Близький Схід: чи повернеться Арабська весна під гуркіт нової війни в Затоці

Війна проти Ірану запустила низку негативних процесів на Близькому Сході. Арабські країни Перської затоки та Йорданія опинилися під ударами іранських ракет і безпілотників. Невибіркове застосування Іраном сили проти цивільних об’єктів сусідніх країн зупинило або пошкодило важливі індустріальні підприємства, на яких працювало багато вихідців із Єгипту та Йорданії. Перекриття Ормузької протоки та ураження нафтовидобувної інфраструктури призвело до значного підвищення цін на пальне. В регіоні зупинилася реалізація гігантських промислових та інфраструктурних проєктів, постраждала авіаційна галузь, яка стала однією з візитівок регіону, туризм, порти й морські перевезення. Фінансовий і банківський сектор Еміратів та Саудівської Аравії перебувають під значним тиском, так само як і численні девелоперські проєкти в ОАЕ та КСА. Підрахунок прямих і опосередкованих втрат іще триває, але зрозуміло, що збитки дуже значні навіть для найбагатших країн.

Поки всі оцінюють ефективність перехоплення іранських ракет і дронів, іще один розлом утворюється у бідніших арабських державах. Конфлікт у Затоці стає для регіону «чорним лебедем», який змінює траєкторії розвитку держав, чия легітимність і без того трималася на хиткому балансі між дотаціями та репресіями.

Прогнозоване зростання рівня бідності в країнах Леванту вже зараз оцінюють у 5%. Це втрата мільйонів робочих місць у регіоні, загроза ерозії середнього класу й маргіналізація певних прошарків населення. Держава за цих умов перестає бути гарантом стабільності, і її легітимність розмивається. Востаннє схожа ситуація складалася 15 років тому…

Досвід Арабської весни

15 років тому, 2011-го, почалася серія масових заворушень на Близькому Сході, які стали важливою віхою в історії країн регіону. Антиурядові протести, повстання та збройні конфлікти, що охопили більшу частину арабського світу на початку 2010-х років, отримали назву Арабська весна. Багато дослідників вважають, що ці соціальні потрясіння назавжди змінили політичну карту Близького Сходу та Північної Африки.

Нагадаю, що формальним початком Арабської весни вважається 17 грудня 2010 року. У невеликому туніському місті Сіді-Бузід 26-річний вуличний торговець овочами Мохаммед Буазізі вчинив акт самоспалення. Причиною стало постійне приниження з боку місцевої поліції, яка конфіскувала його товар та ваги, позбавивши єдиного джерела доходу.

Цей вчинок став каталізатором для накопиченого десятиліттями гніву. Трагедія Буазізі зрезонувала з настроями мільйонів людей, які потерпали від безробіття (особливо молоді з вищою освітою), корупції, поліційного свавілля та різкого зростання цін на продукти харчування.

Протести в Тунісі, що отримали назву Жасминова революція, призвели до того, що вже 14 січня 2011 року президент Зін аль-Абідін бен Алі, який керував країною 23 роки, втік до Саудівської Аравії. Успіх тунісців зруйнував міф про стійкість арабських автократій.

Хвиля протестів миттєво поширилася за принципом доміно. Вже 25 січня 2011 року почалися масштабні демонстрації на площі Тахрір у Каїрі, що призвели до відставки Хосні Мубарака. У Лівії, Ємені й Бахрейні протести вибухнули у лютому 2011 року. В цих країнах протест швидко перейшов від соціально-економічних проблем до вимог повної зміни режимів.

У березні 2011-го мирні протести у сирійському місті Дар’а після арешту та катувань підлітків за графіті проти Башара Асада стали початком тривалої громадянської війни.

У Йорданії в січні 2011 року протестувальники вимагали зниження цін на пальне та продукти, а також боротьби з корупцією та прямих виборів прем’єр-міністра (замість призначення королем). Навіть Саудівська Аравія стикнулася з протестним рухом, який був зосереджений на сході країни, де проживає шиїтська меншина. Фактично Арабська весна не спричинила заворушень лише у двох країнах регіону — ОАЕ та Катарі. Те, що почалося в туніському містечку, збурило весь регіон.

Винесені уроки

З подій того часу уряди зробили декілька висновків.

По-перше, прийшло усвідомлення взаємопов’язаності процесів у різних країнах. Маніфестації або повстання швидко поширюються на сусідні країни й мають кумулятивний ефект, який підбадьорює наступних протестувальників, створюючи уявлення про можливість перемоги.

По-друге, вимоги протестувальників швидко змінюються й радикалізуються. У більшості країн протест на початку мав соціально-економічний характер, і їх тригером найчастіше виступали бідність та інфляція. Проте майже миттєво гасла починали змінюватися на політичні й антирежимні. Саме тому, з погляду урядовців, важливо не допустити початку протестного руху під економічними гаслами.

По-третє, протест найбільше проявився там, де були внутрішні розколи, приховані точки напруги в конфесійній, регіональній чи будь-якій іншій сфері.

Проте масштаб, якого набула Арабська весна, можна пояснити не лише накопиченими проблемами чи тривалою деградацією режимів. 15 років тому на Близькому Сході була сила, яка артикулювала альтернативу чинним режимам і готовність її втілити. У більшості випадків підпільні або напівпідпільні ісламістські рухи змогли очолити протести й повести за собою людей.

Нинішня війна в Затоці має певні шанси стати новим протестним тригером. Війна, що розпочалася 28 лютого 2026 року, стала не лише геополітичним потрясінням, а й економічним землетрусом для всього Близького Сходу.

Блокада Ормузької протоки та удари по нафтогазових об’єктах Саудівської Аравії й ОАЕ миттєво підвищили ціни на нафту на світових ринках і обмежили експорт із регіону. Для експортерів це означало втрату доходів і необхідність витрачати валютні резерви, аби підтримати внутрішній ринок. Для імпортерів — Єгипту, Йорданії, Лівану — це стало важким випробуванням, оскільки паливо подорожчало, транспортні витрати зросли, а разом із ними — й ціни на продукти харчування.

Уряд Єгипту в ручному режимі підвищив ціни на пальне в середньому лише на 17%. Це спричинило зростання інфляції, що особливо вдарило по малозабезпечених верствах населення. Як пише Cairo Review, «економічний тиск війни змушує сім’ї скорочувати витрати на основні продукти, а інфляція підриває стабільність у повсякденному житті».

Зменшення переказів від трудових мігрантів із країн Перської затоки призвело до зниження валютних надходжень, що додатково ослаблює економіку. За даними звіту Al-Masry Al-Youm, «зменшення грошових переказів створює додатковий тиск на національний бюджет і загрожує продовольчій безпеці». Крім того, нестабільна безпекова ситуація в Червоному морі призвела до скорочення надходжень від Суецького каналу й падіння доходів від туризму.

Все це та березневе підвищення цін на енергоносії є лише верхівкою айсберга. Справжня загроза для Каїра — в порушенні ланцюжків постачання добрив та продовольчого зерна. Для країни, де доступ до соціального хліба є важливою умовою збереження політичного режиму, будь-яке коливання логістики в Затоці відгукується фантомними болями «хлібних бунтів». Ізраїльська аналітика, яка зазвичай схильна до безпекового фокусу, цього разу одностайна з арабською пресою в тому, що єгипетський фунт сьогодні є значно вразливішим за єгипетську ППО.

Йорданія, що імпортує більшість енергоносіїв, стикнулася зі схожими проблемами. За словами місцевого аналітика в Jordan Times, «економічні наслідки війни відчутні в усіх сферах життя, від зростання цін на пальне до зменшення туристичного потоку, що є важливим джерелом доходів». Окрім того, країна зазнає тиску через зростання цін на добрива, що загрожує аграрному сектору. Як зазначено в йорданському виданні Al Ghad, «зростання вартості імпортованих ресурсів ставить під загрозу продовольчу безпеку та стабільність сільського господарства».

У відповідь на інфляційні загрози практично всі уряди країн регіону змушені збільшувати дотації та субсидії на основні продукти харчування й регулювати ціни на пальне. Крім того, бідніші країни шукають міжнародну фінансову допомогу та інвестиції для стабілізації економіки. Хоча в окремих випадках допомога з традиційних джерел надходить досить швидко, як, наприклад, терміновий валютний своп між ОАЕ та Бахрейном, багаті аравійські монархії не поспішають виділяти ресурси. Тепер їм доводиться прораховувати обсяги інвестицій у власне відновлення в умовах війни, що триває, й незрозумілих перспектив повернення до минулої нормальності. Як функціонуватиме міжнародна торгівля у Перській затоці, наскільки постраждають логістика, банківська сфера, інвестиційна привабливість регіону — невідомо. Це створює додаткові ризики для традиційних реципієнтів фінансової допомоги від аравійських монархій. Також в умовах війни й краху безпекової архітектури регіону більшу роль почала відігравати політична лояльність: коли кредити залежать від підтримки стратегії Саудівської Аравії або Еміратів у цій війні.

Щоб не допустити ефекту доміно, уряди активно координують зусилля для протидії можливій дестабілізації. Наприклад, за даними Ahram Online, Єгипет «повністю підтримує Йорданію у боротьбі з тероризмом та екстремістськими групами». Міністр закордонних справ Єгипту Бадр Абдельатті заявив днями про непохитну солідарність із Йорданією у протидії підривним і дестабілізаційним схемам. За цим формулюванням стоять як спільні дії щодо певних джихадистських угруповань, так і моніторинг транскордонного протестного потенціалу. Практично всі країни регіону посилено моніторять громадські зібрання, вдаються до превентивних заходів із залученням силових структур, посилюють співпрацю з місцевими лідерами й активізують міжнародну підтримку для збереження стабільності.

Як наслідок, практично всі країни від початку війни проти Ірану оголошували про затримання «підривних елементів». І якщо в арабських країнах Перської затоки повідомляли про затриманих іранських агентів і бойовиків Корпусу вартових, то, наприклад, йорданські спецслужби сповістили про неатрибутованих 16 осіб, яких підозрюють «у плануванні атак на національну безпеку та створенні хаосу».

Суттєвою відмінністю нинішньої ситуації від часів Арабської весни стала більша фрагментованість регіону, що зменшує масштаб взаємних протестних впливів. Сирія найближчими роками не буде місцем масових протестів — вона повільно відновлюється. Лівія розділена між конкурентними утвореннями й найбільше потребує безпеки і стабільності. У Лівані вже не один рік іде війна, що супроводжується посиленням внутрішніх розколів і міжконфесійною напругою. Уявити 2026 року такий ефект доміно, як 2011-го, неможливо.

На користь урядів працює відсутність у регіоні потужної сили, яка 15 років тому була готова взяти владу. Ісламістські групи й рухи, безперечно, представленні в суспільстві. Але після краху «Братів-мусульман» у Єгипті, різкого розвороту президента Сирії від образу польового командира джихадистів аль-Джулані до респектабельного аш-Шараа, краху Ісламської держави як крайньої форми сунітського джихадизму в регіоні є певний вакуум альтернативної ідеології, яка могла б демонструвати привабливий образ майбутнього й випромінювати впевненість у перемозі.

Але, можливо, ми спостерігаємо лише зовнішній образ, а всередині суспільств відбувається непомітний процес бродіння? Єгипетські «Брати-мусульмани» змогли зберегти певні структури, які підтримують сім’ї ув’язнених членів організації, і тим самим зберігають солідарність і базу для майбутньої мобілізації. У Йорданії й на Західному Березі подеколи фіксують появу нових радикальних молодіжних груп, не пов’язаних зі структурами ХАМАС чи інших організацій — вони нікому не вірять і прокладають свій шлях.

В умовах колапсу соціальної держави ісламісти різного ґатунку спробують знову, як і 2011 року, запропонувати власну модель «справедливості» там, де світські уряди не справляються з базовим забезпеченням. Для частини з них економічна деградація арабських держав — це не проблема, а ресурс для мобілізації.