Актриса Віра Кобзар: Дратує, що бачимо в кіно одних і тих самих акторів. Хочеться неординарного!

З 20 квітня на каналі ICTV2 виходить 12-серійний детектив «Справа НБР». Події у стрічці розгортаються у Надзвичайному бюро розслідувань, де команда слідчих береться за резонансні і найбільш заплутані вбивства. Непрості біографії та темні історії з минулого мають і самі "НБРівці". Курує НБР колишня кохана головного героя (Сергій Стрельніков) Ірина, яку грає акторка Віра Кобзар.

В інтерв’ю Коротко про Віра Кобзар розповіла, чому її захопила «Справа НБР», що для неї надважливо в цьому серіалі, про типажність у нашому кіно, яку професію обрала її 19-річна донька Варвара та чим цікавиться 16-річний син Прохор, про справжніх друзів та що робить її щасливою.

Моя тьотя говорила: "Мені не треба рибу, навчіть мене тримати вудку"

- Віро, як ви обираєте проєкт, в якому зніматися? Прекрасно розумію, що акторові треба за щось жити. Але є ще й репутація. У Римми Зюбіної, наприклад, був допис, де вона сказала: «Я краще не зніматимусь більше ніколи, ніж буду плодити те, про яке кажуть - «погане кіно, це як плювок у вічність».

- Раніше, коли я тільки починала свій шлях в кіно, обирати не доводилось. Ти тішився будь-якій пропозиції, чи то другорядна роль, чи епізод - аби лиш частіше пропонували зйомки.

Але зараз, маючи статус, вже можу обирати. Якщо мені це не цікаво, відмовляюсь, навіть не записуючи проби. Зазвичай йду на проби тільки після прочитання сценарію. Оцінюю, чи цікаво це мені як Вірі Кобзар, чи є мені що сказати через свою героїню. І коли все співпадає – цікавий сценарій, гарна знімальна група, хороший режисер, коли ти знаєш роботи цього режисера, фінансова складова - погоджуюсь.

Власне, зі «Справою НБР» так і сталося. Мені сподобався сценарій. Мені цікава була героїня. І хоча в дописах скрізь пишуть, що вона кар'єристка-антагоністка, на мою думку, моя героїня - одна з найпозитивніших в цьому проєкті.

- І чим ваша героїня Ірина вас захопила?

- Не захопила, а зацікавила! Цілеспрямована, вольова, красива жінка. Так, вона карʼєристка. А якби вона досягла посади замміністра МВС?! НБР вона створила, щоб зло було покаране і винні понесли покарання.

Але чи робить вона все виключно задля своєї вигоди? Єдина вигода її в тому, аби вижити в тій системі, в яку вона потрапила, ще будучи студенткою. Ну і, звісно, кохання!

Здобуваючи освіту у виші, ми не отримуємо гарантію того, що відбудемося в професії. Якщо вона обрала саме таку сферу, і вона вже була в цій системі, то задля того, щоб вижити, їй потрібно було навчитися жити і поєднувати честь, совість, закон, систему і почуття.

Забігаючи наперед, скажу, що Ірина всіх врятує, хоча решта акторів не погодяться з моєю трактовкою. Якби не дії моєї героїні, система знищила б свідків.

- А ще в «Справі НБР» є не лише розслідування. Не поскупилися автори й на красиві еротичні сцени.

- То досвідчені і красиві люди були в кадрі, красиві люди знімали ці сцени, тому вони мають місце бути. І мені подобається, що в цьому проєкті йде мова не тільки про розслідування. Там дуже багато вплетено людських доль, стосунків і почуттів з минулого. І кожен з героїв знаходить свої відповіді. Саме це цікаво - стосунки між людьми.

- То цим проєктом ви задоволені?

- Задоволена. Задоволена тим, як знято. Задоволена розвитком стосунків своєї героїні з головним героєм, з підлеглими. Це дуже гарний проєкт. Тут все склалося.

- Ваші колеги кажуть, що ви дуже скрупульозно підходите до ролей. А ще – талановита, щира, добра. І – красуня.

- Краса очима тих, хто вміє це бачити (посміхається). У моєму віці я докладаю багато зусиль і працюю над собою, аби розум і зовнішність гармонійно поєднувались і милували око глядачеві!

- Тому оця скрупульозність в підготовці до ролей якось не в’яжеться з тим, що вас виганяли з другого курсу університету ім. Карпенка-Карого за профнепридатність. Що це значить у вашій професії? Бо звучить як радянщина якась.

- Якщо ти навчаєшся, наприклад, на юридичному факультеті чи в медичному універі і не здаєш сесію, не тягнеш профілюючі предмети, звісно, тебе відраховують з навчального закладу.

Так само і в нашій професії. У тебе є профілюючі предмети - сценічне мовлення, майстерність актора... Якщо, на думку викладачів, ти не справляєшся з цим, у тебе немає розвитку, тобто ти на тому ж рівні, як і прийшов вступати, постають питання. І це нормально.

- А як зараз ви на це дивитеся – це було справедливо чи це були причіпки з боку викладачів? Бо ми чуємо різні історії про університет Карпенка-Карого.

- Ну тоді мені здавалося, що це несправедливо. Хтось вважав, що я не розвиваюсь, а хтось вбачав в мені потенціал, боровся за мене, і таким чином я залишилась. Дякую усім своїм викладачам, Борису Петровичу Ставицькому, Володимиру Володимировичу Бегмі, Аллі Олександрівні Гладишевій, що вони мене відстоювали у свій час, і я зараз є тією, ким я є. Дуже вдячна їм за науку.

Моя тьотя говорила: "Мені не треба рибу, навчіть мене тримати вудку". І мене навчили любити і поважати свою професію. Звісно, багато чого залежить від самої людини, бо навчити насильно неможливо. Можна навчитися.

Вигнати мене хотів Михайло Рєзнікович. Але він не був моїм майстром, він був завідувач кафедри нашої майстерні. А Володимир Володимирович Бегма, Борис Петрович Ставицький мене відстояли.

- Ну, Рєзнікович багато доль поламав.

- Так, ми ж знаємо, кому він зламав долі, тому що про це говорили. Комусь, можливо, він дав щасливий квиток у руки. Ми ж не знаємо насправді, хто щасливий з того всього.

Але ж це так природно - безапеляційно любити своїх дітей!

- Акторська професія часто хвилеподібна. То є ролі, то немає. Ксенія Вертинська, ваша подружка, до речі, казала, що її мало запрошують, можливо, через типажність. От висить на тобі ярлик «комедійна актриса» - і все. І скільки завгодно можна бачити себе сексуальною цукерочкою, але це абсолютно ніяк не співпаде з баченням продюсерів. Як ви сьогодні сприймаєте ситуацію, коли немає роботи, коли не затверджують?

- Зараз у мене немає очікувань. Не знаю, чи правильно так говорити, але я довела своє місце під сонцем. Маючи досвід, маючи такі зовнішні дані, доробок, це вже справа продюсерів, режисерів, їхнього бачення.

Звичайно, є проєкти, де я хотіла б бути, але мене не затвердили. І коли бачу результат, можу сказати або Слава Богу, що не затвердили, або ж - що ця актриса влучна в цій роботі.

Стосовно Ксенії. Вона яскрава неординарна, талановита! Зараз автори і продюсери не хочуть ризикувати і робити щось цікаве! Нове! Йдуть шляхом найменшого супротиву.

Подивіться - ми бачимо одних і тих же акторів на тих самих позиціях. Змінюються лише імена героїв. Це біль. Інколи ми навіть назви стрічок плутаємо. З проєкту в проєкт – ті ж самі актори, однакові їхні роботи. А хочеться чогось цікавого, неординарного!

- Вас не дратує така ситуація в нашому кіно?

- Звісно, дратує.

- Ви, дивлячись на ваші ролі, можете і драму грати, і є у вас такі бісики в очах, в гарному сенсі слова, ви можете задати жару.

- Так, я і гострохарактерна, і драматична. Взагалі вважаю себе актрисою драматичного кіно. Коли я була молодша, в мене була інша вага – така собі дорога народна героїня. Але якщо я зараз струнка, худорлява і у віці майже 47 років, це не означає, що я не можу грати комедію. Нині запускається проєкт «Рідня», і там у мене - комедійна гострохарактерна героїня.

- Від вас взагалі неможливо відірвати погляд. Ви красива жінка, у вас є якась магнетична харизма. І мені було дивно почути ваші слова, що через прекрасну генетику, гарний зовнішній вигляд і молодість у 45 з гаком ви не знімаєтеся. Краса – це мінус у вашій професії?

- По-перше, я знімаюся! А щодо краси… Краса може бути перепоною в твоєму побутовому житті. Навіть талант можуть пробачити, а красу - ні.

А в кіно… От зараз я змию вії, зніму макіяж, закручу інакше волосся, інакше вдягнуся – і ви вже будете мене по-іншому сприймати.

Є чарівність, а є - харизма. Є дуже красиві люди, актори дуже талановиті, а ти не можеш зрозуміти, чому твій погляд на них не зупиняється. Бо немає харизми.

- Є краса, так би мовити, глянцева.

- І за нею немає другого плану. Можливо, в мені вас і інших вабить саме другий план, той самий магнетизм, мабуть. У мене дуже харизматичною була мама, тьотя, її молодша сестричка, бабуся. Мій тато дуже цікаво розповідає історії. Є люди, наприклад, дуже розумні, але розповідають історію нудно, просто оповідають інформацію, не передають характеру. А тато - прекрасний! Кажу йому - "мій Гемінґвей". Це ж все від родини передається. Я продукт своєї родини.

- Ви згадали своїх батьків, і у вас, як мені видається, така ж абсолютна любов до ваших дітей.

- Це ж норма.

- По-різному в родинах буває.

- Я дуже багато розумію про материнство. Зараз моїм дітям 16 і 19. І моє головне материнське завдання – їх відпустити.

- Важко відпустити?

- Важко. Є гіперопіка, від якої, мені здається, мої діти задихаються. Наприклад, бачу, що надворі холодно, а донька йде надто легко одягнена, і через те, що мені шкода, що вона захворіє, їй буде некомфортно, я можу наполягати: «Одягни куртку». Звісно, вона потім скаже: «Боже, мамо, добре, що я одягнула куртку, бо було холодно». Але ж це буде потім.

Розумію, що треба відпустити. Як це зробити, не знаю. У мене була така можливість сепарації, я просто поїхала навчатися в інше місто. А моя донька не винна, що вона живе в Києві поруч із батьками.

Але ж це так природно - безапеляційно любити своїх дітей! Мені дуже шкода тих дітей, які не можуть відчути такої любові. І мені шкода матерів, які не вміють любити так безумовно.

Подивіться, що переживають зараз наші діти будь-якого віку. Невідомо, що їх чекає в майбутньому. Тому якщо у вас є така нагода і можливість, підстеліть їм соломку. Десь балуйте більше. Звісно, поважати батьків потрібно, але так само потрібно поважати думку дітей.

І залюблюйте своїх дітей. Нелюбов робить значно більше біди, ніж любов через міру. Але я не розумію, що таке любов через міру. Або любиш, або - ні.

Коли донька показала фотографію свого малюнка, я плакала

- Ваша донька Варвара - студентка Київської державної академії  декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Який фах вона собі обрала?

- Якщо зараз мене почують батьки: заздалегідь обговорюйте з дітьми питання вибору вишів для вступу. Ми обрали напрямок, куди вступати, за тиждень до НМТ. Було дуже складно обрати. Просто до сліз. Я плакала, Варвара плакала. Протягом року думали: можливо, готельно-ресторанний бізнес, можливо, туризм, можливо, копірайтерство. Варя дуже багато читає, дуже гарно пише, гарно формулює думку. Вона дуже комунікативна, домовиться будь з ким. Ми навіть жартували, що вона й покійника розговорить.

Вже думали, може, хай іде в акторство, бо знаємо, що підказати, як допомогти. Але це - не її. І ми з Олександром (актор, режисер Олександр Кобзар, ексчоловік Віри Кобзар. – Авт.) не хотіли, щоб діти обирали цей шлях, бо розуміємо, наскільки він складний, крихкий.

Взагалі ми виховували дітей так, щоб вони обирали собі професію, яка дозволить бути незалежними, щасливими, щоб вона приносила задоволення і гроші.

У якийсь момент донька піднімає очі, вся в сльозах, і каже: «Малювання». Це був шок, бо вона жодного дня не займалась ані в школі мистецтв, ані в художніх академіях. Ніде. І треба було терміново шукати людину, яка хоча б пояснила ази. Звісно, Варя дуже багато малювала, любила це. У нас вдома завжди були альбоми, олівці, фарби. Вона могла дивитися серіал і малювати мій портрет, птахів, героїв з фільмів чи з мультфільмів. Але всьому вчилася сама.

Зрештою в нас було три заняття до випускного і три чи чотири після випускного. А треба було ще й портфоліо мати. Але ми вступили. Вона навчається на кафедрі дизайну середовища.

- Що таке дизайн середовища?

- Вони вивчають і ландшафтний дизайн, і дизайн інтер'єру, і архітектуру… Дуже широкий профіль. Варя в цьому купається! Часто каже: «Мені нічого не задавали, окрім малювання». Вона може малювати і до 2-ї, і до 5-ї ранку. Їй, як і мені, потрібен адреналін. Їй дуже подобається.

- Це найголовніше.

- Так. Коли вона вступала, був творчий конкурс, який, власне, її і врятував. З 200 балів в неї було 190. Причому була тема, яку ми навіть не розглядали.

У неї прекрасна вийшла робота. Коли вона показала фотографію малюнка, я плакала. Не тому, що я в неї не вірила, а тому, що в ту мить осягала об'єм її таланту, обдарованості.

А зараз син закінчує 10-й клас. Він ще в пошуках.

- Акторство теж не його?

- Не знаю.

- Пам’ятаю, коли ми з Олександром Кобзарем говорили про його фільм «Батько», де зіграв Прохор, він розповідав, що у Прохора тоді ще було довге волосся, і він спочатку засмутився, що треба було його зістригти, адже в ті часи такі зачіски не носили. Щось таки в ньому є акторського, якщо він навіть погодився на зміни у зовнішності.

- Прохор дуже довго відрощував своє волосся. І йому було шкода його зістригати. Але коли я йому сказала, що це потрібно для фільма його тата, він відповів: «Ну, взагалі таке мало хто робив у кадрі». Думаю, в Прохора теж є оця риса - зробити щось надможливе, щось над собою. Мені здається, йому теж було цікаво.

І, знаєте, цей кадр – на мільйон. Він плакав, адже це було ще й боляче, бо машинка була старовинна, лезо затуплене. Але це було дуже гарно і ефектно. Можливо, щось акторське в ньому і є. Тут ще дуже важливо, як з актором працює режисер. І Прохор там дуже гарний, у нього влучний образ.

- Прохор ще розмірковує?

- Олександр каже, можливо, він міг би бути оператором. Прохор гарно знімає, гарно монтує. На все він зараз каже - "не знаю, можливо". Він захоплюється спортом, джиу-джитсу. Смачно готує! Хочеться, щоб було як з Варварою. Просто ми запізно поставили їй влучне запитання. Маю надію, що Прохору ми раніше поставимо це влучне запитання, щоб була можливість підготуватися.

Щастя в дрібницях

- Одне з ваших бажань на цей рік - щоб і надалі поруч були люди, з якими можна мовчати і сміятися, плакати і мріяти, не боячись бути собою. Хто ці люди? Знаю, що всі ваші близькі подружки - акторки. Одна з них - Ксенія Вертинська, яку ми вже сьогодні згадували.

- Так, Ксенія Вертинська, Дарися Петрожицька - мої посестри, бойові подруги. Наша дружба - найвищий ступінь любові і довіри.

Та друзі в мене не лише з акторського середовища. У мене є подруги ще зі школи - мої однокласниці Аліна Сливка, Ольга Жучкова, її старша сестра Марія Березовська. Таміла Василенко з Ужгорода.

Олена Лісовська - мама однокласника моєї доньки, юрист. Інна Мельник - мама однокласниці і подруги Варвари. Ми разом їздимо на відпочинок. У складні часи смутку і горя дівчата знаходили номер моєї картки і допомагали. Без зайвих питань Олена вивозила мене на відпочинок. Ксюша надсилала посилки. Інна тримала мене за руку на МРТ, бо я страшна боягузка. Ольга Олексієнко - моя щира подруга, тепер моя кума і сусідка. Ми з нею абсолютно з різних сфер діяльності, але нас обʼєднує дуже багато пережитих історій, наше ставлення до сімʼї, побуту. Вона завжди тримає мене за руку .

Є дві дуже близьких мені людини, це режисери Ірина Громозда і Кирило Бін. Я ніколи не просила в них допомоги напряму, але були моменти, коли вони не дали мені впасти.

Аня Кузіна - моя душечка! Ми можемо говорити з нею про все на світі.

Поруч з цими людьми я можу бути незручною, помилятися і не боятися осуду.

Ці люди мене підтримають, підкажуть, що зробити, або візьмуть на себе вирішення питання. Вони не будуть оцінювати чи обговорювати, що ти вчинив неправильно.

У різні етапи мого життя всі ці роки ці люди поруч.

Можу сказати, що я - щаслива людина. Дякую людям, з якими можу мовчати, сміятися, бути незручною, помилятися. Дякую тим людям, які пішли з мого життя. Можна було раніше піти, але це теж досвід. Але хочу сказати, всі ці люди впевнені в моїй відданості і любові!

- Ви кажете – "я щаслива людина". І ці слова «я вмію бути щасливою» я підмітила у всіх ваших інтерв’ю. Як вам вдається не розгубити оце почуття нині, коли навколо стільки горя?

- Щастя в дрібницях. Не можу сказати, що я до цього прийшла тільки зараз. У мене хворіла онкологією мама, її молодша сестричка теж. У мене важко хворів брат. Я пережила втрати рідних мені людей. Але я бачила й щастя.

Ви не уявляєте, скільки мені приносить задоволення спілкування з друзями!

Щастя може принести навіть звичайний відпочинок, якщо ви його собі дозволите в такому шаленому темпі. От два дні нічого не робити, просто «плювати в стелю»! Моя бабуся завжди говорила: «Від грязі ще ніхто не вмер».

Маєте можливість - ідіть в кіно, погуляйте, купіть некорисну їжу і з’їжте.

Якщо вам приносить щастя новий одяг, ви назбирали гроші – купіть, бо зараз цей одяг робить вас усміхненими.

Досягнення дітей мені приносять дуже велике щастя. Здали діти аналізи, здала я - вони в нормі, і це - щастя.

Тато зловив рибу. Він щасливий. Я щаслива. Це маленьке щастя.

Закрили збір - це щастя. У мене брат троюрідний «на нулі» - і зараз я буду відкривати збір на зварювальний апарат, бо хлопцям немає часу кудись відправляти все розтрощене, зламане. Їм треба тут і зараз його полагодити. Тому коли закриваю збір або бачу, що хтось з колег закриває збір, - я щаслива.

От сьогодні така біда (ми говорили в день чергової масованої атаки на країну – 16 квітня. – Авт.), стільки людей загинуло, але когось дістали з-під завалів. Людина жива – і це щастя.

На Великдень була на нічній службі – і це щастя. Благодатний вогонь зійшов, і ти знаєш, що в тебе ще є рік життя.

Щастя – що над тобою військові закривають це небо.

Щастя – коли хлопці повертаються з полону. Я постійно передивляюся ці відео, списки. У мене є люди, яких я чекаю з полону або зниклі безвісти. І це щастя, коли знаходяться, повертаються.

Треба розпізнавати в цьому всьому мороці навіть найменші промені світла!