже існуючі соціально-економічні проблеми.

Шостий ризик – затяжний характер війни. Станом на 2026 рік конфлікт набув рис позиційного протистояння, де жодна зі сторін не має переваги. Така «війна на виснаження» створює стратегічну невизначеність і підвищує ймовірність радикальних рішень – від розширення театру бойових дій до застосування нетрадиційних засобів.

Крім того, затягування війни збільшує втому союзників і може підірвати єдність західної коаліції, що, у свою чергу, відкриває нові можливості для ескалації.

Сьомий ризик – переформатування світового порядку. Ослаблення старих альянсів та формування нових блоків замість Європейського Союзу та НАТО. І створення альтернативних центрів сили. Що можна пояснити наслідком поєднання кількох довготривалих тенденцій: відносного послаблення західноцентричної моделі, зростання ролі регіональних держав і ерозії універсальних правил, що були сформовані після Холодної війни.

Після завершення біполярності домінування США та інституцій, таких як Європейський Союз і НАТО, здавалося безальтернативним, однак уже з 2010-х років ця архітектура почала втрачати монолітність. Ослаблення старих альянсів не означає їхнього зникнення, а радше трансформацію їхньої ролі.

Усередині ЄС зростають розбіжності щодо економічної політики, міграції та безпеки, що підриває єдність стратегічного бачення. У випадку НАТО, попри консолідацію на тлі російської агресії, проявляється асиметрія інтересів між Сполученими Штатами та європейськими союзниками, а також виникає питання щодо довгострокових гарантій безпеки. Водночас ці інституції дедалі частіше реагують на кризи, а не формують порядок денний.

Паралельно формується мережа альтернативних центрів сили. Насамперед це пов’язано зі зростанням впливу Китаю, який просуває власні економічні та інституційні ініціативи, такі як BRICS та інфраструктурні проєкти глобального масштабу. Індія, Туреччина, Бразилія, держави Перської затоки також дедалі активніше діють як самостійні гравці, балансуючи між великими силами та просуваючи багатовекторну політику. Це створює ситуацію «плинної багатополярності», де союзи стають менш стабільними, а коаліції – ситуативними.

Особливістю нового етапу є те, що блоки формуються не лише за ідеологічною чи військовою ознакою, як це було в період Холодної війни, а й навколо технологій, ланцюгів постачання, енергетики та фінансових систем. Виникають паралельні інституційні простори – від альтернативних платіжних механізмів до регіональних безпекових форматів, які не залежать від західних структур. Це підриває універсальність глобалізації й веде до фрагментації світу на кілька взаємопов’язаних, але конкурентних систем.

Можна сказати, що сучасний світ рухається не до повної заміни старих альянсів новими, а до складнішої конфігурації, де традиційні інституції співіснують із новими центрами сили, а держави прагнуть максимальної стратегічної автономії. Це означає зростання невизначеності, частіші конфлікти інтересів і водночас ширші можливості для маневру середніх та малих держав, які можуть використовувати конкуренцію великих гравців у власних цілях.

У цьому контексті необхідно звернути увагу на політичний вимір. Спроби «замороження» російсько-української війни на умовах Москви або нав’язування Кремлем неприйнятних для України рішень лише посилять ризики ширшого протистояння, замість того, щоб знизити їх.

Якщо такі домовленості будуть сприйняті як слабкість Заходу, це може стимулювати подальшу агресивну поведінку ревізіоністських держав. Адже «дипломатичні ініціативи» Москви часто мають на меті виграти час і закріпити досягнуті позиції, а не досягти сталого миру

Зрештою, ключове питання полягає у тому, чи можна говорити про початок глобального конфлікту вже зараз. Адже частина західних експертів вважає, що світ уже перебуває у стані нової «гібридної світової війни», тоді як інші наполягають, що ще зберігаються механізми стримування і дипломатії. Проте очевидним є інше – рівень глобальної нестабільності є одним із найвищих за останні десятиліття.

Війна Росії проти України створює комплексний ризик ширшого глобального протистояння через поєднання кількох факторів: формування блоків держав, мілітаризацію міжнародних відносин, гібридизацію конфліктів, економічні потрясіння та ерозію механізмів глобального управління.

Тому найбільш імовірним сценарієм на найближчу перспективу є не класична світова війна, а тривала фаза «розпорошеного» глобального конфлікту, де різні регіональні кризи будуть взаємопов’язаними і підживлюватимуть одна одну. Саме в цій логіці російсько-українська війна трансформувалася з локального конфлікту в детермінуючий чинник глобальної архітектури безпеки.

Україна стала ключовим геополітичним вузлом, де вирішується конфігурація міжнародного порядку на все XXI століття. І результати цього протистояння закладуть фундамент нової системи стримувань та противаг у світі.